Володар Перснів — Повернення Короля - Сторінка 7

За десять кроків невідомий зупинився й мовив гучним голосом:

— Рохан? Ви сказали — Рохан? Ми раді це чути. Ми поспішали здалеку в пошуках цієї землі!

— Ви її вже знайшли, — відповів Еомер. — Володіння Теодена починаються відразу за бродами. Ніхто не має права проїжджати тут без його дозволу. Хто ви? І чому так поспішаєте?

— Я — Хальвард Дунадан, слідопит з півночі. Ми розшукуємо Арагорна, сина Арахорна, бо ми чули, що він у Рохані.

— Я тут! — вигукнув Арагорн, віддав повід Меррі й кинувся обіймати Хальварда.

Меррі зітхнув з полегшенням. Він гадав, що з Сарума-на станеться — підстерегти ярла, коли при ньому лише кілька охоронців. А виходить, що вмирати, захищаючи Теодена, поки що не треба. Меррі сховав меч до піхов і зацікавлено витріщився на дунаданів.

Арагорн звернувся до Теодена, тримаючи Хальварда за руку: [34]

— Все гаразд. Мене розшукали родичі із далекого краю, де я жив. Але чому вони з'явилися і скільки їх, я не знаю.

— Зі мною тридцять чоловік, — сказав Хальвард. — Це усі, кого пощастило зібрати поспіхом, а ще з нами брати Ерлоїр та Еладан. Отримавши твій виклик, ми мчали без зупинок.

— Але я не викликав вас! — здивувався Арагорн. — Думав постійно, особливо останніми днями, але з ким я міг передати виклик? Добре, розберемося пізніше. Зараз, друзі, ми поспішаємо уникнути великої небезпеки. Якщо ярл не заперечує, поїдемо разом?

Звісно, Теоден не заперечував.

— Дуже добре, — сказав він. — Якщо твої родичі хоч трохи схожі на тебе, володарю мій Арагорне, то три десятки їх — це сила, від кількості не залежна!

Вони знову вирушили в дорогу. Хальвард та сини Ел-ронда тепер їхали пліч-о-пліч з Арагорном, і, коли вони розповіли йому останні новини з півдня та півночі, Елроїр мовив:

— Батько велів переказати: "Часу обмаль, якщо бажаєш встигнути, згадай про Стежину Мерців".

— Мені завжди не вистачало часу, — відказав Арагорн, — але такого поспіху, щоб я відважився ступити на цю стежку, ще не було!

— Там побачимо, — сказав Елроїр. — А поки що не будемо вирішувати такі речі просто неба!

Хальвард поклав руку на плече Арагорна, той обернувся і побачив у руці дунадана замість списа довге древко, туго обмотане тканиною і перев'язане тасьмою.

— Що це, друже? Що ти привіз?

— Подарунок від пані Рівенделлу, — напівголосно відповів Хальвард. — Арвен підготувала його потай від усіх — то була довга праця! Та ще веліла переказати: "Чекати вже недовго. Або надія виправдається, або їй кінець. Тому надсилаю, тобі те, що тобі одному призначено. Вітаю тебе, Скарбе ельфів!"

-*— Я зрозумів, — сказав Арагорн. — Зберігай його до вирішального часу.

Він подивився на північ, на небо, повне зірок, замовк і до самого ранку не промовив жодного слова.

Ніч закінчувалась, на сході вже світлішало, коли вони в'їхали до двору Гірського Рогу. Тут вони мали відпочити [35] і порадитися. Меррі одразу ліг спати й спав, доки його не розбудили Леголас та Гімлі.

— Сонце високо, — сказав Леголас, — ніхто не спить, усі працюють. Ходімо, пане мій ледащо, погуляємо, доки ще можна!

— Три доби тому ми з Леголасом тут змагалися, — згадав Гімлі, — і я переміг його тільки на одне очко, тобто на одного орка. Ходімо, побачиш, де це було. А ще, Меррі, тут є печери, не печери, а Країна Чудес! Чи не прогулятися нам туди, Леголасе?

— Не встигнемо. Не можна милуватися красою поспішаючи. Я ж пообіцяв, побуваємо там обов'язково... якщо злагода повернеться до нашого краю. Зараз уже майже обід, а там, мені сказали, відразу рушаємо.

Меррі зліз з постелі, широко позіхаючи. П'ять годин сну йому було мало, настрій не поліпшився. Всі навколо готувалися до справ, у яких він нічого не тямив. Меррі було соромно за свою нікчемність, та Піна кудись забрали, і пояснити, що до чого, було нікому.

— А де Арагорн? — спитав Меррі, одягаючись.

— Нагорі, в залі донжону. З ранку пішов туди і зачинився з Хальвардом. Навіть не лягав відпочити. Якась думка його бентежить...

Меррі накинув сірий плащ, і вони пішли утрьох до зламаної брами Гірського Рогу. Надворі під навісом троє ду-наданів чистили коней. Леголас посміхнувся їм здаля, ті відповіли ґречним уклоном.

— Дивний народ, — зауважив Гімлі. — Могутні, поважні... Роханці проти них — справжні діти; але які ж вони суворі! Обличчя обвітрені, і весь час мовчать...

— Але коли щось кажуть, то доброзичливі та чемні, як і сам Арагорн, — відізвався Леголас. — А на братів Елада-на та Ерлоїра ти звернув увагу? Які вони величні й достойні — справжні ельфи!

— А яким чином вони сюди прибули, Леголасе, ти не чув? — спитав Меррі.

— В Рівенделлі довідались, що Арагорн у Рохані і йому потрібна допомога. Але звідки прийшла звістка, ніхто до пуття не знає. Я гадаю, це Гандальфова справа.

— Скоріше Галадріелі, — заперечив Гімлі. — Володарка Лоріену читає в серцях! Ех, чому ми не забажали й собі по загону наших родичів? [36]

Вони вийшли за ворота; ельф зупинився, подивився на північ, на схід, і його ясні очі потемнішали.

— Я не певен, що мої змогли б прибути, — тихо сказав він. — Війна сама йде їм назустріч, якщо вже не прийшла...

Розповідаючи про події, які відбувалися під час тієї страшної ночі й переможного ранку, друзі підвели Меррі до свіжих курганів, піднялися на вал і показали Хельмів Луг. Смертний Пагорб стояв там, чорний і мертвий, а в зеленому дерні ще не зникли відбитки ніг уорнів. Темнолиці горяни й воїни Гірського Рогу працювали на валу, на зруйнованій перемичці і в полі, але все здавалося напрочуд спокійним — Хельмів Яр відпочивав після бурі. Коли настав час обіду, друзі повернулися до замку й сіли разом з усім товариством до столу у великій залі.

Побачивши Меррі, ярл підізвав його і посадив поряд із собою.

— Тут не так затишно, як хотілося б, — мовив він, — набагато гірше, ніж на Золотому Дворі, і приятеля твого бракує, але завтра в Медусельді буде не до свят, і хтозна, коли там ще накриють столи для святкового бенкету... Тож веселімося! Пригощайся, їж, пий, і давай поговоримо, поки ще є час. А потім поїдеш зі мною.

— З вами? — радісно посміхнувся Меррі. — Це чудово! — (Яким доречним було добре слово ярла!) — Хоча я поки що тільки плутаюся у всіх під ногами... але готовий зробити все, що в моїх силах.

— Я в тому певен, — посміхнувся Теоден. — Я приготував для тебе чудового поні. Він пройде гірськими стежками ліпше, ніж будь-який кінь. А наш шлях йде напрямки через гори, по дорозі заїдемо до Дунхаррану, де нас чекає Еовіна. Якщо бажаєш, будеш моїм зброєносцем. Еомере, чи знайдеться таке спорядження, що його можна припасувати на гобіта?

— Тут великих запасів нема, — відповів Еомер. — Легкий шолом, напевне, знайдемо, а з кольчугою та мечем буде складніше.

— Меч у мене є, — схвильовано сказав Меррі і, зіскочивши з лави, витягнув вірний клинок з піхов. Любов до цього сильного й лагідного старого стиснула його серце, й він, опустившись на одне коліно, поцілував руку Тео-дена. [37]

— Дозволь Меріадоку з Гобітанії служігги тобі'

— Залюбки, — відповів ярл і поклав свої міцні старі руки на кучеряву голову гобіта. — Благословляю тебе, Меррі, зброєносцю Медусельду. Підіймись, візьми свій меч і носи його щасливо!

— Відтепер ти — мій батько! — мовив Меррі.

— На жаль, ненадовго, — ледь чутно відгукнувся Тео-ден.

Потім вони почали їсти й бесідувати, поки Еомер не нагадав:

— Година, призначена для від'їзду, наближається, володарю. Чи не час вже давати сигнал збору? І до речі, де Арагорн? Його місце порожнє, він нічого не їв!

— Кличте його, — наказав Теоден. — І сурміть загальний збір. Час рушати.

Ярл зі своїми супутниками вийшов на луг. Людей зібралося багато, в Гірському Розі залишився тільки невеликий гарнізон, більшість вирушала до Едорасу. Багато хто вже сідав на коней. Тисяча списоносців уже виїхала вночі; ще півтори тисячі рушали разом з ярлом — майже всі воїни Західного долу.

Трохи осторонь чекали мовчазні Слідопити, готові до походу, зі списами, луками й мечами; каптури сірих плащів були накинуті на шоломи. Коні в них були міцні, з жорсткими гривами. Привели вони також коня і для Ара-горна, звали його Роггерін. Ні золота, ані інших прикрас не було на його збруї. Та й самі дунадани не носили ніяких прикрас, окрім срібних променистих зірок на плащах замість пряжки.

Ярлу підвели Сніжногривого, Меррі всівся на поні на ім'я Малюк. Нарешті з брами з'явився Еомер, а за ним виїхали Арагорн, Хальвард із загорнутим древком і двоє високих струнких воїнів з юними обличчями, на яких, однак, відбивалась віковічна мудрість. Елрондові сини були схожі між собою як дві краплі води, обидва з темним волоссям, з тонкими суто ельфійськими рисами, сіроокі, вбрані в блискучі кольчуги та сріблясті плащі. Гімлі з Ле-голасом вийшли слідом за ними. Але Меррі не міг відвести погляду від Арагорна, так його вразили зміни — немов багато років промайнуло над його головою за одну ніч. Обличчя його було похмуре, сіре й зморене. [38]

— Серце моє розривається від сумнівів, володарю, — сказав він, підійшовши до Теодена. — Мені переказали дивну пораду. Нові негаразди загрожують здалеку. Я довго думав і тепер повинен змінити наші плани. Скажи, скільки часу потрібно, щоб дістатися до Дунхаррану?

— Зараз майже друга година опівдні, — прикинув Еомер. — Через три дні ми підійдемо до Городища, ще за добу відбудеться загальний збір. Швидше не встигнемо, бо треба зібрати усі сили країни.

— Три дні, — промурмотів Арагорн. — Збори тільки почнуться. Нічого не вдієш...

Він підвів голову, напевно, прийнявши якесь рішення, і обличчя його проясніло.

— Тоді, володарю, дозволь мені з моїми товаришами відокремитись та піти своїм шляхом, не ховаючись більше. Час таємності для мене минув. Я повинен пройти на схід найкоротшим шляхом, і тому я піду Стежиною Мерців.

— Стежина Мерців! — здригнувся Теоден. — Навіщо? Еомер зблід і широко розплющив очі.

— Якщо ця стежка існує, вона починається в Дунхар-рані, — додав Теоден. — Але ніхто з живих не пройде нею!

— Горе мені! — похмуро мовив Еомер. — Арагорне, друже мій, ми сподівались битися пліч-о-пліч, але якщо ти підеш по тій Стежині, ми більше не побачимось!

— Цей шлях я обрав і не зверну з нього. Але ми ще зустрінемося на полі битви, Еомере, навіть якщо всі привиди Мордору стануть між нами.

— Роби, як знаєш, володарю мій Арагорне, — відповів Теоден.