Володар Перснів — Дві Вежі - Сторінка 38

Запав густий морок. Фродо подивився на небо, похитав головою і став міцніше затягувати пояс поверх плаща.

— Ну, як бажаєте, — похмуро промовив Сем. — Тільки дозвольте мені першому.

— Тобі? — здивувався Фродо. — 3 якої речі?

— А з такої, що перший повинен іти той, хто швидше собі карк зламає. Ще не вистачало мені впасти на вас і поховати обох замість одного!

І не встиг Фродо відкрити рота, як Сем перекинув ноги, перевернувся і повис на руках, намацуючи ногами опору. Ніколи у житті не доводилося йому виявляти таке геройське безрозсудство.

— Ні, не треба! — закричав, опам'ятавшись, Фродо. — Семе, дурнику мій дорогий, не треба! Ти уб'єшся, хіба можна лізти навмання! Повернись!

Він підхопив Сема під пахви і витяг назад.

— Постривай хвилиночку!

Фродо знову ліг, висунув голову із щілини і ще раз уважно озирнувся. Сонце ще світило, і все було добре видно.

— Діло буде, — оголосив він нарешті. — Я йду перший, ти за мною, слід у слід, втямив? І не втрачай голови! [190]

— Ой, чи не занадто ви в собі впевнені? Сутеніє, за хвилину нічого не буде видно. А що, як ви потрапите у таке місце, де і нігтем не зачепишся?

— Тоді повернуся до тебе.

— Легко сказати! — зітхнув Сем. — Давайте до раночку почекаємо, щоб хоча б світло було!

— Це у найгіршому разі! — відгукнувся Фродо. — Мені кожної хвилини шкода. Я спущуся трошки, придивлюся, а ти зачекай.

Він схопився за край щілини й обережно висунувся. Його зросту саме вистачило, щоб ступити на вузенький виступець породи.

— Є перший крок! — повідомив він. — Клин праворуч розширюється, можна стояти, не тримаючись руками. Зараз я...

Раптом він замовк. Чорна хмара зависла вже над їхніми головами. Прямо над ними грім із сухим тріском розірвав повітря.

Налетів вихор, і в його гул вплівся високий пронизливий крик. Гобіти впізнали його: навіть у рідному лісі, у Гобітанії, він морозив кров... А тут, у мертвій, ворожій пустелі, він затьмарював душу необорним жахом. Подих перехопило, серце завмерло. Сем упав долілиць, Фродо мимоволі підніс руки, щоб заткнути вуха, похитнувся, оступився і з протяжливим стогоном полетів у пітьму.

Сем почув стогін і підповз до самого краю щілини.

— Пане Фродо! Па-а-а-не Фродо-о-о!

Відповіді не було. Сем набрав повітря в легені і знову загукав:

— Де ви? Від-гук-ні-ться!

Вітер вбивав слова назад до вуст, але крізь свист і вищання Сем розрізнив слабкий, але спокійний голос:

— Усе добре, я тут! Нічого не бачу...

Хоча голос лунав слабко — його відносило вітром, — виявилося, що Фродо зовсім близько. Він не впав, а тільки зісковзнув по стіні і приземлився кількома ліктями нижче, на іншому карнизі, поширше. На щастя Фродо, схил був скошений, і вітер притиснув його так, що не впадеш навітьu1087при бажанні. Якусь хвилину він відпочивав, притулившись обличчям до холодного каменя; у скронях стукали [191] молоточки, перед очами плавали райдужні кола. І чорна ніч навкруги. Невже він осліп?

— Повертайтеся! — кричав Сем. — Повертайтеся швидше!

— Не можу! Нічого не бачу. Не можу вчепитися!

— Як вам допомогти? Що треба зробити? — кричав Сем, звішуючись зі щілини, хоч це було дуже ризиковано. Чому Фродо нічого не бачить? Не так уже й стемніло, ближні околиці цілком помітні. Сем добре бачив Фродо — самотню фігурку, розпластану по скелі. Але подати руку допомоги не Міг!

Знову спалахнула блискавка, і ринув дощ. Тверді струмені води з градом сікли гори, начебто хотіли стерти на порох.

— Я зараз до вас спущуся! — крикнув Сем, не подумавши, чим це допоможе Фродо.

— Не смій! — із зусиллям прокричав Фродо. — Без мотузки нічим не допоможеш!

— Ой! — скрикнув Сем. — Осел я, осел безумовно! Мотузка! Повісити мене на мотузці, щоб іншим не кортіло! Дурнем мене мій старий називав — святі слова! Дурень і є!

— Та годі вже тобі! — відгукнувся Фродо і навіть розсміявся. — Дай спокій своєму старому! В тебе що, є мотузка? Тоді не мороч мені голову!

— Є, є мотузочка! Носився ж із нею, а як знадобилася — так і забув!

— Добре, кидай її сюди!

Сем намацав на дні свого мішка шовковистий клубок — подарунок ельфів Лоріену. Міцно схопивши кінець, він скинув клубок Фродо. І відразу — чи то навколо, чи то в очах гобіта прояснилося — Фродо побачив тонкий сірий шнур: він слабко світився в грозовому півмороку. Запаморочення відпустило. Фродо обв'язався мотузкою, відліпився від скелі. Нагорі Сем відійшов до середини западини, уперся ногами в пень, який здавався найміцнішим, і потягнув. Ледве допомагаючи собі ногами, Фродо здолав підйом і повалився поруч із Семом на мокру землю.

Грім перекочувався через гори, а дощ, як і раніше, періщив, мов навіжений. Гобіти заповзли поглибше до ущелини, [192] але й там було вогко. Вода стікала всюди поміж стовбурами колишнього лісу і, збиваючись на піну, виливалась із щілини, мов із водостічної труби.

— Змило б мене, як тріску, — промовив Фродо. — Добре, що мотузка знайшлася!

— Ще краще було б мені згадати про неї вчасно, — покаявся Сем. — Пам'ятаєте, ельфи на прощання поклали нам у кожен човен по три таких мотки? Вони мені так сподобалися, і я один сховав. Можна подумати, це було сто років тому... "Вона не один раз вам придасться", — казали вони... здається, Хелдар і говорив. Як у воду дивився!

— Шкода, що я не додумався взяти ще один, — сказав Фродо. — Занадто поспішав, хотів піти, та й забув. Який же він завдовжки?

Сем заходився намотувати шнур на лікоть, відраховуючи:

— П'ять, десять, двадцять... добрих тридцять ліктів буде.

— Невже? Хто б міг подумати!

— Ого! — засміявся Сем. — Ельфи — це такий народ... Чудовий народ! Гляньте — на вигляд мотузка, а не порвеш, але яка м'яка, легка! Чудовий народ, одне слово!

— Тридцять ліктів, — задумливо повторив Фродо. — Чи вистачить цього, га? Якщо гроза швидко мине, спробуємо до ночі спуститися.

— Дощ ущухає, — сказав Сем. — Але навіщо лізти у пітьмі? Може, у вас з голови вилетіло, а в мене у вухах цей лемент ще не затих... Це ж був Чорний Вершник, тільки чомусь летючий. Як на мене, краще перечекати до ранку.

— Ні хвилини не можна баритися на вершині, на самій видноті перед Оком!

Фродо знову виглянув з ущелини. Розпатлані крила бурі чорними перами танули в небі. Саурона не цікавило Прирічне Узгір'я; гроза, стріляючи блискавками і градом, поповзла до Андуїну — це її бачили воїни Теодена на шляху до Ізенських бродів. А над мертвими болотами відкрилося чисте темно-синє небо і навіть боязко замиготіли зірки.

— Як приємно дивитися і бачити! — мовив Фродо, вдихаючи вологе повітря. — Уявляєш, я ледве було не осліп! Від удару, а може, й від блискавки — нічогісінько не бачив, [193] доки ти не спустив мотузку. Мені навіть здалося, що вона світиться.

— Вона і дійсно світиться. Я раніше цього не помічав, лежала собі в мішку, та й все. Але як же ми спустимося?

— Обв'яжеш кінець навколо цього пня. Тепер можеш іти першим. Я буду потроху відпускати, а ти тільки відштовхуйся руками і ногами. Якщо знайдеш, де стати, зупинися, дай мені перепочити. Коли дістанешся до споду, я з'їду теж. Зі мною вже все гаразд...

— Добре, — відповів Сем без особливого ентузіазму. — Двічі не вмирають...

Він без поспіху закріпив один кінець мотузки, другим старанно обмотався сам і, замруживши очі, зробив крок у порожнечу.

Однак спуск виявився не таким вже й страшним. Сем ласкаво погладжував м'які, теплі пасма мотузки — її сяйво надавало йому наснаги. Тільки в одному місці скеля пішла з-під ніг крутим укосом, і Сем завис на сріблястій нитці, мов павучок-сінокосець. Але Фродо відпускав мотузку обережно, й усе обійшлося. Сем дуже боявся, що довжини не вистачить і він застрягне між небом і землею, але у Фродо залишалося ще три-чотири витки на лікті, коли Сем гепнувся на осип біля підніжжя хребта і вигукнув: "Готово!" Фродо почув, але розгледіти друга не міг — сірий ельфійський плащ сховав Сема в сутінках.

Спуск Фродо зайняв трохи більше часу. Він обмотав мотузку навколо пояса, перевірив міцність кріплення і рушив помаленьку, намагаючись не з'їжджати, а йти по крутому схилу, все ж таки не дуже довіряючись тонкій і м'якій мотузці. Але і він вдало приземлився.

— Оце так впоралися! Прощавай, Емін-Мейл! Хтозна, чи не нудьгуватимемо ми незабаром за твоїм твердим грунтом?

Однак Сема поглинули інші турботи.

— Роззява! Дурень! — гірко завів він, задерши голову. — Справжній тюхтій! Ми оце тут, а мотузочка наша прив'язана нагорі! Забезпечили зручності для підлого Гор-лума... Ще тільки не додумалися залишити покажчик: "До гобітів сюди"! Так я і знав: без ложки дьогтю не обійдеться, дуже вже гладко усе зійшло... [194]

— Ну, якщо тобі відомо, як спуститися по мотузці, згортаючи її за собою, можеш віддати звання Дурня і Роззяви мені, — мовив Фродо. — Залізь назад, відв'яжи і давай!

Сем розгублено почухав потилицю.

— Прошу вибачити, я так не вмію. Але як же мені шкода кидати таку корисну штуку! — Сем погладив звисаючий кінець мотузки і злегка смикнув. — Адже вона лоріенська. Може, сама Галадріель сплела її...

Він сумно махнув рукою і смикнув — на прощання.

На превеликий подив гобітів, Сем відразу повалився горілиць, а мотузка зісковзнула і лягла акуратними петлями у нього на грудях. Фродо пирснув:

— І хто це в нас так чудово в'яже вузли? І кому це ми довірили своє дорогоцінне життя!

— Не стану сперечатися, лазити по горах не вчений, — образився Сем. — Але щодо мотузкової справи — даруйте! В нас це сімейна справа. Мій дід був канатним майстром і дядько Енді теж: вже я знаю, як в'язати вузли!

— Виходить, перетерлася десь на гострій крайці.

— А ви подивіться на кінчик, — заперечив Сем. — Жодна ниточка не розкуйовдилася. Не та робота, щоб перетерлася!

— Тоді — на жаль! — вся справа у вузлі. Сем похитав головою.

— Кажіть, що хочете, пане Фродо, а я присягнуся: вона сама спустилась, коли я покликав!

Він ретельно змотав мотузку і сховав у мішок.

— Ну, не будемо сперечатися, трапилося — і добре, — погодився Фродо. — Краще подумаємо, як нам далі бути. Вже ніч. Дивись, які зірки!

— Подивишся — і легше стає, — підхопив Сем. — Зірки про ельфів нагадують. А місяць підріс, чи не так?

— До повні ще днів п'ять, — сказав Фродо. — Як же ми підемо по болотах при світлі півмісяця?

Вони пройшли уздовж гірської гряди на схід.