Володар Перснів — Дві Вежі - Сторінка 34

- Джон Толкін -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Він попався на гачок і намагався обплутати кожного з нас окремо, поки всі інші прислуховувались. Але ж неможливо бути разом і радником, і тираном. По-друге, дати йому нагоду перейти на наш бік. Він дуже знадобився б нам... Однак він хоче не допомагати, а правити. Тепер він розраховує на непохитність Ортханка. Втім, хоч нам не вдалося його взяти, але Саурон...

— А якщо Ворог за нього не візьметься? Що ти зробиш з Саруманом? — спитав Пін.

— Та нічого не зроблю. Що з ним станеться, не знаю. Яка сила марно пропадає, зійде нанівець... Дивні завороти робить доля! Ненависть, як змія, іноді сама себе кусає. Навіть якщо б ми одержали доступ до всіх скарбів Ортханка, ми б не знайшли там більшої коштовності, ніж ця куля, котру Гадючий Язик зі злості кинув нам на голови...

З верхніх вікон Ортханка долинув шалений крик. [168]

— Ось, чуєте, Саруман тої ж думки, — закінчив Гандальф. — Залишимо приятелів наодинці, хай порозуміються...

Древеса з десятьма іншими ентами вони зустріли відразу ж, як виїхали за ворота. Арагорн, Гімлі і Леголас дивилися на ентів з великим подивом.

— Пам'ятаєш, я казав тобі про своїх товаришів?-*— зверг нувся до Древеса Гандальф. — Ось вони, знайомтесь.

Він назвав імена всіх трьох. Старий ент, як завжди, довго придивлявся до кожного, потім спитав у Леголаса:

— Отже, ти з Чорнолісся, шляхетний ельфе? Колись це був прекрасний ліс...

— Такий він і нині, — сказав Леголас. — І нам не набридло милуватися ним. Але ми любимо також відкривати нові місця. Я дуже хотів би навідатись до твоїх володінь. Ми дійшли тільки до узлісся, але й тоді мені було сумно прощатися з Фангорном...

Очі Фангорна розчулено зблиснули:

— Сподіваюсь, що твоє бажання здійсниться раніше, ніж гори постаріють.

— Якщо живий буду, обов'язково завітаю до тебе, — сказав Леголас. — Ми з другом ще у Хельмовому Яру домовились удвох побувати у Фангорні. Ти не проти?

— Будь-який ельф буде бажаним гостем для нас.

— Мій друг — не ельф. Це Гімлі, син Глоїна.

Гімлі низько вклонився, і його сокира, вислизнувши з-за пояса, з гучним стукотом впала на землю.

— Хм-хм, — пробурмотів Древес. — Гном, та ще й з сокирою! Хм-хм... Я шаную ельфів, але ти занадто багато від мене хочеш. Яка дивна дружба!

— Може, вона й здається дивною, — сказав Леголас, — але доки Гімлі живий, я без нього не прийду до тебе. Цей гном при Гірському Розі відрубав своєю сокирою сорок дві орчих голови!

— Хо-хо! Це інша справа, — закивав головою Фан-горн. — Це мені подобається. Ну, що буде, те й буде, не станемо квапити події. Зараз нам час прощатись. Уже вечоріє, а Гандальф намагався виїхати завидна, та й Теоден поспішає додому.

— Час настав, — підтвердив Гандальф. — Мені доведеться забрати в тебе брамників, Древесе. Вже постарайся якось обійтись без них! [169]

— Як-небудь, — гучно зітхнув Древес. — Але мені їх буде бракувати... Я щось став поспішний, мабуть, старію — ми так мало знайомі, а я вже встиг прив'язатися до них... Правда, я вже багато років не зустрічав нічого нового під сонцем, аж ось з'явились вони, гобіти. Тепер у Фангорні будуть пам'ятати про них. Я вніс нові рядки до Великого Переліку, ось послухайте:

Енти, ровесники гір земнородні,

-Воду що п'ють і блукають просторо;

Гобітів діти поїсти охочі,

Крихітки милі, веселий народець ...

Дружба наша не зів'яне, доки зеленіють дерева навесні! Будьте здорові! А якщо в себе на батьківщині почуєте щось нового... Ну, ви розумієте, що я маю на увазі... — дайте знати. Чомусь мені здається, що наші жінки знайшли собі притулок саме у Гобітанії... А якщо буде можливість, приїжджайте погостювати.

— Обов'язково! — разом відповіли Пін та Меррі і поспішно відвернулись, ховаючи очі. Древес подивився на них, похитав головою й звернувся до Гандальфа:

— Отже, Саруман не бажає покидати Ортханк? Нічого іншого я й не ждав. Серце його згнило, мов у трухлявого уорна. Але якщо подивитись на це з іншого боку, я теж, якби трапилося лихо з моїм лісом, нікуди не пішов би, поки залишалась хоч якась шпарина, де сховатись.

— Однак ти не вдавався до заколотів, щоб весь світ засадити деревами, а всі інші племена винищити, — заперечив Гандальф. — Саруман зостався, аби спробувати полагодити розірване павутиння. Ключ від Ортханка ще в нього. Постарайтесь не дати йому втекти.

— Ми назиратимемо, — пообіцяв Древес. — Без мого дозволу він і кроку не зробить. Енти будуть беззмінно стояти на чатах.

— Добре, — сказав Гандальф. — Я на це й розраховував. Тепер я можу скинути цей тягар з пліч і зайнятись іншими справами. Але будьте насторожі. Вода зовсім спала. Тепер варти біля башти буде недостатньо, з неї напевне ведуть назовні потайні проходи, відомі одному Сару-ману. Якщо вас не лякає нова важка робота, прошу вас, залийте улоговину знову та утримуйте воду, щоб Ізенгард обернувся на озеро, доки не знайдете цих проходів. Якщо [170] підземелля будуть залиті, а виходи завалені, Саруманові нічого не залишиться, як сидіти в своїм голубнику.

— Можеш покластися на нас, — сказав Древес. — Ми дослідимо долину до самого дна, заглянемо у кожну тріщину. Тут знов оселяться дерева. Ми назвемо нове поселення Лісом Варти. І тут навіть білка не проскочить без нашого відома та дозволу. Не турбуйся. Поки не мине сім раз по стільки літ, скільки Саруман досаджав нам, ми не залишимо свій пост!

Розділ 11

ПАЛАНПР

Сонце вже було на заході, коли Гандальф і Теоден з супутниками вирушили нарешті у зворотну путь. Меррі взяв до себе на сідло Гандальф, Піна — Арагорн. Двоє дружинників Теодена від самих воріт Ізенгарда пустили коней навскач і швидко зникли з очей; всі інші їхали без зайвого поспіху.

Енти вийшли провести нових друзів; вони вишикувались попід стіною та довго мовчки махали руками їм услід. Коли попереду відкрився вихід з долини, гобіти озирнулись. Сонце ще висіло над горами, але Ізенгард залляли сутінки, руїни ледь виднілись. Біля воріт самотньо, мов могутнє дерево, височів Древес...

Проїхали повз стовп із вказівною Білою Рукою. Стовп стояв, як і раніше, але кам'яна рука валялась роздроблена на землі. Довгий білий палець лежав посеред дороги.

— Енти жодної дрібниці не забули, — схвально зауважив Гандальф.

— Ми що, всю ніч будемо їхати? — спитав через деякий час Меррі. — Не знаю, як тобі подобається дрібна сволота, що чіпляється за твою полу, але ця сволота охоче відчепилась би та лягла спати...

— Отже, ти слухав його нісенітниці, — відізвався Гандальф. — Не край собі душу. Ваше щастя, що Саруман не удостоїв вас довшою промовою: він з гобітами досі справи не мав і не знав, який тон вжити. Але придивився він до вас уважно. Якщо це проллє бальзам на твою уражену гордість, знай, що він зараз думає про тебе з Піном більше, ніж про всіх нас разом. Хто ви? Як та нащо попали до Ізенгарда? Чи багато знаєте? Чи були в полоні? Якщо так, [171] то як врятувались? Ось які загадки хвилюють мудрого Сарумана. Його насмішка — це вища почесть...

— Дякую красненько, — сказав Меррі. — Але для мене вища почесть — це чіплятися за твою полу, Гандальфе. В такому разі в мене залишається надія дізнатись: всю ніч ми будемо їхати чи відпочинемо?

Гандальф розсміявся, і

— Цей народ з пантелику не зіб'єш! Раджу кожному магу тримати при собі гобіта, навіть кількох; вони навчать висловлюватися коротко та не заноситися за хмари. Вибач, Меррі. Поговоримо про низькі подробиці. Ми проїцемо ще десь дві години, заночуємо після виходу з долини. Вранці поїдемо далі, вже швидше. Я мав намір спочатку навідатись до Едораса, але вирішив спершу повернутись до Хель-мового Яру — бачив, гінці випередили нас? Вони послані попередити про повернення Теодена. А звідти ярл з усім своїм військом піде гірськими стежками до городища Дун-харан. Нам не годиться з'являтися великим товариством відкрито ні вдень, ні вночі без нагальної потреби.

— Завжди з тобою так: то ні мідного грошика, а то раптом золотий, — пробурчав Меррі. — Я ж тільки спитав про сьогоднішню ночівлю! Що таке Хельмів Яр? Я не знаю тутешньої місцевості!

— А годилося б знати, бо інакше нічого не зрозумієш. Але мені зараз бракує часу — маю обміркувати більш важливі предмети.

— Гаразд, я краще порозпитую Блукача. Він не такий образливий, як ти. Тільки скажи — навіщо нам ховатися? Ми, здається, виграли війну?

— Не війну, а тільки першу битву. Тепер треба подвоїти обережність. Я й не підозрював, що Ізенгард і Мор-дор спілкувались якимсь чином. Око Барад-Дура буде нетерпляче вдивлятись у Долину Чародія та в роханські степи. Чим менше воно нагляне, тим краще.

Загін повільно посувався по дорозі. Русло Ізени то наближалось, то віддалялось. Ніч накрила гори чорним ковпаком; повіяв холодний вітер. Місяць, вже майже уповні, розливав навкруги бліде сяйво. Гори праворуч почали зменшуватися, попереду відкрилась гладенька рівнина.

Тут подорожні завернули на плоскогір'я та зупинились у невеличкому видолинку, що відкривався на південь, серед відрогів останнього піка південного ланцюга гір, суціль [172] укритих зеленню. Під ногами шурхотіла торішня папороть, тугі пагони висувалися з вологої землі; свіжістю відгонило від неї. Близько півночі роханці розташували табір у заростях. Між розчепіреного коріння старого, покрученого вітрами, але міцного глоду запалили вогонь, повечеряли, призначили вартових, по двоє на зміну, та обляглись. Гобіти вибрали собі зручний куточок осторонь, зробили м'яку підстилку з сухої папороті. Меррі страшенно хотілося спати, але Пінові чогось стало неспокійно; підстилка тріщала й шурхотіла під ним.

— Та що ти все крутишся? — незадоволено буркнув Меррі. — До мурашника потрапив, чи що?

— Ні, просто ніяк не вляжусь зручно. Ти не згадаєш, коли ми останнього разу спали на постелі?

— Полічи на пальцях, — позіхаючи, порадив Меррі. — Від того дня, коли ми попливли з Лоріену...

— Це не те, — зітхнув Пін. — Я маю на увазі справжню постіль, ліжко та все інше.

— Тоді треба лічити від Рівенделлу. Особисто я нині засну без будь-якої постелі.

— Тобі поталанило, — знову зітхнув Пін по хвилі роздумів. — Ти їдеш з Гандальфом...

— То що ж з того?

— Він тобі, либонь, багацько порозповідав.

— Авжеж! Цілий оберемок. Тільки ти все чув, ми ж не робили з цього таємниці, а ви їхали близько. Ну, а якщо вважаєш, що тобі він більше скаже, — давай поміняємось завтра, якщо старий не буде проти.

— Спасибі, ти дуже люб'язний...