Володар Перснів — Хранителі Персня - Сторінка 67

- Джон Толкін -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Мабуть, коридор влився до якогось широкого простору. Позаду залишилось тепло, а попереду, у темряві, відчувалася прохолода. Загін зупинився, і всі стривожено збилися до купки. А Гандальф був задоволений:

— Я правильне обрав шлях. Ми нарешті потрапили на житловий ярус, і Східні ворота мають бути вже недалеко. Але ми забралися надто високо, набагато вище воріт, якщо я не помиляюся. Судячи з повітря, тут велика зала. Ризикну засвітити яскравіший вогник!

Він махнув патерицею, і вгору злетів спалах, яскравий, мов блискавка. Захилиталися тіні, високо над головами виявилося склепіння, що спиралося на довгий ряд міцних кам'яних колон, які ділили навпіл величезну порожню залу; чорні стіни, відполіровані і гладкі, мов скло, зблиснули відбитим світлом. Окреслилися ще три ходи, три темних [333] арки; одна — східна, прямо, і дві бічних. Але світла вистачило ненадовго.

— Більше я поки що нічого не зроблю, — сказав Гандальф. — У горі колись пробили великі вікна і світлові колодязі аж до самої поверхні. Я думаю, ми вже досягай цих ярусів, але надворі знову ніч, і неможливо стверджувати напевне. Якщо я маю рацію, вранці у вікнах з'явиться світло. Але до того часу краще не йти далі. Відпочинемо, якщо зможемо. Адже ми ще не знайшли виходу, а шлях до Воріт, униз, ще не близький. :

Хранителі провели цю ніч у великій печерній залі, притулившись у кутку, куди не сягав протяг, що безперервно віяв зі східної арки. Мовчазність і безлюддя вирубаних у породі зал, нескінченність заплутаних сходів і коридорів пригнічували їх. Найдикіші вигадки, найтемніші чутки, що інколи доходили до гобітів, не йшли ні в яке порівняння із справжнім жахом і величчю Морії.

— Безліч гномів тут, очевидно, жила колись, — сказав Сем, — і кожен мав років п'ятсот працювати впертіше за борсука, щоб вирити таке в твердій породі, га? Навіщо? Невже вони мешкали у таких темних норах?

— Це не нори, — виправив Гімлі, — а місто, гномські печери. У давні часи тут було багато світла та пишноти, у нас про це й досі співають.

Гном підвівся і, дивлячись у темряву, почав співучим, низьким голосом, і луна відбилася від склепіння:

Ще світлий Місяць плям тоді не знав,

Коли з каміння першим Дарін встав —

Коли ще був зеленим юний світ.

Й, підвівшись, він один пішов на схід...

Він йшов крізь гори та уздовж річок,

Він пив — був недоторканим струмок,

До Вод Дзеркальних він простяг долонь —

І діамантів спалахнув вогонь,

Що був живою зіркою в імлі,

Й засяяв ясно на його чолі

Світ ясним був у світлі Давні Дні,

Ще не сховались в темній глибині

Могутні Гондолін і Нартотронд,

Співав свої пісні лісний народ, [334]

І не очікував ніхто кривавих літ —

В День Даріна добру належав світ.

Він був — Король печер, і в тверді скал

Стояв його величний тронний зал,

Де друзям прикрашали сріблом шлях,

А браму зачиняв таємний знак,

Де скрізь світив кришталь, а кожний крок

Був повним світла Сонця і Зірок.

У кузнях молот бив, співав метал,

Блищала сталь шоломів та забрал,

Іскрив в пітьмі важкий точильний круг,

І втома не торкалась сильних рук,

На срібній лусці металевих лат

Спалахував опал і діамант,

І сяйвом Місяця світили у ночі

Нагрудники, сокири та мечі.

Ще Даріна народ невтомним був,

І з-під землі тоді ще кожен чув

Чарівний спів й веселий арфи дзвін,

Й лунали труби з брами навздогін.

Старіють гори, посинішав світ,

Вогонь у кузнях згас і попіл зблід,

Притихнув дзвін, замовкли арфи знов,

В чертогах Даріна притулок Страх знайшов,

Тепер в пітьмі гробниць панує сум,

У Морії, у царстві Казад-Дум.

Та все одно жеврітимуть на дні

Дзеркальних Вод коштовні ті вогні,

Аж доки світ побачить знов весну,

І Дарін не прокинеться від сну.*

* Переклад С. Бондаренко.

— А мені подобається! — заявив Сем. — От би вивчити: "У Морії, у царстві Казад-Дум..." Але якщо знати, які тут світили лампи, то сутінки здаються ще нестерпнішими. І десь тут ще лежать гори скарбів?

Гімлі мовчав. Він ще не заспокоївся від співу, і йому було важко говорити. [335]

— Гори скарбів? — повторив Гандальф. — Ні, не лежать. Орки часто грабували Морію, на верхніх поверхах нічого не залишилося. А з того часу, як гноми втекли, ніхто не насмілювався спускатися до нижніх галерей і скарбниці — їх затоплено водою... і страхом.

— Але навіщо ж тоді гноми мріють повернутися сюди? — запитав Сем.

— За мітрілом, — відповів Гандальф. — Славу Морії становили не золото й самоцвіти, іграшки гномів, і не залізо — їх робочий матеріал. Ясна річ, усе це тут було, особливо залізо; але в ньому гноми не мали потреби — усе необхідне для життя їм давала торгівля. Бо саме тут, і більше ніде, видобували морійське, або справжнє, срібло, як його іноді називали — мітріл ельфійською мовою. Гноми його називають по-своєму й ім'я тримають у таємниці. Він коштував удесятеро більше за срібло, а тепер йому взагалі ціни немає; бо на землі його майже не залишилося, а видобувати його тут не зважуються навіть орки. Рудні жили ведуть на північ, униз, до Карадрасу, у темряву. Гноми не люблять згадувати про це, але, ставши основою їхнього багатства, мітріл же їх і згубив: вони рили надто жадібно й надто глибоко, і потурбували жахливе лихо, і довелося їм тікати. Видобуту ними руду майже всю поцупили орки і піднесли як бажану данину Сауронові. Мітріл! Усі бажали володіти ним. Кувати його так же легко, як мідь, а відполірований, він блищить, як скло; гноми робили з нього речі дивовижно легкі й до того ж міцніші за гартовану сталь. На вигляд мітріл нагадує звичайне срібло, але не тьмяніє й не чорнішає із часом. Окрім усього, з нього виготовляли ітільдін, "зоряне сяйво" — та сполука, якою зроблено малюнок на воротах Морії. У Більбо була кольчужка з мітрілу, дарунок Торіна. Цікаво, куди вона поділася? Мабуть, вкривається пилом у Домі Метомів гобітанської столиці...

— Як? — раптом Гімлі порушив мовчання. — Кольчуга з морійського срібла? Справді королівський подарунок!

— Так, — сказав Гандальф. — Я ніколи не казав Більбо, але вона коштує більше, ніж увесь Гобітон з усім його скарбом.

Фродо промовчав, тільки просунув руку під сорочку та погладив свою кольчугу. Його вразила думка, що він мандрував увесь час із такою коштовністю під курткою. Чи знав про це Більбо? Без сумніву, добре знав. І справді королівський [336] подарунок! Г тут же думки Фродо гайнули далеко від морійських підземельну Рівенделл, до Більбо, і в Торбу-на-Кручі тих часів, коли вони мешкали там удвох. Всім серцем прагнув він повернутися в ті дні, стригти лужок, доглядати квіти і ніколи не чути ані про Морію, ані про мітріл... ані про Перстень....

Розмова вичерпалася. Запала глибока тиша. Один по одному мандрівники поснули, а Фродо випало вартувати. І страх, наче цівка холодного повітря з глибин, просочився до його серця. Руки Фродо захололи, на лобі проступив піт. Він прислухався; дві довгих години він усім своїм єством прислухався — але нічого не почув, навіть уявленого відлуння кроків. Чергування Фродо наближалося, до кінця, коли йому привиділися в темряві дві яскравих цятки, наче чиїсь палаючі очі. Він здригнувся, трусонув пониклою головою. "Добрий вартовий, заледве не заснув, — подумав він. — Уже сниться..."

Він підвівся, протер очі і так стояв, витріщившись у темряву, доки його не змінив Леголас.

Фродо заснув одразу ж, як ліг, але й уві сні все тривало: неясне шепотіння й жевріючі очі, що повільно насувалися з темряви. Прокинувшись, він почув неголосну розмову своїх супутників і відчув на обличчі слабке світло. Крізь отвір у склепінні, високо над східною аркою, проник довгий промінь; із іншого боку зали, за північною аркою, теж світилося. Фродо сів.

— Доброго ранку! — сказав Гандальф. — Бачиш, зараз дійсно ранок, я мав рацію. Ми забралися високо на східний бік Морії і ще до вечора маємо відшукати Східні ворота і побачити гладь Дзеркальної Затоки в Маревій Долині.

— Добре було б! — сказав Гімлі. — Вистачить з мене Морії, вона велична, але надто темна й страшна, і одноплемінники мої не знайшлися. Я тепер сумніваюся навіть, чи був тут Балін взагалі.

По сніданку Гандальф вирішив одразу ж рушати далі:

— Ми втомилися, але краще вже відпочити там, зовні. Я вважаю, ніхто з нас не схоче провести ще одну ніч у Морії!

— Авжеж, —— відгукнувся Боромир. — Куди ми підемо? Під східну арку?

— Подивимось. Поки що я не впевнений, де ми. Якщо я зовсім не збився зі шляху, ми маємо знаходитися вище й [337] на північ від Великих воріт; а знайти правильну путь до них може виявитися не так просто. Східна арка, можливо, і підходить, але спочатку треба роздивитися. Давайте заглянемо за північні двері. Добре було б знайти вікно, хоча, найімовірніше, світло падає тільки зверху.

Слідом за Гандальфом усі пройшли під північну арку, у широкий коридор. Світло все посилювалося, і нарешті виявилося, що йде воно з правого боку, з напіввідкритих дверей, зовсім цілих-збереглися навіть петлі. За ними відкривалася простора кімната, слабко освітлена, але після стількох годин темряви світло здавалося сліпучим, і мандрівники жмурилися. Ноги їхні ворушили глибокий пил на підлозі й спотикалися через тверді предмети, які спочатку неможливо було роздивитися. Крізь велике вікно, з нахилом пробите в протилежній, західній стіні, далеко вгорі, синів клаптик чистого неба. Світло з вікна падало прямо на видовжену плиту посередині кімнати, близько двох футів заввишки, а на ній лежав великий куб з білого каменя.

— Схоже на гробницю, — пробурмотів Фродо і з дивним передчуттям нахилився над каменем, щоб краще розгледіти. Гандальф швидко підійшов до нього. Куб укривали глибоко вирізані руни:

— Це руни Даерона, якими в давні часи користувалися гноми Морії, — пояснив Гандальф. — Тут написано мовами людей та гномів: "Валін, син Фундіна, володар Морії".

— Отже, він помер, — сказав Фродо. — Я цього боявся...

Гімлі натяг на очі каптур і сховав обличчя. [338]

Розділ 5

МОРІЙСЬКИЙ МІСТ

Загін Хранителів мовчки стояв навколо могили Баліна. Фродо пригадав тривалу дружбу Більбо із славетним гномом, давні приїзди Баліна до Гобітону. Тут, серед темряви підгірних палат, те життя здавалося віддаленим на тисячу років і тисячі миль.

Нарешті вони отямилися й стали озиратися, сподіваючись зрозуміти, що трапилося з Валіном та його дружиною.