Володар Перснів — Хранителі Персня - Сторінка 77

Потім Сем побачив самого себе: ось він йде темним коридором, ось лізе догори нескінченними гвинтовими сходами, шукає щось незрозуміле. Немов уві сні, видиво розпливлось і знов з'явилися дерева. Тепер Сем побачив їх ніби здалеку і збагнув, що вони не хитаються під вітром, а з тріском валяться на землю.

— Гей! — розлютився Сем. — Тед Піскун валить дерева! Хто йому дозволив? Не можна їх рубати, це ж алея біля млину, по дорозі до Водиці, вона ж тінь дає! Ех, був би я там, ото вчепився б у Теда, його самого повалив би!

Але в ту ж мить Сем помітив, що старого млина вже нема, а замість нього будують величезну споруду з червоної цегли. Робітники там кишіли, мов мурахи. Поряд стирчав здоровезний димар. Над ним клубочився чорний дим і, здавалося, каламутив воду Дзеркала.

— Чортівня якась діється у Краї, — пробурмотів Сем. — Елронд мав рацію, що хотів відрядити туди панича Меррі... — Тут він раптом скрикнув і відсахнувся від Дзеркала. — Мені треба негайно повертатись! — відчайдушно заволав він. — Досить тут гуляти! Вони перекопали весь Торбин узвіз, і мій старий покидає Кручу, майно на візку везе! Мені треба додому!

— Ти не зможеш піти додому один, — заперечила Галадріель. — Доки ти ще не зазирав до Дзеркала, не хотів повертатися без хазяїна, а втім, ти знав, що в Гобітанії може скоїтися щось лихе! Пам'ятай: Дзеркало може показати і таке, чого не бувало, та й не відбудеться ніколи, якщо тільки той, хто споглядає, не зверне зі шляху. Дзеркало — небезпечний порадник! [383]

Сем усівся на землі й обхопив голову руками.

— Було б мені довіку тут не бувати! Не треба мені більше ніякого чародійства! — поскаржився він і принишк. По хвилі знов заговорив, глухо, немов крізь сльози:

— Ні, краще вже мені йти додому найдовшим шляхом, з паном Фродо, чи взагалі не повертатися. Але я все ж таки сподіваюсь, що колись ми повернемось. Отоді, якщо Дзеркало правду показало, комусь там кисло стане!

— Чи не хочеш тепер і ти зазирнути, Фродо? — спитала Галадріель. — Ти, здається, не цікавився ельфійським чародійством, тобі й без того добре?

— Ти радиш мені це зробити?

— Ні, порад я не даю. Але те добре чи погане, що тобі відкриється, може потім знадобитись — а може, й ні. Дивитися у Дзеркало разом і корисно, і небезпечно. Але тобі, Фродо, напевне стане мужності й мудрості — інакше я б тебе сюди не привела. Роби як знаєш!

— Я погляну, — сказав Фродо, заліз на підставку й схилився над темною водою. Дзеркало одразу ж прояснилось, і він побачив затьмарену землю. Темний контур гір вимальовувався далеко на згаслому небі. Довга сіра дорога, звиваючись, зникала за обрієм. По дорозі повільно посувалась уперед якась фігура, спочатку маленька і ледь помітна, але чим ближче, тим виразнішою вона ставала. Раптом Фродо здалося, що цей мандрівник дуже схожий до Гандадьфа. Він був ладен покликати мага, аж тут помітив, що на ньому не сіре вбрання, а біле, воно ледь світилося у сутінках; в руці він тримав білу патерицю. Обличчя неможливо було побачити, бо він низько схилив голову. Невідомий оминув поворот дороги і зник. Чи то був Гандальф в одній зі своїх далеких мандрівок, чи Саруман? Фродо так і не збагнув цього. А видіння вже змінилося. Промайнула маленька, але чітка картинка: Більбо стурбовано ходить туди-сюди по кімнаті, стіл завалений безладною купою паперів, дощ стукає у вікна. І знов Дзеркало затьмарилося, а потім, один по одному, пішли різні образи-як зрозумів Фродо, уривки великої історії, до якої і він тепер був причетний. Імла розтанула, і відкрилося щось досі небачене, але знайоме: Море. Посутеніло; Море підіймало гори-хвилі, лютувала жахлива буря. Потім Фродо побачив багрове коло сонця, що заходило серед роздертих хмар, а на ньому — чорний контур високого корабля з розірваними вітрилами — вітер підганяв його, і летів той [384] корабель із західного краю неба. Наступна картина — багатолюдне місто над шумливою рікою, велика фортеця, сім білих веж, і знову корабель з чорними вітрилами, але цього разу був ранок, по воді бігли світлі брижі, і стяг із зображенням білого дерева майорів під сонцем. Його затягло димом, немов від великої пожежі чи битви, і знов сонце, червоногаряче, хилилося на захід і сховалося у сірій імлі; і в тій імлі розтанув маленький кораблик у мерехтінні кольорових вогників. Зник кораблик, і Фродо, зітхнувши, наважився відійти.

Але зненацька Дзеркало дуже потемніло, немов пролом розірвав видимий образ світу, і проглянула порожнеча. З тієї чорної безодні з'явилося Око і почало повільно зростати, поки не виповнило майже все Дзеркало. Таким жахом віяло від нього, що Фродо скам'янів, не в силі ані скрикнути, ані відвести очей. Полум'я оточувало Око, але само воно було блискучо-жовтим, мов котяче, насторожене й пильне, і чорний проріз його зіниці відкривався у безодню — у всесвітню порожнечу.

Потім Око почало обертатися то в один бік, то в інший, і переляканий Фродо збагнув, що воно намагається стежити одоночасно за багатьма речами, але в першу чергу — за ним самим. Щоправда, він відчував також, що побачити його Око не здатне — поки що не здатне, — якщо тільки він сам цього не захоче. Перстень раптом став важким, мов чавунний, відтягнув ланцюжок, і голова Фродо почала поволі хилитися додолу. Дзеркало немов скипіло, пара здійнялася над водою. Фродо хилився все нижче.

— Не торкайся води! — м'яко нагадала Володарка. Видіння зникло, і Фродо помітив, що дивиться на холодні зірки, що миготять у срібній чаші. Його трусило; він відійшов і кинув погляд на Володарку.

— Я знаю, що ти побачив наостанку, — сказала вона. — Це ввижалося і мені. Не бійся! Не єдиними співами серед дерев охороняємо ми і боронимо Лотлоріені і навіть не тонкими стрілами ельфійських лучників. Знай же, Фродо; у цю саму мить, розмовляючи з тобою, я стежу за Чорним Володарем і знаю всі його думки щодо ельфів. Він такон давно намагається перехопити нитку моїх дум, поборотися зі мною. Але двері зачинені, як і раніше!

Помахом білих своїх рук Галадріель немов відштовхнула щось напливаюче зі сходу. Найулюбленіша зірка ельфів Еаранділ, яскраво горіла у височині, і постать Володарю1 відкидала легку тінь на траву, а золотий перстень на пальці [385] грав райдугами у сріблястім світлі. Білий камінь у персні сяяв, немов часточка Вечірньої зірки спустилась з небес на руку Володарки. Фродо дивився на перстень зі страхом — йому раптом здалося, що він все зрозумів.

— Так, — підтвердила Галадріель, відгадавши його думки, — ні я, ні Елронд не могли говорити про це — бо, здавна присяглися мовчати. Але від Хранителя Персня,; від того, хто бачив Око, нічого не сховаєш. Так, саме тут; у Лоріені, на пальці Галадріелі, зберігається один з Трьох перснів — Ненья, або Адамантовий. Його довірили мені, і Ворог підозрює це, але точно не знає — поки що. Невже ж ти й тепер не розумієш, що для нас твоя поява тут — знак долі? Бо якщо ти зазнаєш поразки, нам нічим буде прикритися від Ворога. Але якщо тобі пощастить, наша влада зменшиться, Лоріен зазнає зів'янення, і приплив часу змиє наші сліди. Ми попливемо за Море або обернемося на здичавіле лісове плем'я, що ховається по долах та печерах, приречене все забути і піти у забуття. Іншого вибору не маємо...

Фродо схилив голову.

— Що ж ви оберете?

— Хай станеться те, що має бути. Любов ельфів до своєї землі і плодів своєї праці глибша, ніж безодні морські, а туга ніколи не згасне й не втішиться. Але ми скоріш готові все втратити, ніж підкоритися Сауронові — бо мали досить часу добре пізнати його. Ти не відповідаєш за долю Лоріену, твоє призначення інше. Але якби бажання могли впливати на життя, то я хотіла б, щоб Перстень Влади ніколи не з'являвся на світ або залишався навіки загубленим...

— Ти мудра, справедлива й безстрашна, пані, — сказав Фродо, — я віддам тобі Перстень, якщо схочеш. Цей тягар не під силу мені.

Галадріель раптом дзвінко розсміялась:

— Володарка Галадріель, можливо, насправді мудріша за тебе, але чемністю ти зі мною зрівнявся! Вдало ти відплатив за те, що я зазирнула до твоєї душі, коли ми зустрілися вперше! Твій зір стає все гострішим! Не заперечую, я жадала попросити в тебе те, що ти сам зараз готовий віддати. Протягом довгих літ розмірковувала я, скільки доброго і могла б зробити, маючи Великий Перстень. Тепер його принесли до мене. Зло, що було створене у прадавні часи, діє різними засобами, і навіть не все залежить від того, чи втримається сам Саурон, чи впаде. Якби я з примусу чи погрозами [386] відібрала Перстень у гостя, чи не вважалося б це шляхетним вчинком, заслугою Сауронового Персня?

Аж ось нарешті Перстень переді мною. Ти прагнеш віддати його з власної волі! Замість Чорного Володаря ти створиш Володарку, не Чорну, але прекрасну та страхітливу, немов ранок та ніч! Прекрасною стану я, як море, і сонце, і сніг на горах! І жахливою, як буря і блискавки. Влада моя буде твердішою, ніж твердь земна. Світ сповниться розпачем і любов'ю до мене!

Вона піднесла руку, і перстень випромінив яскраве світло, осяяв її обличчя серед нічної пітьми. Вона стояла тепер перед Фродо незмірно висока, грізна та гідна поклоніння. Потім рука її опустилася, світло згасло, вона раптом знов засміялась — і Фродо, здивований украй, знов побачив Галадріель, яку він знав досі: струнку та гнучку, як всі ельфи, у простому білому вбранні, і голос її став ніжним і сумним:

— Я здолала спокусу. Галадріель готова все покинути, відпливти на захід і залишитись самою собою.

Довго стояли вони мовчки, поки Володарка не промовила знов:

— Час повертатися. Вранці вам треба буде вирушати. Вибір зроблено, колесо долі вже закрутилось.

— Зараз підемо, — сказав Фродо, — але мені ще хотілося спитати... ще в Рівенделлі все намагався узнати у Гандальфа... Мені дозволено носити Перстень. Чому ж я не можу бачити всіх інших персненосців та дізнаватися про їхні думки?

— Тому що не спробував. З того часу, як ти довідався, що саме одержав у спадщину, ти лише тричі надівав Перстень на палець. І не пробуй — загинеш! Гандальф мусив пояснити тобі, що Перстень Влади дає власнику силу до його міри. Коли захочеш підкорити собі інших, спочатку мусиш убратися в силу й навчитися напружувати волю. Але навіть якщо ти просто зберігаєш Перстень і зрідка його надіваєш, то зумієш помітити такі речі, яких не бачать інші.