Володар Перснів — Дві Вежі - Сторінка 39

Сем раз у раз обертався: западина, з якої вони почали шлях, чітко вирізнялася на сірому схилі.

— Дуже добре, що мотузку забрали, — радів він. — Нехай цей вилупок спробує пострибати з камінця на камінець! [195]

Від підніжжя гір до рівнини тяглося пустище, завалене кам'яним мотлохом; все було моїфе і слизьке після дощу. Не минуло і години, як шлях гобітам перетнула канава, на дні якої дзюрчала вода. Не широка, не вузька, але гобіти не наважилися стрибати в темряві. Ліворуч канава збігала до гір, так що туди шляху не було, принаймні до ранку.

— А може, попрямуємо уздовж канави на південь? — запропонував Сем. — Підшукаємо затишний куточок або навіть печеру?

— Гаразд, — відповів Фродо. — Я жахливо втомився, в мене вже ноги мліють. По рівній доріжці йшов би собі і йшов, а отут...

Поворот на південь нічого не дав. Укритися було ніде, гори ставали і вищими, і крутішими. Нарешті, зовсім знесилені, гобіти просто опустилися на землю під великим каменем, що стирчав, мов палець. Сон долав їх, вони зіщулилися, пригорнулися один до одного і ніяк не могли побороти сонливість.

У мутнім світлі схили Емін-Мейлу здавалися сірим килимом з чорним візерунком тріщин і проваль.

— Знаєш, Семе, — сказав Фродо, струснувши головою, — ось тобі моя ковдра, спи, а я прогуляюся, повартую... Ох, що це?

Він схопив Сема за рукав:

— Ти бачиш? Нагорі, на схилі?

— Тесе! — перелякано прошепотів Сем, — Це він, Гор-лум, змія підколодна! А я ж сподівався, що не злізе... Диви, повзе, вужем в'ється!

По стрімкій і зовсім гладкій стіні спускалася якась темна дрібна істота, розчепіривши усі чотири кінцівки. Його спритні пальці намацували такі опори, що жодному гобіту годі й помітити; збоку здавалося, немов він просто клеїться липкими лапами до скелі, мов величезна хижа муха. Істота повзла головою донизу, винюхуючи дорогу. Зрідка вона підіймала голову і крутила нею на всі боки; тоді гобіти бачили два блідих мерехтливих вогники — очі Горлума.

— Як на вашу думку, чи він бачить нас? — запитав Сем.

— Хто його знає, — ледь чутно відгукнувся Фродо. — Мабуть, не бачить, але чує. Нас і друзі у цих плащах не помітили б. Я сам тебе за два кроки майже не бачу. А цей тип до того ж не зносить ні сонця, ні місяця. [196]

— Чого ж він лізе відкритим місцем?

— Цить! — попередив Фродо. — Може, він нас носом почув. А ще він Має чудовий слух, а ми ж, коли спускалися, репетували як навіжені. Нічого дивного...

— Ох і набрид же він мені, — зітхнув Сем. — Гірше гіркої редьки. Терпець мені увірвався — все одно він нас угледів. Ось як потрапить він до моїх рук, я вже йому скажу пару компліментів!

І Сем, накинувши на голову каптур плаща, безшумно підібрався до підніжжя гори.

— Обережно! — сказав Фродо, йдучи слідом. — Не злякай його. Він небезпечніший, ніж здається...

Гобіти причаїлися у затінку; чорна липуча тварина вже здолала три чверті шляху. Вже було чутно сопіння і подих зі свистом, і скрипливий шепелявий голос.

— Шша! Тихш-ш-е, мій дорогесесенький! Не квапеся, не поспішшай. Не треба ззвертати ссобі в'яззочки горр-лум, гор-р-лум! — він підніс голову, заморгав і швидко замружився. — Сстрашшне севітло! Видивляєтьсся тебе, моє ззолотце, шшпигує, селіпить тобі очки. Де мій ескарб, моя кошштовність? Кошштовність наш-ша, нашша, ми її відберемо. Злодії, злодії, бридкі поганцці... Де вони сесхо-валисесь з тобою? Щоб їх ескрутило!

— Схоже, він знає, де ми, — шепнув Сем. — Що він називає "коштовністю"? Невже...

— Тихо! — обірвав його Фродо. — Він уже близько, може почути...

Горлум і дійсно раптом завмер і закрутив величезною головою на худій шиї, трохи відкривши білясті зіниці. Сем ледве стримався, руки так і чесалися скрутити мерзенну тварюку. Горлум поповз далі, безперестанку плюючись та бурмочучи. Незабаром він був вже прямо над тобітами. Стіна в цьому місці вигиналась, і навіть Горлуму не знайшлося де причепитися. Він спробував завернути, але зірвався і полетів донизу з голосним вереском, на льоту згортаючись клубком, як павук, коли йому порвуть павутиння.

Блискавично, двома стрибками метнувся Сем туди, де гупнувся Горлум, і плигнув йому на спину. Але Горлум, навіть при нападі зненацька, — небезпечний супротивник. Він відразу обліпив Сема своїми довжелезними руками і ногами, затис мертвою хваткою; липкі пальці стали стискати [197] шию Сема, гострі зуби вп'ялися в плече. Сему не залишалось нічого іншого, як бити Горлума куди прийдеть-ся своєю круглою, твердою головою. Ворог сичав, плював-ся, але не відставав. І кепсько довелося б Сему, якби не Фродо: вискочивши з мечем у руці, він схопив Горлума за рідке волосся і повернув його голову так, що білясті, повні отрутної злості баньки витріщилися прямо на місяць.

— Пусти Сема, Горлуме, — сказав Фродо. — Бачиш, це — Жало. Тобі вже доводилося з ним зустрічатися, га? Пусти мого друга, або познайомишся з Жалом ближче!

Горлум відразу обм'як, немов мокра ганчірка. Сем вивернувся і підвівся, потираючи забиті місця. Він горів бажанням покінчити з ворогом, але не можна було — той валявся на землі, корчачись та скиглячи:

— Не кривдь насс! Не дозволяй насс кривдити. Добрі, милі гобіти тебе не скривдять, мій дорогесссенький... Ми нічого поганого не зробили, це на насс ссстрибнули, як коти на мишшку... Ми такі нещасссні, самотні, гор-р-лум, гор-р-лум! Ми будемо зззовсссім хорошшшші, зззовсссім сслухняні, якщщщо добрі гобіти насс не скривдять...

— Ну, і куди ж цю сволоту подіти? — поцікавився Сем.— Зв'яжемо його, щоб не зміг за нами тягтися?

— Не треба, не треба! — схлипував Горлум. — Це для насс ссмерть, ссмерть! Ззлі, негарні гобіти! Ззв'язати хочуть насс і ззалишшшити на голім камінні...

Сльози булькали у нього в горлі.

— Якщо ми його відразу не вбили, — мовив Фродо, — то тепер вже не можна. От злощасне створіння! По суті, що він нам поганого заподіяв?

— Оце так питання! — обурився Сем, розтираючи синці. — Не зробив, так зробить. Ляжемо спати, а він нас загризе, йому тільки того і треба...

— Ти маєш рацію, звичайно. Але не в тому річ... Фродо задумався. Горлум притих, перестав пхикати. Сем

стояв над ним, готовий до рішучих дій. А Фродо виразно згадалося давнє: "Як усе-таки жалко, що Більбо не зарубав цього мерзотника, коли була така зручна нагода! — Жалко, говориш? Але ж саме жалість утримала його руку. Жалість і милосердя: без крайньої потреби вбивати не можна. — Але Горлума все одно жаліти нерозумно. — Не бачив ти його... — Невже ж ви б помилували Горлума після всіх [198] його чорних справ? Та він гірший за всякого орка і такий же ворог. Він заслуговує на смерть. —' Так, заслуговує. Але не поспішай когось засуджувати на смерть. Тому що навіть наймудрішим не дано все передбачити..." Фродо опустив меча.

— Я не зашкоджу йому, — промовив він. — Він небезпечний, але я йому не зашкоджу. Я побачив його, і мені його жалко.

Сем здивовано втупився у Фродо — той немов розмовляв з невидимкою. Горлум пожвавішав, заскиглив:

— Так-так, ми жжахливо нещасссні... Ззмилуйссся, ззми-луйссся... Гобіти з насс змилуються, добрі, сславні гобіти!

— Ми і страчувати тебе не станемо, — продовжував Фродо, — і не відпустимо: від тебе нема чого чекати, крім обману і підлоти. Горлуме, ти підеш з нами. Нічого поганого ми тобі не заподіємо, але ти повинен будеш нам допомогти. Ми даруємо тобі життя, і ти наш боржник!

— Роззплачуссь, роззплачуссь, — засичав Горлум. — Сславні гобіти! Ми підемо ззз вами. Ми знаємо беззпечні сстежки... Але куди ж ви посспішаєте по цих пуссстель-них міссцях, сскажіть, будь лассска?

Він нишком глипнув на гобітів, і в його примружених очиськах майнув хитрий блиск.

Сем прикусив губу і стис кулаки. Він розумів: дивний вчинок Фродо викликаний якимись прихованими причинами і переконувати його даремно. Однак розмовляти з Горлумом...

А Фродо подивився Горлуму прямо у вічі — той аж забився під цим суворим поглядом — і сказав спокійно:

— Ти знаєш або здогадуєшся багато про що, Смеа-горл. Ми прямуємо до Мордору. А ти, якщо я не помиляюся, знаєш дорогу.

— Рятуйте! — заволав Горлум, затикаючи вуха пальцями, немов уколотий цими прямими словами. — Ми здо-гадувалисссь, ми дещо ззрозуміли... Нам би не хотілосссь, щоб гобіти туди дісталисссь... Ні, моя радість, добрим го-бітам туди посспішшати не треба. Пил, порох, попіл, ссуш і глухомань, і орки, цілі полчища орків. Там не місссце добрим гобітам...

— Отже, ти бував там? — наполягав Фродо. — І тебе тягне туди знов! ' [199]

— Так-так... ох, ні! — заверещав Горлум. — Лишше один раз ми туди забралиссся... випадково, мій сскарбе, цілком випадково. І ззнову не підемо!

Раптом і голос, і мова його дивно змінилися, і він, схлипуючи, замурмотів:

— Ззалишште мене, відпустіть! Боляче, боляче! Ой, мої бідні рученята! Я... ми... я не хочу повертатиссся. Не можу знайти... він пропав, його ніде немає! Ті зберігають його... гноми, люди, ельфи, жжжахливі ельфи з пекучими очима! Не можу, не можу!

Він підхопився і, сплітаючи руки у кістлявий вузол, потряс ними у напрямку сходу.

— Ніколи! — заволав він. — Не для тебе!

Він знов обм'як, повалився додолу, заканючив:

— Гор-р-лум, гор-р-лум... Не торкай нас, відійди, залиш нас... Йди ссспати!

— Він не піде і не засне, — промовив Фродо. — А якщо хочеш його здихатись — допоможи мені. Ти вкажеш дорогу, але я не вимагаю, щоб ти йшов з нами до кінця.

Гррлум сів і допитливо глянув на Фродо з-під напівзаплющених повік.

— Він там, у себе, — заскрипів він. — Він завжди там. Орки тебе доставлять, вони тебе зустрінуть на східному березі ріки. Не проси Смеагорла. Бідний, бідний Смеа-горл пропав дуже давно. Відібрали у нього радісссть. Сме-агорл пропав зовссім...

— А може, ти її знайдеш, якщо підеш з нами, — відповів Фродо.

— Ніколи, нізащо!

— Встань! — велів Фродо. Горлум слухняно встав і позадкував.

— Говори! Коли тобі легше йти — удень чи вночі? Ми втомилися, але якщо ніч тобі більше до вподоби, вирушимо негайно.

— Нам від світла боляче, — відповів Горлум жалібно. — І ця Бліда Пика на небі теж заважає. Нехай вона закотиться, тоді підемо. Добрі гобіти трохи відпочинуть.

— Сядь і не здумай навіть ворушитися, — звелів Фродо.

Вони сіли, зіпершись спинами на камінь і затиснувши бранця плечима. Обоє без зайвих слів розуміли — склепити [200] повіки цієї ночі жодному з них не доведеться.