Володар Перснів — Хранителі Персня - Сторінка 39

Але, схоже, зміна власника тільки втішила конячку. Сем у задумі гриз яблуко. Кишені в нього буяй геть напхані — це був прощальний подарунок від Ноба й Боба. "Яблучка — на поході, люлечка — на привалі, — казав він. — Але, на жаль, ані того, ані другого надовго не вистачить..."

Голови зівак висовувалися з дверей, стирчали над парканами, але гобіти їх не помічали. Біля Східних воріт стояла за щільним живоплотом темна й занедбана халупа — остання у селищі. За вікном її промайнула і відразу щезла жовто-бліда пика з косими хитрими очиськами. "Так ось де ховаєтся той південець! — подумав Фродо. — Точнісінько на гобліна схожий!"

З-за огорожі на нього зухвало уставився другий чоловік — з густими чорними бровами й великим ротом, кривим від глумливої посмішки. Він палив куцу чорну люльку. Коли гобіти проходили повз нього, він вийняв люльку з вуст і сплюнув:

— Агов, Довгов'язий! Чи не зарано вийшли! Бачу, пристав й ти до товариства?

Блукач хитнув головою, але нічого не відповів.

— Здорові були, коротуни!— вів далі чорнобровий, звертаючись до гобітів.— Чи ви знаєте, кого найняли? Та це ж Блукач, ось хто! Має він й інші прізвиська, ще й куди гірші. Стережіться уночі! А ти, Семчику, не знущайся над моєю бідолашною худобиною! — Й він сплюнув знову.

Сем жваво обернувся:

— А ти, колючко тернова, забирайся геть зі своєю поганою пикою, бо я її прикрашу! — Яблуко, що він їв, блискавично злетіло у повітря і влучило Біллові просто по носу. Той не встиг вчасно відхилитися, й з-за огорожі залунали прокльони.

— Дарма яблуко втратив, — зітхнув Сем, крокуючи далі.

Нарешті селище залишилось позаду. Діти та настирливіші із зівак втомилися й біля воріт завернули додому. А подорожани вийшли з воріт та ще кілька миль прямували Трактом. Він завертав наліво, огинаючи Бригору, а потім, знов повернувшись на схід, швидко спускався до неосяжних лісів. Зліва, на розлогому східному схилі, виднілися стріхи будинків та гобітанських нор Загаю; нижче, з глибокого [194] яру на північ від Тракту курілися димки Балки, а Далекі Дуга ховалися за деревами.

Коли брунатна баня Бригори залишилася позаду, вони помітили стежку, що відходила від Тракту на північ.

— Відтепер ми підемо потай, — сказав Блукач.

— Сподіваюсь, не навпростець? — спитав Пін. — Бо ми вже одного разу спробували скоротити шлях лісом і ледве не загинули.

— Тоді мене поряд не було, — засміявся Блукач. — Якщо вже я йду навпростець, то приходжу куди треба.

Він уважно оглянув дорогу; ніде нікого. Тоді він швидкою ходою повів гобітів по стежці униз, до лісової долини. Намір його, наскільки могли збагнути гобіти, що не знали місцевості, полягав у тому, щоб піти спочатку у напрямку Далеких Дуг, але обійти це село зі сходу та, завернувши праворуч, іти якомога пряміше глухими хащами до гори Вітровії. Якщо пощастить, у такий спосіб вони зріжуть величезну петлю Тракту, що далеко загинався на південь, оминаючи Комарині Заводі. Але вони самі мали пройти цими багнами, де, судячи з опису Блукача, нічого приємного на них не чекало.

Досі ж все складалося добре. Коли б ще не тривожні події ночі, гобіти раділи б цьому походові більше, ніж прогулянці Старим Лісом. Сонце сяяло, але не палило. Листя з дерев у долині ще не опало, навіть не пожовкло, у лісі було тихо та чисто. Блукач упевнено вів їх, переходячи зі стежки на стежку; без провідника вони б швидко заблукали серед плутанини стежок. Щоб відірватися від можливих переслідувачів. Блукач раз у раз завертав, петляв.

— Білл Терник неодмінно узнає, де ми зійшли з Тракту, — сказав він, — хоча сам за нами, певно, не піде. Він непогано знає навколишні місця, але знає також, що в лісі йому зі мною краще не змагатися. Але він може розповісти все... іншим. Вони не могли далеко відійти. Отже, якщо вони вирішать, що ми пішли до Далеких Дуг, тим краще!

Чи то Блукач уміло уникав зустрічей, чи то просто випадково, але протягом всієї днини їм не зустрілося жодної живої душі, ані двоногих, якщо не брати до уваги птахів, ані чотириногих, крім лисиці та пари білок. Наступного дня вони попрямували точно на схід, тихо і мирно. На третій день Дужий Ліс скінчився. Місцевість безперервно [195] понижувалась від самого Тракту, й тепер потягся широкий низькоділ, де посуватися було набагато складніше, Бригора та житло залишилися далеко позаду; загін наближався по бездоріжжю до Комариних Заводей,

Ґрунт став вогким, пружинив під ногами, з'явились калюжі, порослі очеретом та осокою, де щебетали невидимі пташки. Треба було придивлятися, куди ставити ногу, щоб не промокнути і не збитися з курсу. Спочатку вони посувалися вдало, однак чим далі, тим більше зусиль вимагав кожен крок. Навіть Слідопити не знайшли надійних стежин крізь хитливі підступні трясовини. Налетіла мошва; цілі хмари крихітних комах танцювали у повітрі, лізли під одяг, набивалися у вуха, у волосся.

— Вони мене живцем з'їдять! — заволав Піп. — Комарині Заводі! Та тут комашні більше, ніж води!

— Цікаво, а що ж вони їдять, коли не мають запасу гобітів на обід? — питав Сем, чухаючи шию.

Довго тягнувся той важкий день у, пустельній і непривітній країні. Ночували у вогкості, у холоді,, кусючі комахи заважали спати. Серед очерету та купин ховались, ще якісь бридкі створіння, судячи з голосу, люті родичі цвіркунів, їх були тисячі, й цілісіньку ніч вони дружно скрипотіли: "крри, крри, крри", доводили гобітів до нестями.

Наступний день, четвертий, видався аж ніяк не кращим, а ніч ще безпритульнішою. Щоправда "кррикуни", як Сем охрестив їх там уже не водилися, але комарі не відставали.

Фродо так утомився, що вночі ніяк не міг заснуєш; тому він помітив далеко на сході мерехтливі спалахи світла, хоч до ранку було ще далеко. Блукач теж не спав; він піднявся і насторожено вдивлявся у темну далечінь.

— Що це? — спитав Фродо.

— Не знаю. Занадто далеко. Схоже на те, ніби блискавки б'ють з вершини гори у небо.

Фродо знову ліг, ще довго ще бачив білі спалахи на небі та напружену, нерухому темну постать Блукача, доки не поринув у важкий сон.

На п'ятий день подорожні обійшли останні калюжі, й багнище залишилось позаду. Знову почався пологий підйом. Далеко на сході окреслилося пасмо невисоких гір. Остання праворуч, найвища, з приплющеною верхівкою, стояла віддалік від інших. [196]

— А це — Вітровія, — сказав Блукач. — Старий тракт, який ми залишили далеко праворуч, огинає її підніжжя з півдня. Якщо зможемо пройти прямо, то завтра опівдні дістанемося туди. Сподіваюсь, у цьому не буде помилки.

— А що тебе турбує? — спитав Фродо.

— Що там буде? Бо вона надто близько від Тракту.

— Але ж ми, здається, сподівались зустріти Гандальфа?

— Так, але надія слабка. Навіть якщо він взагалі обере цей шлях, він може не навідатись до Бригори і не дізнатися про мас. Бо навіть якщо ми з ним попрямуємо одним шляхом, то майже напевно зустрітися не зможемо. Довго залишатися там небезпечно. Якщо Вершники не знайдуть нас у нетрях, вони й самі можуть піти до Вітровії — звідти зручно роздивлятися на багато миль довкола. Там нас можуть помітити й звірі, й птахи, а з птахів далеко не всі варті довіри, та є й інші донощики, ще гірші.

Гобіти стурбовано подивилися на віддалену гору; Сем підніс голову, боячись побачити у блідому небі шулік чи орлів з пронизливими лютими очима.

— Незатишно стає від твоїх слів, — поскаржився він, — самотньо якось!

— Що ти порадиш? — спитав Фродо.

— На мою думку, — поволі, немов підбираючи потрібні слова, відповів Блукач, — нам варто триматися напрямку на сад якомога точніше та йти до цього пасма гір, але не до самої Вітровії. Я знаю тиху стежку, що йде уздовж підніж, по ній зможемо підійти потай з півночі. А там подивимось.

Весь той день вони ледь шкандибали, поки не настав ранній холодний вечір. Місцевість стала сухою та безплідною, а позаду, над болотами, піднімався туман. Жалібно стогнали якісь птахи; багряне колесо сонця повільно занурювалось у сиву імлу. Потім запала тиша. А гобітам ввижалося у спогадах, як любо їм було дивитися на захід сонця крізь чисто вимиті вікна Торби-на-Кручі.

Під вечір вони надибали струмок, що збігав з горбів і пропадав у стоячих болотах. Берегом струмка йшли вгору, доки могли розрізняти дорогу. У повній темряві нарешті зупинились на ночівлю під чахлими вільхами понад струмком. Попереду на тьмяному небі відбивались кругляві скати безлісних пагорбів. Тієї ночі вони по черзі вартували, а Блукач, здавалось, не спав зовсім. Прибуваючий місяць лив на землю бліде слабке світло. [197]

На світанку вони вже крокували далі. Підмерзло, небо немов вицвіло. Гобіти почували таку бадьорість, наче виспались на м'яких перинах. Вони вже призвичаїлись до довгих переходів з мізерним харчуванням — у всякому разі, того, чого їм тепер було досить, у Гобітанії ледве вистачило б, щоб не падати з ніг. Пін заявив, що Фродо став удвічі тоншим, ніж був.

— Цікаво, — сказав Фродо, затягуючи тугіше пояс, — мене й насправді стало набагато менше. Якщо так і далі піде, то я перетворюсь на привида!

— Цитьте. З такими речами не жартують! — несподівано різко обірвав його Блукач.

Гори наближались. Декотрі з них сягали аж до тисячі футів, з них утворювався звивистий ланцюг, розділений ущелинами та перевалами, що йшли на схід. На верхівках гобіти бачили залишки порослих травою стін та ровів, в ущелинах — зруйновані кам'яні будівлі. До ночі вони досягли підніжжя західних схилів. Було п'яте жовтня, кінчався шостий день від часу їхнього виходу з Бригори.

Вранці вони знайшли, вперше після Дужого Лісу, добре протоптану стежину й завернули праворуч, на південь. Стежина примхливо звивалася, наче її навмисно прокладали так, щоб краще сховати того, хто йде по ній, від верхівок гір та від рівнини на заході: вона пірнала в западини, тулилася до стрімких урвищ, а на рівних та відкритих місцях подорожніх заступали купи валунів та обтесаного каміння, навалені обабіч.

— Цікаво, хто протоптав цю стежину та навіщо, — сказав Меррі, проходячи повз одну з таких куп, особливо велику і щільну. — Відверто кажучи, мені це не дуже подобається, бо схоже на Могильники. А на Вітровії теж є могильники чи ні?

— Ні, могильників тут нема ніде. Люди з заходу тут не жили, хоч у пізніші часи й захищали ці гори від ангмарських напасників.