Володар Мух - Сторінка 22

Але треба пильнувати вогню. Вогонь – найголовніше на цьому острові, бо… бо…

Він знову замовк, і тиша сповнилася сумнівів та подиву.

Роха настійливо прошепотів:

– Нас не врятують.

– А, так. Без вогню нас не врятують. Отже, ми маємо бути коло вогню і робити дим.

Коли він закінчив, усі мовчали. Після багатьох блискучих промов, виголошених тут, на цьому самому місці, Ральфові слова не переконали навіть малюків.

Нарешті Біл простяг руку по ріг.

– Тепер ми не зможемо палити вогонь нагорі… не зможемо палити, щоб його пильнувати, треба більше людей. Давайте підемо до них, на той їхній бенкет, і скажемо, що нам самим важко з вогнем. А потім – полювання і все таке, ну, наприклад, бавитися в дикунів, мабуть, страшенно весело.

Ріг узяли Ерікісем.

– Біл каже, мабуть, це весело… і він нас запросив…

– На бенкет…

– М'яса…

– Похрумати…

– Так і з'їв би шмат м'ясця…

Ральф підніс руку.

– А чому б нам не роздобути свого м'яса?

Близнюки перезирнулися. Відповів Біл:

– Не хочеться в джунґлі.

Ральф скривився.

– А він же пішов!

– Він – мисливець. Вони всі мисливці. Це зовсім інше.

Якийсь час усі мовчали, тоді Роха пробурмотів, встромивши очі в пісок:

– М'ясо…

Малюки сиділи, тужно думали про м'ясо й ковтали слину. Десь над головами знову бабахнуло, наче з гармати, і сухі пальмові крони залопотіли під поривом гарячого вітру.

– Маленький ти дурник, – озвався Володар Мух, – просто темний маленький дурник.

Саймон поворушив розпухлим язиком, але промовчав.

– Ти що, не згоден? – запитав Володар Мух. – Хіба неправда, що ти просто маленький дурненький хлопчик?

Саймон відповів йому так само безгучно.

– Ну, гаразд, – провадив Володар Мух, – краще біжи собі й бався зі своїми. Вони думають, ти схиблений. Ти ж не хочеш, аби Ральф вважав тебе за схибленого, правда? Ти ж дуже любиш Ральфа, правда? І Роху, і Джека?..

Саймонова голова трохи задерлася, очі не могли відірватися від Володаря Мух, який висів перед ним у просторі.

– Що тобі робити тут самому? Невже ти не боїшся мене?

Саймон затремтів.

– Ніхто тобі не допоможе. Тільки я. А я – Звір.

Губи Саймонові з зусиллям ворухнулися й вимовили ледь чутні слова:

– Свиняча голова на кілку.

– І ви уявили, ніби Звіра можна вистежити, вбити! – промовила голова. Якусь мить чи дві ліс і все навкруги, спотворене темрявою, двигтіло від гидкого сміху. – Але ж ти знав, правда? Що я частина тебе самого? Невіддільна частина! Що це через мене вам нічого не вдалося? І сталось те, що сталось?

Знову затріпотів сміх.

– А тепер іди, – сказав Володар Мух. – Повертайся до своїх, і про все забудьмо.

Голова в Саймона загойдалася. Очі приплющилися, наче наслідуючи почвару на кілку. Він уже збагнув: зараз на нього найде оте страшне. Володар Мух надимався, наче повітряна куля.

– Просто смішно. Ти ж чудово знаєш, що й там, унизу, зі мною стрінешся. Так чого ж ти?

Саймонове тіло вигнулося, наче лук, і заклякло. Володар Мух промовляв голосом директора школи.

– Це зайшло надто далеко. Бідолашна, заблукана дитино, невже ти гадаєш, ніби розумніший за мене?

Пауза.

– Я застерігаю тебе. Я можу розлютитися. Ясно? Ти нам непотрібен. Ти зайвий. Зрозумів? Ми хочемо побавитись на цьому острові! Зрозумів? Тож не будь упертою, бідолашна, заблукала дитино, а то…

Саймон зауважив, що дивиться у широку пащеку. В ній зяяла чорнота, чорнота розросталася.

– А то, – пригрозив Володар Мух, – ми тебе коцнемо. Ясно? Джек, Роджер, Моріс, Роберт, Біл, Роха, Ральф. Коцнемо тебе. Ясно?

Саймона ковтнула пащека. Він упав непритомний.

Розділ дев'ятий

ОБЛИЧЧЯ СМЕРТІ

Над островом громадилися хмари. Потік спекотного повітря цілий день піднімало й викидало на висоту десять тисяч футів; газова круговерть тиснула на нижній, нерухомий шар повітря, і здавалося, воно от-от вибухне. Мідяний поблиск з'явився на зміну чистому денному світлу. Навіть вітер з моря був гарячий і не відсвіжував. Вода, дерева, рожеві площини скель наче вилиняли, втратили колір, зверху нависли білі й бурі хмари. Раділи тільки мухи, вони зачорнили свого володаря, а викинуті нутрощі через них стали скидатися на купу лискучого вугілля. Мухи навіть не звернули уваги, коли у Саймона в носі луснула судина і пішла кров; вони віддавали перевагу добірному свинячому духові.

Кровотеча допомогла Саймонові, він опритомнів і запав у знеможений сон. Він лежав на килимі з ліан, тим часом насувався вечір, а в хмарах усе ще гриміло. Нарешті він прокинувся і, наче в тумані, вгледів коло своєї щоки темну землю. Та він не рухався, полежав ще, притулившися щокою до землі й тупо дивлячись уперед. Потім перевернувся, підібгав під себе ноги, схопився за ліани, щоб підвестися. Ліани здригнулися, мухи люто задзижчали й зірвалися з нутрощів, потім обсіли їх знову. Саймон звівся на ноги. Світло було якесь неземне. Володар Мух висів на своїй палиці, як чорний м'яч.

Саймон уголос запитав галявину:

– Що можна зробити ще?

Жодної відповіді. Саймон відвернувся від галявини, проповз крізь ліани, опинився в лісових сутінках. Понуро чвалав між стовбурами, обличчя безвиразне, навколо рота й на підборідді запеклася кров. Тільки зрідка відсуваючи вбік линви ліан, щоб вибрати дорогу, він ворушив губами, вимовляючи якісь безгучні слова.

Ось ліани вже не так густо обсновують дерева, між ними з'явилися просвітки перламутрового неба. Це хребет острова, тут починався схил горн й кінчалися непролазні джунґлі. Широкі галявини чергувалися з густими кущами та величезними деревами; стежка сама привела Саймона до місцини, де лісові дерева розступалися. Він пробирався вперед, часом хитаючись від утоми, але ні на хвилину не зупинявся. В його очах уже не було колишнього світла, він ішов з якоюсь похмурою рішучістю, наче старий дід.

Заточився під різким поривом вітру і помітив, що стоїть на голій скелі, під мідяним небом. Відчув, що ноги його обм'якли, язик болів. Коли вітер сягнув вершини гори, там щось сподіялося – щось голубе стрепенулося проти брунатних хмар. Він посунув далі, а вітер війнув ще раз, цього разу сильніше, труснув верховіттям дерев, аж вони захиталися й зашуміли. Саймон побачив горбату постать на вершині гори. Та постать раптом сіла і зирнула вниз прямо на нього. Саймон схилив голову і примусив себе йти вперед.

Мухи вже давно знайшли цю постать. Сполохані її рухами, що нагадували рухи живої людини, вони на мить злітали догори і чорною хмарою роїлися навколо голови. Коли голубе полотно парашута опадало, огрядна постать наче зітхала, схилялася вперед, а мухи обсідали її знову.

Саймон відчув, як ударився коліньми об землю. Він поповз далі, й невдовзі все стало ясно. Заплутані стропи розкрили перед ним механіку цілого непорозуміння; він довго розглядав білі носові кістки, зуби, кольори тліну. Він побачив, як безжально ремінці й брезент не давали розпастися цьому жалюгідному тілові. Знову повіяв вітер, тіло підвелося, вклонилося, дихнуло на Саймона бридким смородом. Саймон упав навкарачки, довго блював, доки не виблював усього, що було в шлунку. Тоді він узяв у руки стропи, виплутав їх з-під каміння, і тіло звільнилося від примх вітру.

Нарешті відвернувся й поглянув на берег. Вогонь коло ґранітової плити не горів або принаймні не димів. Далі понад берегом, за річечкою, коло величезної пласкої скелі тонка цівка диму соталася в небо. Забувши про мух, він прикрив очі долонями і дивився на дим. Навіть з такої відстані можна було побачити, що більшість хлопців – можливо, навіть усі – там. Виходить, перенесли табір туди, чимдалі від звіра. При цій думці Саймон озирнувся на нещасну смердючу руїну, що сиділа у нього під боком. Звір був нешкідливий, тільки відразливий; треба розповісти про це іншим чимхутчіш. Саймон побіг униз, ноги під ним підтиналися. Він набрався духу, та все ж ішов, щокроку затинаючись…

– Скупаймося, – запропонував Ральф, – що нам ще робити?

Роха вивчав крізь своє скельце грізне небо.

– Не подобаються мені ці хмари. А пам'ятаєш, як лило, коли ми приземлилися?

– Знову буде дощ.

Ральф пірнув. Якісь малюки гралися коло самого берега, намагаючись освіжитися в воді, теплішій за температуру тіла. Роха скинув окуляри, акуратно ступив у воду, тоді знову наклав їх на носа. Ральф виплив на поверхню і хлюпнув на нього водою.

– Вважай на окуляри, – сказав Роха. – Бризнеш мені на скло, доведеться вилазити й протирати його.

Ральф знову хлюпнув на нього, та не поцілив. Він засміявся, сподіваючись, що Роха, як завжди, замовкне ображено й покірно поступиться. Роха натомість почав гамселити руками по воді.

– Облиш! – кричав він. – Чуєш?

Він люто бризнув водою Ральфові в обличчя.

– Гаразд, гаразд, – сказав Ральф, – не дурій.

Роха перестав товкти по воді руками.

– Голова болить. Якби стало хоч трохи прохолодніш.

– От якби пішов дощ.

– От якби поїхати додому.

Роха розлігся на положистому піщаному дні ставка. Живіт його стирчав над водою і швидко обсихав. Ральф пустив у небо струмінь бризок. Де сонце, можна було вгадати за рухом ясно! плями поміж хмарами. Ральф укляк у воді й озирався.

– Де всі?

Роха сів.

– Може, лежать у куренях.

– Де Ерікісем?

– І Біл?

Роха махнув рукою кудись за ґранітову плиту.

– Всі пішли туди. До Джека на бенкет.

– Хай собі йдуть, – Ральф похнюпився, – мені байдуже.

– Щоб дістати шматочок м'яса…

– І щоб полювати, – проникливо додав Ральф, – і щоб бавитися в плем'я, і щоб розмальовувати обличчя.

Роха длубався в піску під водою, відвернувшись від Ральфа.

– Може, й нам піти?

Ральф зиркнув на Роху, той зашарівся.

– Ну, щоб переконатися, що там усе гаразд.

Ральф знову хлюпнув на нього водою.

Ральф і Роха ще не дійшли до Джекового табору, як здалеку почули гамір учти. Там, де пальми залишили широку смугу землі між лісом та берегом, росла трава. Всього за крок від неї трохи нижче лежав білий пісок, нанесений припливами, теплий, сухий, утоптаний. Ще нижче скеля уступом спускалася до лаґуни. Під нею була коротка смужка піску, а далі вже вода. На скелі палав вогонь і смажилося м'ясо, з нього в невидиме полум'я капав жир. На траві зібралися всі хлопці острова, крім Рохи, Ральфа, Саймона та ще двох – тих, хто клопотався коло свині. Вони реготали, співали, сиділи навпочіпки чи стояли на моріжку, кожен у руках тримав м'ясо. Однак, судячи з облич, замащених жиром, трапеза майже скінчилася; дехто мав у руках кокосові шкаралупи і сьорбав звідти воду.