Володар Перснів — Хранителі Персня - Сторінка 40

Цю стежину проклали для тих, хто стеріг форти на горах. Але набагато раніше, при початку Північного королівства, на Вітровії звели високу дозорну вежу, Амон-Сул. Вона потім згоріла і впала, залишилися тільки нижні ряди кладки, ніби вінець на маківці прадавньої гори. Але колись вежа була велика й гарна. Кажуть, що на ній стояв Еленділ за часів Останнього Союзу, коли чекав, чи не йде з заходу Гіл-Гелад. [198]

Гобіти здивовано витріщились на Блукача: отже, йому відома не тільки лісова наука, а ще й стародавні перекази?

— А хто такий Гіл-Гелад? — спитав Меррі. Замислившись, Блукач не відповів. Замість нього хтось промовив неголосно:

Гіл-Гелад в світлі князював —

І сумно лине арфи спів

Про того, хто останнім став

З ельфійських давніх королів.

Був довгим меч та гострим спис,

Шолом, мов зірка золота,

Вогні світил навік зійшлись

У срібнім дзеркалі щита.

Але давно в пітьмі він щез,

І не знайти його сліди —

Зоря скотилася з небес

У темний Мордор — назавжди.*

* Переклад С.Бондаренко.

Всі озирнулися з подивом, бо голос належав Сему.

— Далі, давай далі! — прохав Меррі.

— Це все, що я знаю, — затинаючись, зізнався Сем і весь зашарівся. — Ще дитиною вивчив. Пан Більбо знав, як я люблю слухати про ельфів, й іноді розповідав такі речі... Він же мене і письменству навчив. Страшенно вчений він був, наш старий пан Більбо. А ще й вірші писав. Поезія. Оце, що я зараз казав, теж він склав.

— Ні, це склав не він, — заперечив йому Блукач. — Це уривок зі старовинної балади про загибель Гіл-Гелада, написаної давньою мовою. Певно, Більбо переклав її, а я й не знав.

— Там було ще багато, — згадав Сем, — і все про Мордор. Я ту частину вчити не став, до того страшне. Ніколи не думав, що сам піду цим шляхом!

— Йти до Мордору! — вигукнув Пін. — Сподіваюсь, нас це обмине!

— Тихше! — звелів Блукач. — Це Ім'я не згадують без приводу!

Близько полудня стежина привела їх до сіро-зеленого укосу, який, наче міст, упирався у північний схил гори, [199] залитий яскравим, м'яким світлом жовтневого сонця. Вирішили відразу ж піднятися на верину. Ховатися більше було неможливо, залишалась тільки надія, що вороги чи їхні шпигуни не стежать за ними. Земля навколо здавалась мертвою. Якщо Гандальф ховався десь поблизу, він себе нічим не виявив.

На західному відрозі Вітровії вони знайшли вкриту зверху западину, порослу травою. Там залишилися Сем та Пін з усіма речами й поні. Всі інші полізли вище, й через півгодини Блукач уже стояв "а верхівці; Фродо з Меррі невдовзі наздогнали його, зморені та захекані, бо верхня частина схилу була стрімка й скеляста.

Нагорі вони знайшли, як і казав Бяукач, широке коло старовинної кам'яної кладки, потрошеної і затягнутої дерном. Але посередині кола нагромаджувалась купа уламків, чорних від кіптющ. Навколо неї трава вигоріла дощенту, а віддалік — посохла й покрутилася; очевидно, на верхівці недавно лютувало полум'я. Але ніде нікого не було видно.

Стоячи біля кам'яного кола, мандрівники добачили безкраї, одноманітні землі, лише де-не-де темніли плями лісів, а за ними ледь виблискувала якась ріка. З південного боку, під ногами, тяглась угору-вниз і зникала у лісах на сході стрічка дороги. Тракт був безлюдний. Простеживши його очима далі, вони побачили гори — ближчі, брунатні й: похмурі, потім сірі, вище; а за ними виблискували, здіймаючись до хмар, біді піки.

— Ось ми й на місці! — сказав Меррі. — Що за безрадісна, нудна картина? Дні води, ані житла. Ще й Гандальфа нема. Але якщо він тут був і не захотів зачекати —~ я Його розумію!

— Треба подивитись, — сказав Блукач, озираючись. — Навіть якщо Гандальф потрапив до Бригори через пару днів після нас, він міг опинитись тут першим: у разі необхідності він вміє їздити дуже швидко. — Раптом він нахилився й подивився на камінь, що лежав поверх купи, плаский та білий, неначе полум'я його обійшло, Блукач підняв його і уважно роздивився з усіх боків:

— Хтось нещодавно тримав його у руках. Якої ви думки про ці знаки?

На пласкій нижній поверхні каменя Фродо побачив кілька подряпин.

— Тут є риска, крапка та ще три риски. [200]

— Знак зліва, з тонкими рисками, схожий на руну "", •— сказав Блукач. — Можливо, її накреслив Гандальф" хоча впевненості нема. Подряпини тонкі й зовсім свіжі; Але знаки можуть бути й іншого походження —— сюди зрідка заходжають Слідопити, а вони теж користуються рунами.

— Але якщо креслив Гандальф, то що вони мають означати? — спитав Меррі.

— Можливо, "Г — три", тобто Гандальф був тут третього жовтня, три дні тому. Знаки накреслені недбало, поквапливо, а це свідчить про близьку небезпеку — він не міг і не хотів писати докладніше. Але якщо так, то й нам треба пильнувати.

— Шкода, що неможливо цього точно з'ясувати, — сказав Фродо. — Все ж таки легше, коли відчуваєш, що Гандальф неподалік, позаду чи попереду.

— Все можливо. Я впевнений, що він був тут і потрапив у якусь пастку. Вогонь тут вирував великий — пам'ятаєш ті спалахи, що ми їх бачили на сході три ночі тому? Мабуть, хтось на нього напав, а чим скінчилося, невідомо. Так чи інакше, Гандальфа тут нема, отже, нам доведеться самим обирати шлях до Рівенделлу.

— А далеко до нього? — спитав Меррі, стомлено озираючись. З Вітровії світ здавався чужим та неозорим.

— На Тракті є Забуте Подвір'я, до нього їхати від Бригори один день, а далі, либонь, ніхто у милях Тракт і не вимірював, — сказав Блукач. — Називають різні числа. Дорога ця складна, й кожен подорожній радий досягти мети, чи довгою дорогою, чи короткою. Але я знаю, скільки часу витратив би на цю мандрівку, за умови доброї погоди та якщо поталанить: звідси до броду через Бруїнен — дванадцять днів; а Рівендели стоїть вище по течії Гримучої. Але йти по дорозі нам не можна, тобто, вважай, повних два тижні.

— Два тижні! — зітхнув Фродо. — За такий час будь-що може трапитись.

— Все може бути.

Вони ще трохи постояли мовчки на верхівці, дивлячись на південь. Саме там, серед цієї гірської пустелі, Фродо вперше сповна відчув свою безпорадність та беззахисність. Він гірко пожалкував, що доля примусила його покинути тихий, милий Край. Він глянув на ненависну дорогу в бік дому, на захід, і раптом помітив дві чорні цятки, що повільно [201] повзли з того боку. В той же час йому впали в очі три інших цятки, що рухались назустріч тим. Він скрикнув і схопив Блукача за руку.

— Дивись! — сказав він показуючи униз.

Блукач зразу ж упав на землю позаду зруйнованої стіни і притис Фродо до себе. Меррі сам розпластався поряд.

— Що там? — прошепотів він.

— Не знаю, але чекаю найгіршого, — відповів Блукач.

Вони обережно визирнули у щілину між двома щербатими каменями. Денне світло притьмарилось — зі сходу наповзли хмари, сонце, вже готове до спочинку, сховалося за ними. Чорні цятки на дорозі бачили усі троє, й хоч гобіти не могли роздивитися подробиць, вони не мали сумніву, що там, біля підніжжя гори, збираються Чорні Вершники.

— Так, — підтвердив Блукач, чиї очі були гострішими, —— ворог поблизу!

Вони поспіхом збігли по північному схилу до своїх товаришів.

Сем та Перегрій за цей час устигли розвідати й лощину, й навколишні схили, знайшли неподалік джерело з чистою водою, а навколо нього — відбитки ніг: хтось стояв там не більше ніж два дні тому. У самій западині знайшлися свіжі сліди багаття та інші ознаки тимчасової стоянки, а на краю її, за купами кам'яних уламків, Сем знайшов ретельно складений невеликий запас хмизу.

— Цікаво, чи не Гандальф тут ночував, — сказав він Піну. — Якщо хтось усе це склав тут, то, мабуть, збирався повернутися?

Блукача дуже зацікавили ці знахідки. Він відразу ж пішов до джерела роздивитися сліди.

— Треба було мені відразу все оглянути, — сказав він, повернувшись. — Сем з Піном затоптали м'яку землю і все зіпсували. Тут недавно побували Слідопити. Це вони зібрали хмиз. Але є й зовсім свіжі сліди, які не вони залишили. Хтось ходив тут день чи два тому у важких чоботах — один або декілька, точно не скажу, але здається, що ніг, узутих в чоботи, було не дві, а багато. — Він похитав головою й замислився.

Гобіти відразу ж згадали Вершників, у плащах і високих чоботах. Якщо вони побували тут, то чим швидше Блукач поведе їх звідси, тим краще. Як тільки виявилося, [202] що ворог лише за кілька миль, Сем відчув, що западина йому вже не подобається.

— Може, заберемося геть звідси, та якнайшвидше, а, пане Блукачу? — нетерпляче спитав він. — Зараз уже пізно, а у цій тарілці мені якось ніяково.

— Ясна річ, треба швидко рішати, що робити, — сказав Блукач і, подивившись на небо, щоб визначити час та погоду, додав: — Так, Семе, мені тут теж не до вподоби, але, скільки я пам'ятаю, нічого кращого поблизу не знайдеться, а далеко не підемо, бо вже ніч близько. Тут нас принаймні не видно здалека, а якщо вирушимо, шпигунам буде легше помітити нас. Єдине, що ми в змозі зробити, — це змінити напрям. По цей бік Тракту місцевість всюди однакова, й за горами теж — пласка, гола рівнина на багато миль. А на південь, за Трактом, густі зарості. Хоч за дорогою і слідкують, доведеться ризикнути й перейти її.

— А Вершники мають зір? — спитав Меррі. — Розумієш, досі вони все нюхали, у всякому разі вдень, якщо не помиляюсь. А ти звелів нам ховатися, коли побачив їх далеко унизу, і тепер кажеш, буцімто нас помітять, якщо ми підемо?

— Я дозволив собі зайву безтурботність на верхівці, ..— сказав Блукач. — Прагнув знайти який-небудь знак Гандальфа, але не варто було підійматися утрьох і так довго стояти там. Адже чорні коні бачать гарно, й Вершники можуть використовувати інших тварин чи людей — пригадайте Бригору. Самі вони здатні здалека уловлювати запах живої крові — її вони одночасно ненавидять і вічно жадають; до того ж, хоч удень вони не мають звичайного зору, але ми немов відкидаємо тіні у їхній свідомості, які зникають лише на сонці опівдні. А ось у темряві вони бачать багато того, що не бачимо ми, й тоді вони найнебезпечніші. Є також дещо... Крім зору та нюху, ще інше... Чи пам'ятаєте, як ми відчули тривогу, коли тільки прийшли сюди, раніше, ніж побачили їх? А вони теж чують нас, тільки гостріше. До того ж, — додав він, знижуючи голос, — їх вабить Перстень.

— Та чи є в нас хоч який-небудь вихід? — Фродо озирався, мов зацькований.