Володар Перснів — Дві Вежі - Сторінка 9

Вже поночі вони вдерлись на невеличкий пагорб. До узлісся залишалось близько півмилі, але здолати цю малу відстань оркам не дозволили. Коло загоничів зімкнулося навколо пагорба. Дехто, не послухавши Углука, спробував пробитися до лісу, але з цих хоробрих повернулося тільки троє.

— Ось ми й вляпалися! — злорадів Горшнак. — Подякуємо нашому наймудрішому ватажку! Сподіваюсь, великий Углук визволить нас з цієї пастки?

— Недоростків покласти! — наказав Углук, ніби й не почув єхидства Горшнака. — Лугдуше, візьми двох хлопців та стережи полонених. Не вбивати, хіба що Біловолосі наїдуть прямо на вас. Втямили? Поки я живий, недоростки мені потрібні! Ноги їм зв'яжіть. Та щоб ні пари з уст!

Знов жорсткі пута стягли ноги полонених. Але вперше за весь час вони опинились поряд. Під рев, волання та брязкіт шабель Пін та Меррі нарешті змогли поговорити.

— Я вже не маю ніякої надії, — прошепотів Меррі. — Хоч би й розв'язали мене — і тоді не встав би. Моя душа вже в тілі не тримається...

— А де твої коржики? В мене ще два чи три залишилось. Ці падлюки, здається, в нас нічого не відібрали, крім зброї?

— Мій запас при мені, — шепнув Меррі. — Тільки, певно, все розкришилося. Та й взагалі, ротом до кишені , не дотягнешся...

— І не треба.

Але тут брутальний стусан дав Пінові зрозуміти, що шум у таборі вщух, і сторожа знов напоготові.

Ніч настала холодна та тиха. Навколо пагорба, де скуп-чились орки, миготіли в пітьмі, мов червоно-золоте намисто, вогники багать. Роханці проти світла не виходили, і орки, що мусили цілити на вогонь, дарма витратили багато стріл, поки Углук не заборонив ці марні спроби. Пізніш, коли місяць визирнув з серпанку хмар, в його холодному напівсяйві зрідка помічали невиразні тіні — це рохакці стояли на чатах.

— Чекають, кляті, на схід сонця! — буркнув Лугдуш. — Чому нам не спробувати прорватись? Про що він там міркує, наш дорогий Углук? [45]— Ваш дорогий Углук гадає, що дехто забагато патякає, — пролунало раптом за спиною сторожів. — Бевзь! Чим ти кращий, ніж та печерна голота, північні нездари? Куди з такою сволотою йти на прорив! Вони відразу хвіст підібгають — та тікати, а Біловолосі на рівнині всіх легко щд копита пустять... Не заперечую, північні жителі бачать поночі, мов дикі коти. Але й Біловолосі бачать вночі краще, ніж інші двоногі. А їхні коні! Справжні звірі, вітерець і той вночі помітять! А все ж таки ми для тих білявих приготували даруночок: в лісі чекає Маугур зі своїми хлоп'ятами!

Промова Углука втішила гоблінів Білої Руки, але решта потайки ремствували. Ті, кого призначили охороняти табір, безтурботно полягали спочивати під покровом привітної ночі. А ніч, на яку вони так довго чекали, ставала все темнішою — місяць знов сховався, Пін нічого не міг побачити далі власного носа. Однак роханці, хоч і чекали світанку, не мали наміру оберігати сон ворогів. Серед ночі здійнялася страшенна колотнеча на східному боці пагорка: трійко воїнів безшумно прокралися до табору, закололи дюжину орків та відійшли без ушкоджень. Углук побіг вгамовувати переполох. Пін та Меррі насилу відірвались від землі. їхня сторожа побігла за Углуком. Але у ту ж мить довгі кошлаті лапи, схопивши обох гобітів за комір, потягли їх геть. Гобіти ледве впізнали волохату голову та огидну пику Горшнака. Смердючий подих торкнувся їхніх облич, тверді пальці почали обмацувати з ніг до голови. Пін відчув, ніби мурашки побігли по спині.

— Ну, малюки, — мовляв Горшнак, — як спалося? Солодко чи не дуже? Звісно, ночівля не дуже приємна: тут — батори, шаблі, там — ці моторошні списи... Дрібному народцю не слід встрявати у великі справи!

Він нишпорив по кишенях, промацував кожну складку одягу. В мутних його сліпаках жеврів хижий вогонь. Серце бідолашного Піна зойкнуло від жахливої здогадки: Горшнак знає про Перстень! І, звичайно, хоче заволодіти ним, поки Углук не бачить... А якщо зіграти на цьому? Пін набрався духу й прошепотів перше, що зміг вигадати:

— Думаєш, одразу знайдеш? Не так уже це й просто!

— Що? — не зрозумів Горшнак. Лапа його міцно стиснула лікоть Піна. — Про що ти? Про що йдеться, недоростку?

Пін хвилину помовчав, потім старанно забулькотів горлом: гор-р-лум, гор-р-лум. [46]

— Це так, абищиця, мій дорогесенький... Лапи Горшнака смикнулися.

— Гей-гей! Надто, надто небезпечні слова, мій дорогий!

— Можливо, — підхопив Меррі, спритно вгадавши намір Піна. — Можливо, це небезпечно не тільки для нас. А втім, ти й сам усе знаєш. А що ти даси натомість, якщо ми... Якщо схочеш, ясна річ.

— Чи хочу я? — наче не вірячи своїм вухам, перепитав Горшнак. Він намагався зберегти витримку, але лапи його тряслися все помітніше. — Чи хочу я! І що дам натомість! Що за натяки?

— Наосліп справи не роблять, — ретельно підбираючи слова, відповів Пін. — Ми могли б зберегти тобі й час, і зусилля. Але перш за все ти розв'яжеш нам ноги. Інакше ми нічим тобі не допоможемо.

— "Бідолашні дурники! — зашипів Горшнак. — Що в голові маєте та що за пазухою — усе з вас витягнемо свого часу... Не довелося б вам пожалкувати, що замало знаєте... Ми поспішати з дізнанням не будемо, розтягнемо задоволення. Вважаєте, вам зберегли життя заради доброти душевної? Тут навіть бовдур Углук відповів би правильно, повірте мені!

— Повірити неважко, — сказав Меррі. — Але здобич ти ще не отримав. І зовсім не обов'язково* що взагалі коли-небудь отримаєш. Якщо ми потрапимо в Ізенгард, Горшнакові припаде дуля з маком! Усе відбере Саруман. Хочеш забезпечити себе — домовляйся з нами, момент вигідний, іншого не буде!

Терпець Горшнакові вже майже урвався. Згадка про Сарумана добряче розлютила його. Час спливав, галас у таборі вщухав. Углук міг повернутися в будь-яку хвилину.

— Маєте його при собі? — буркнув Горшнак. — Хто з вас його зберігає?

— Гор-р-лум, гор-р-лум, — відповів Пін.

— Розв'яжи нам спершу ноги, — сказав Меррі. Орка трясло, наче в пропасниці.

— Кляті підлі недоростки! — засичав він. — Та я радше вас пошматую! Ви що, не розумієте — я можу вас оббілувати? Я з вас фарш можу зробити! А якщо побажаю прихопити з собою, обійдуся й без ваших ніг!

І він раптом підхопив обох гобітів, притиснув ліктями до своїх товстих боків, затулив волохатими кулаками роти, а потім, зігнувшись в три погибелі, різко стрибнув уперед. [47]

Швидко, безшумно добіг до краю пагорба, прослизнув повз сплячих вартових і, наче упир, помчав униз схилом на захід, до Ентули. З цього боку шлях здавався відкритим, попереду світилося лише одне багаття.

Пробігши сотню кроків, він затримався, озирнувся, прислухався. Але нічого не побачив і не почув. Пригинаючись, вирушив далі. Притис вухо до землі, ще послухав, Нарешті випростався й ризикнув зробити довгий стрибок. І саме в цю мить перед ним виросла тінь вершника. Кінь став дибки й захропів, чоловік свиснув.

Горшнак розпластався на землі, прикривши гобітів собою, і витяг шаблю — розправитися з полоненими, не дати їм врятуватись. Це його й згубило: шабля дзенькнула, на клинку відбився виблиск ближнього багаття, і тієї ж самої миті в темряві проспівала стріла; чи то лучник добре поцілив, чи сама доля направила його руку, але стріла прошила праве плече Горшнака. Орк заскиглив, випустив шаблю, скочив — і одразу ж звалився, пробитий списом. Дикий, верескливий зойк вирвався з його горла, він смикнувся й затих.

До першого вершника приєднався другий. Пін і Меррі нерухомо лежали там, де їх кинув Горшнак, надто налякані, щоб подавати голос. Роханські коні, мабуть, і справді могли бачити в темряві — вони старанно переступили через гобітів, не зачепивши. А вершники не помітили дві маленькі постаті в ельфійських плащах.

— Поки що все чудово, — ледве чутно шепнув Меррі, — тільки б нас тут теж ненароком не повбивали...

Але про це вони могли вже не турбуватися. Передсмертний крик Горшнака переполохав банду. Судячи з криків, на пагорбі помітили зникнення гобітів. Углук, мабуть, зняв ще пару голів... У лісі, поза колом вогнів, почулося ревіння у відповідь: Маугур йшов з обіцяною підмогою. Роханці розділилися; одні підтяглися до пагорба, безтрепетно підставляючись під стріли орків, щоб не випустити жодного ворога з пастки, а інші повернули назустріч Маугуру. Так Пін і Меррі, не зрушивши з місця, опинилися за межами небезпеки.

— Ось зараз би нам і піти, — зітхнув Меррі, — якби в нас були руки-ноги вільні. Ці вузли ні розплутати, _ані перегризти...

— Не сумуй, — сказав Пін, — бо в мене руки насправді вільні. Я все ніяк не встигав тобі сказати — мотузку я [48] розрізав та тільки про їхнє око залишив. Але спочатку непогано було б трошки попоїсти.

Він скинув, нарешті, мотузяну петлю з рук і витяг з кишені пакунок з їжею. Хоча хлібці трохи висохли й розкришилися, листяна обгортка не дала їм розсипатися. Друзі з'їли по два-три шматочки, згадуючи прекрасні обличчя, веселі бенкети, смачні страви — де ви, безтурботні дні в Лоріені! Вони так глибоко задумалися, що навіть не помічали шуму близького бою. Пін першим повернувся до дійсності.

— Тепер пішли звідси, — сказав він. — Зараз я все влаштую.

Шабля Горшнака валялася поруч, але вона була заважка для гобіта. Пін проповз уперед, намацав на поясі гобліна довгий ніж, звільнився сам і допоміг Меррі.

— Тепер можна рухатися, — сказав він. — Спробуємо повзти. Може, від руху розігріємося — і ноги запрацюють...

Так і зробили. Земля була м'яка, податлива, але все одно вони просувалися надто повільно. Обігнувши здаля вогнище роханців, вони старанно повзли далі, аж доки не дісталися ярів коло річки. Вода плюскотіла внизу, у непроглядній темряві. Гобіти присіли й озирнулися.

Шум вщух. Видно, з Маугуром було покінчено. Роханці повернулись до вогнищ, зловісна тиша повисла над степом. Зрозуміло було, що наближаєтьсч розв'язка — ніч закінчувалася. Безхмарне небо на сході вже починало бліднішати.

— Потрібно сховатися, — сказав Пін. — Мало радості, якщо ці вояки спершу нас уб'ють, а потім виявлять, що помилилися!

Він підвівся, потупцяв ногами.

— Знаєш, мотузки обідрали мені шкіру, жорсткі були, наче ремені, але я вже трохи розім'явся. Мабуть, прошкутильгаю як-небудь. А ти як?

Меррі теж підвівся.

— Я теж нічого. Дивна річ — ельфійський хліб! Бадьорить сильніше й якось добріше, ніж питво орків! Цікаво, з чого воно вариться...