Володар Перснів — Хранителі Персня - Сторінка 76

- Джон Толкін -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Сподіваюсь, ти не замислив нічого гіршого, ніж крадіжка моєї ковдри?

— Ото вигадали! — відповів Сем, не схильний до жартів. — Якщо хочете знати, я відчув, нібито мене роздягають, і мені це зовсім не сподобалося. Очі в неї, здається, все бачать, що в тебе заховано в серці, від себе навіть. Вона мовби спитала, а що якби мені допомогли повернутися додому, до Краю, до гарненької затишної нірки з... з невеличким власним садочком?

— Оце так так, — сказав Меррі. — Майже те ж саме відчув і я; тільки... ні, тут нема про що балакати, — ніяково скінчив він.

Здавалося, всі вони зазнали одного й того ж випробування: кожному запропонували вибір між темним, страшним шляхом уперед і чимось жаданим: вимріяне щастя ясно поставало перед очима, і щоб здійснити його, досить було лише звернути з дороги та дозволити, щоб інші билися з Сауроном.

— А мені ще здалося, — зауважив Гімлі, — що мій вибір залишився б таємницею, відомою лише мені одному.

— Про мене, все це надзвичайно дивно, — додав Боромир. — Можливо, нас просто випробували, читали наші думки з якоюсь доброю метою; але я майже впевнений, що Володарка спокушала нас і дійсно могла дати те, про що запитувала. Зрозуміло, мене вона не зловила. Люди з Мінас-Тіріту вірні своєму слову!

Однак що саме Володарка запропонувала йому, Боромир так і не сказав.

А Фродо відмовчувався, хоч Боромир настійливо випитував:

— Вона довго дивилася на тебе, Хранителю Персня! [378]

— Авжеж, — відповідав Фродо, — але що сталося зі мною при цьому, зі мною й залишиться.

— Тобі варто остерігатися, — не вгамовувався Боромир. — Я зовсім не певний, чи насправді чисті помисли та наміри цієї ельфійської владичиці!

— Не смій казати погане про Володарку! — жорстко спинив його Арагорн. — Ти не знаєш, про що кажеш. Ні сама Володарка, ні земля її не відають лиха, тільки людина може принести лихо з собою, і тоді хай стережеться! Цієї ночі я вперше засну спокійно з того дня, як ми покинули Рівенделл. Нічого зараз не прагну так, як виспатись та позбутися всіх печалей! Я втомився і тілом, і душею..

Він простягнувся на ліжку і миттю заснув. Невдовзі позасинали й решта, і спали міцно, без сновидінь, і ніякі шуми не порушили їхнього спокою. Прокинулися вони, коли денне світло вже залляло луку навколо намету і водограй бринів, лисніючи у сонячному промінні.

Пізніше було важко пригадати, скільки днів вони провели у Лоріені. Там весь час сонце сяяло у чистім небі, лише зрідка проливався дрібний дощик, і після нього все свіжо зеленіло. У повітрі, приємно-прохолодному, немов навесні, витав глибокий, задумливий спокій зими. Хранителі нічим не займалися, тільки їли та пили, та відпочивали, та гуляли по садах — і нічого іншого не бажали.

Володарів Лоріену вони більше не бачили, а з ельфами спілкувалися мало — ті рідко могли та хотіли користатися вестроном, тобто загальною мовою. Гельдір, попрощавшись, повернувся до себе на північну межу, де тепер, внаслідок звісток, що принесли гості, поставили міцну варту. Леголас постійно пропадав у Галадрімів, після першої ночі навіть ночувати не приходив, хоч обідав завжди з товаришами. Часто, збираючись піти погуляти по лісу, він брав з собою Гімлі, і Хранителі дивувались такій зміні.

Сидячи у колі чи на прогулянках, вони тепер часто згадували Гандальфа, і все, що знали про нього чи колись бачили, ясно поставало перед ними. Коли тілесні рани загоїлися і втома минула, гіркота втрати загострилась. Часто чули вони поблизу чудові голоси ельфів, що оплакували загибель мага — його ім'я можна було почути серед незрозумілих слів, благозвучних та печальних: "Мітрандіре, Мітрандіре! — співали ельфи. — Мандрівник у Сірому Плащі!" (так вони любили його називати). Але Леголас, з'являючись у товаристві, не перекладав ці пісні, відговорюючись [379] тим, що не вміє: для нього горе було ще занадто свіжим, він міг плакати, а не співати.

Першим вилив свою скорботу у незграбних віршах не хто інший, як Фродо. Рідко траплялось йому скласти пісню чи вірш, і навіть в Рівенделлі він прислухався, але сам не співав, хоч у пам'яті зберігав чимало пісень, складених іншими. Але тепер, просиджуючи годинами біля водограю в Лоріені та слухаючи співи ельфів, він спромігся зв'язати свої думки у вигляді пісні, котра йому самому здалася гарною; але коли він спробував переказати її Семові, залишились якісь уривки, немов жменька сухого листя:

Лиш впала сутінь, на горі

Над Краєм крок його лунав.

Та ще світанок не зорів-

Він мовчазний свій путь почав.

Від диких нетрів за моря,

Від зимних рік до димних гір

Ішов він злу наперекір,

Так як вела його зоря.

Несхибний меч, легка рука

Цілителя від темних чар...

Надлюдський на плечах тягар

У нескінченності блукань.

До ельфів, гномів і людей,

І до рослин, і до тварин,

До смертних і безсмертних він

На їхніх мовах говорив.

О, зоре мудрості і знань,

Швидкий на жарти і на гнів...

О, старче в сірому плащі,

Ти нас від мороку закрив!

Один як промінь на мосту,

Повставши на Вогонь і Тінь,

В нерівній битві переміг,

В Морійську канувши глибінь.

— Гей, пане, таким чином ви незабаром перевершите самого пана Більбо! — захоплено сказав Сем.

— Ох, навряд чи так. Я поки що мало вмію!

— Але, пане, якщо ви все ж таки спробуєте продовжити, добре було б додати пару слів про феєрверки. Щось на зразок: [380]

Це був найкращий феєрверк,

Що пишно сяяв між зірок,

Заповнював все небо вщерть

Каскадом вогняних квіток.

Хоча ці штуки варті найпишніших слів!

— Ні, вже про це ти сам подбаєш, Семе, а може, і Більбо. Але... ні, не треба більше про це. Нестерпно думати, що мені прийдеться сповістити старого...

Одного вечора Фродо й Сем прогулювались у прохолодних сутінках. Обох знов охопила тривога. На Фродо раптом насунулося відчуття близької розлуки: він звідкись збагнув, що наближається час покинути Лоріен.

— Що ти думаєш тепер про ельфів, Семе? — спитав він. — Я вже питав, мабуть, дуже давно; та ж відтоді ти взнав їх ближче.

— Та ще й як! Я собі так міркую: ельфи різні бувають. Тобто всі вони цілком ельфові; але зовсім не одинакові. Тутешні, скажімо — не безпритульні блукачі, і трохи схожі на нас: прив'язані до своєї землі, як гобіти — до Краю. Вони зробили цю землю такою чи вона їх такими зробила, важко судити,.розумієте? Тут напрочуд спокійно. Нічого начебто не відбувається, та ніхто, здається, й не прагне, щоб відбувалося. Якщо є тут якісь чари, то заховані глибоко, руками їх, так би мовити, не намацаєш.

— А все ж вони відчуваються всюди, — заперечив Фродо.

— Та тільки, бач, не видно, хто їх творить. Ніяких тобі феєрверків на зразок тих, що любив бідолашний Гандальф. Шкода, що ми більше не бачимося з Володаркою, ось вона могла б удіяти будь-що, коли б забажала! До чого ж хочеться побачити ельфійські чари!

— А мені — аж ніяк. Все гаразд і без того. І сумно мені не без феєрверків Гандальфових, а без його кошлатих брів, без сердитої вдачі, без голосу...

— Авжеж, — згодився Сем. — Я ж бо зовсім не прискіпуюсь. Просто мені хотілось побачити чародійство, як у старих казках, а взагалі краще цієї землі я й не бачив! Тут мовби разом і дома, і в гостині, розумієте? Я не хочу нікуди йти, а все ж таки чую, що коли вже нам все одно треба йти звідси, то краще скоріше. Коли не станеш до роботи, вона ніколи й не скінчиться, так мій Дід мовляв. А тутешній народ, як на мене, навряд чи зможе ще допомогти [38І] нам, хоч чародійством, хоч як. Коли ми підемо, мабуть, ще більше засумуємо за Гандальфом...

— Ой, боюсь, що так і буде, Семе, — сказав Фродо. — Але сподіваюсь ще зустрітися з володаркою ельфів перш, ніж вирушимо далі.

Не встиг він договорити, як Галадріель вийшла їм назустріч, ніби почула його слова. Висока, гарна, вся у білому, мовчки пройшла вона під деревами й поманила гобітів рукою.

Слідом за нею пішли вони по південному схилу Карас-Галадону, пройшли крізь високу зелену огорожу і опинилися у таємному саду. Меллорни там не росли, відкрите небо простяглися над садом. Вечірня зірка вже зійшла та сяяла білим вогником високо над західними лісами. Довгими східцями Володарка спустилась до глибокої зеленої лощини, де мурмотів, збігаючи зі схилу, сріблястий струмочок з джерела. На дні лощини, на низькій підставці, вирізьбленій у формі розложистого дерева, стояла срібна чаша, широка та пласка, а поряд — срібний глек. Галадріель наповнила чашу до краю джерельною водою, подихала на неї, а коли вода заспокоїлась, сказала:

— Це Дзеркало Галадріелі. Я привела вас сюди, щоб ви, якщо забажаєте, заглянули в нього.

Повітря у лощині застигло нерухомо, було темно, і володарка ельфів здавалася особливо високою й блідою.

— Нащо нам заглядати та що ми побачимо? — пощулившись, спитав Фродо.

— Дзеркало підкоряється моїй волі, — промовила Галадріель, — і інколи я можу показати те, що хтось просить. Але може також само показувати різні речі, і вони дуже часто несподівані та корисніші, ніж те, що бажали побачити. Що вам відкриється, коли довіритесь волі дзеркала, сказати не можу. Показує воно і минуле, і сучасне, і майбутнє, але навіть наймудріші не завжди здатні відрізнити, де що. Чи бажаєш зазирнути?

Фродо не відповів. Володарка звернулась до Сема:

— А ти? Адже саме у вас, наскільки я розумію, назвали б чародійством, хоча мені не зовсім ясно, що мається на увазі: бо тим же словом ви позначаєте оманливі пастки Ворога! Але, якщо хочеш, це — чародійство Галадріелі. Чи не цього ти прагнув?

— Атож, — скинув головою Сем. Його тіпало від страху й цікавості. — Я одним вічком зазирну, пані, якщо вам це до вподоби. — А Фродо він пояснив: — Не відмовлюсь [382] подивитися, як там вдома. Давненько вже ми пішли звідти. Та тільки навряд чи я там щось побачу, може, зірки або незрозуміле що-небудь...

— Може, й так, — сказала Володарка, тихо сміючись. — Але починай же: що зумієш, те й побачиш. Тільки не торкайся води!

Сем заліз на підставку і схилився над чашею. Вода лежала важким темним колом і відбивала зірки.

— Самі зірочки, так я й думав, — заговорив Сем, але відразу ж тихо зойкнув: зірки зникли, немов хтось відкинув темну завісу. Дзеркало затьмарилось, потім прояснилось, і Сем побачив ясне сонце та дерева, що хиталися піл вітром. Але перш ніж він втямив, що б це могло бути, картина розтанула, і з'явився Фродо з блідим обличчям — він міцно спав під високим чорним бескидом.