Володар Перснів — Повернення Короля - Сторінка 8

— Хтозна, може, тобі судилося торувати шляхи, заборонені для інших. Розлучення гірке, без тебе ми втратимо багато, але я мушу їхати не зволікаючи. Прощавай!

— Прощавай, володарю. Ти йдеш назустріч великій славі. Прощавай і ти, Меррі. Леголас та Гімлі знову йдуть зі мною на полювання, але я залишаю тебе в надійних руках.

— До побачення! — тільки й зміг промовити Меррі. Змісту розмови він не зрозумів. Погано бути маленьким і нетямущим! Ще більше, ніж раніше, йому бракувало Піна з його веселою й завжди життєрадісною вдачею. Коні роханців [39] ханців нетерпляче переступали ногами. Хоча б уже скоріше поїхати...

Теоден кивнув Еомеру, той підняв руку й вигукнув: "Уперед!" Роханці рушили по греблі, перетнули вал, Хель-мів Луг, а через милю з гаком їх поглинуло підгір'я. Ара-горн під'їхав до валу і стежив за загоном, доки він не зник за рогом. Потім сказав Хальварду:

— Ось поїхали троє з тих, кого я люблю, і найменшого-аж ніяк не менше за всіх. Як спокійно пішов Меррі назустріч невідомій долі! А втім, навіть знаючи свою долю, він би не повернувся...

— Гобіти — народ невеличкий, але тямущий, — погодився Хальвард. — Не дорікати ж їм за те, якого клопоту нам коштує охороняти їхні кордони!

— Долі наші так тісно з'єднані, та от знову доводиться розлучатися... Ну, гаразд. Я поїм чого-небудь і поїдемо. Леголасе, Гімлі, ходімо зі мною, заодно поговоримо.

Вони втрьох повернулися до фортеці. Арагорн сів до столу і мовчки почав їсти; друзі також мовчки чекали.

— Ну, годі вже тягнути, — сказав нарешті Леголас. — Кажи, розваж душу, віджени чорні тіні! Що трапилося з тобою за цей час?

— Я витримав двобій більш тяжкий, ніж битва біля Гірського Рогу, — відповів Арагорн. — Я зазирнув у палан-тір Ортханка.

— У кляте чародійське дзеркало! — жахнувся Гімлі. — Ти говорив... з Ним? Навіть Гандальф уникав цього!

— Ти забув, з ким говориш, — відповів Арагорн суворо, і очі його блиснули. — Чи ти побоюєшся, що я запропоную йому обміняти одного сварливого гнома на слухняного орка? Ох, Гімлі, Гімлі... — Тут голос його пом'якшав, стомлене обличчя посвітлішало. — Я законний спадкоємець палантіру, маю і право, і силу — так я вважав. Право безперечне, а сила... сили ледь вистачило. То була відчайдушна сутичка, не скоро я зможу заспокоїтися. Я зміг не промовити жодного слова, і камінь, врешті-решт, підкорився моїй волі. Одне це вже нестерпно Ворогові. І він побачив мене. Так, пане мій Гімлі, побачив, але не в тому вигляді, до якого ти звик. Якщо це піде на користь Ворогові, значить я зробив погано. Але скоріше буде навпаки. [40]

Зустріч зі мною — для нього удар в саме серце: сам він давно шукав мене, а знайти не зміг. Він не забув Ісілдура та Еленділа. Аж ось, в годину здійснення його давніх задумів, з'являються і спадкоємець Ісілдура, і меч Еленділа. Він бачив знову відкований клинок; та хоч велика його міць, йому знайомі і сумніви, і страх.

— А все ж таки, його сила величезна, — похитав головою Гімлі, — і тепер, безперечно, він прискорить перший удар.

— Хто поспішає бити, частіше хибить. Ми повинні врахувати це. Розумієте, коли я подолав палантір, мені багато відкрилося. З півдня на Гондор насувається непомічена небезпека. Через неї кількість захисників Мінас-Тіріту скоротилася, а якщо її швидко не зупинити, місто буде втрачено за декілька днів.

— Виходить, ми його не втримаємо, — мовив Гімлі. — Кликати на допомогу нікого, та вона й не встигне вчасно!

— Допомоги взяти ніде, це вірно. Це означає, що я мушу йти сам. І лише один шлях крізь гори дозволяє вчасно вийти до узбережжя: Стежина Мерців.

— Яка мила назва! — посміхнувся Гімлі. — Роханцям, як я помітив, вона зовсім не до вподоби. Кажуть, нібито живим ходити цією стежкою не варто? Ба навіть якщо пройдемо, що важать три неповні дюжини проти всієї армії Мордору?

— Живі не ступали на Стежину з тієї пори, як тут оселилися роханці, — підтвердив Арагорн. — Але спадкоємець Ісілдура у разі потреби може використати її — якщо насмілиться. Елронд Мудрий через своїх синів нагадав мені про старе пророцтво.

— Що за пророцтво? — спитав Леголас.

— Ось слова Мальбета-віщуна з часів Арведуї, останнього короля Форносту:

Тінь неосяжна лежить у світі,

Крила темрява тягне на захід,

Вежа двигтить: наближається доля

Аж до могил правителів давніх.

Мертві повстали: година надходить

Тих, що присягу свою зламали.

З пороху встануть при брилі Ерег,

Рогу дзвінкого зачувши поклик.

Чий буде ріг той?

Хто їх покличе

З сірої пітьми, народ забутий?

Пращуру його вони присягали.

З півночі прийде услід за бідою

Той, хто заклятий поріг переступить.

Той, хто пройде Стежиною Мертвих.

— Безсумнівно, вельми темною стежкою, — зітхнув Гім-лі, — але ж не темнішою за цей вірш!

— Якщо спроможешся зрозуміти, — сказав Арагорн, — тоді я прошу тебе поїхати зі мною. Якби не потреба, я і сам не мав би ніякого бажання туди завертати. Тому нікого не змушую, бо там на нас чекають тяжкі зусилля й жахи, а можливо, й що-небудь гірше.

— Я піду за тобою, хоч би куди ця стежка вела.

— Я теж піду, — сказав Леголас. — Мерців боятися? Це дурниці.

— Сподіваймося, що забутий народ не забув, як користуватися зброєю, — зауважив Гімлі, — інакше нема чого й турбувати його.

— Це ми з'ясуємо, якщо дістанемося до Заповітного Каменя, — сказав Арагорн. — Заради власного спокою вони мусять вступити в бій, чого вони не зробили свого часу. Ерег — це великий чорний камінь, привезений, як кажуть, Ісіддуром зі старого Нуменору. Він стоїть на пагорбі, під ним вождь Гірського князівства заприсягнувся в дружбі Ісілдуру в перші роки існування Гондору. Але коли Саурон повернувся і його міць відродилась, Ісіддур закликав союзників дотримати клятву, а ті відмовились — у Темні Роки вони перейшли на бік Саурона.

Тоді Ісілдур сказав їхньому ватажкові: "Ти будеш останнім вождем! Ім'ям Валар, могутнішим, ніж твій Чорний Володар, накладаю закляття на тебе й твоє плем'я: не знати вам спокою, доки не дотримаєте слова. Адже ця війна триватиме довгі віки, і колись вас знову покличуть!" Зрадники втекли від гніву Ісілдура і не насмілилися відкрито стати на бік Саурона. Вони сховалися в горах і більше не спілкувалися з іншими людьми, поступово вироджуючись на безплідних пагорбах. Жах Несплячих Мерців тяжіє над пагорбом Ерег і над тими місцями, де ховався цей народ. Але нам доведеться пройти їхніми шляхами, оскільки ніхто з живих не може допомогти мені...

Арагорн підвівся. [42]

— Підемо, друзі! — вигукнув він, видобувши меч з піхов. Легендарний клинок виблиснув у напівтемряві зали. — Йдемо до брили Ерег! Я ступаю на Стежину Мерців — за мною, хто готовий супроводжувати мене!

Замість відповіді Леголас та Гімлі піднялися й пішли за Арагорном. Дунадани чекали на лузі, стримані і спокійні, опустивши каптури на обличчя. Хальвард підніс до вуст великий ріг, і бойовий сигнал Слідопитів пролунав по Хельмовому Яру. Вершники торкнулися повіддя і помчали вниз луками; роханці дивилися їм услід зі стін замку та з валу із захопленням і смутком.

Отже, поки Теоден вів свою дружину обхідними стежками, загін Арагорна, мов вихор, пролетів по рівнинах і вже наступного дня опівдні прибув до Едорасу; після недовгого відпочинку вони вирушили далі й увечері досягли Дунхаррану.

Еовіна вийшла зустрічати їх; мужні дунадани і прекрасні сини Елрондові сподобались їй, але від Арагорна вона просто не відходила. За вечерею вони сиділи поруч: він розповів їй про все, що трапилось після того, як вона простилася з Теоденом, — до цього часу Еовіна не мала інших відомостей, окрім стислих повідомлень гінців. Слухаючи про битву при Гірському Розі, про знищення орків, про подвиги Теодена та його дружини, вона посміхалась, і очі її сяяли.

Після вечері Еовіна сказала:

— Ви стомилися, любі гості. На вас уже чекають постелі, поспіхом приготовлені. Ми не чекали вас, але завтра влаштуємо вам більш гідне житло.

— Не турбуйся, господине, — зупинив її Арагорн. — Якщо ми зможемо виспатися зараз та поїсти зранку, нам більше нічого не треба. Ми поспішаємо і тому маємо виїхати вдосвіта.

— У такому разі, — посміхнулась Еовіна, — дуже ґречно з твого боку, володарю мій, проїхати так багато миль тільки для того, щоб розрадити і втішити вигнанку!

— Ніхто не визнав би такий вчинок марним, — відповів Арагорн, — однак я не потрапив би сюди, якби мій шлях не пролягав через Дунхарран.

— Тоді ти помилився шляхом, — спохмурніла Еовіна. — 3 Дунхаррану нема шляху ні на південь, ні на схід. Тобі доведеться повертатися в степи. [43]

— Ні, я не помилився. Я мандрував удовж і впоперек цих країв ще до того, як ти, Еовіно, народилася на радість людям. З цієї долини є вихід. Завтра я пощу по Стежині Мерців.

Еовіна приголомшено подивилась на нього й пополотніла.

— Ти шукаєш смерті, Арагорне? Там нічого іншого не знайдеш! Мертві живих не пропускають!

— Мене, можливо, пропустять. Нехай там що, а я ризикну.

— Але це божевілля! — вигукнула Еовіна. — Адже ти не один! Невже ти ладен згубити дружину й родичів? Безславно згубити? Благаю тебе, зостанься! Чом би тобі не повернутись в Едорас до мого брата? Це зміцнить дух людей і відродить надії...

— Я не збожеволів, — заперечив Арагорн, — і шлях цей можна подолати. А супутники мої йдуть зі мною свідомо. Ніхто не забороняє їм залишитись, якщо забажають, і вирушити у похід з вами. Але я мушу йти, навіть якщо доведеться йти самому!

Вечеря закінчувалася в повній тиші. Еовіна, вже не в змозі стримуватись, не відводила стурбованих очей від Ара-горна. Гості підвелися з-за столу, вклонилися господині, подякували за частування й пішли спати. Арагорн уже підходив до намету, де вони з Гімлі та Леголасом мали відпочивати, коли зненацька Еовіна покликала його з темряви. Він зупинився, і дівчина швидко наздогнала його, задихаючись не від бігу, а від хвилювання:

— Ти не сказав, Арагорне: навіщо тобі Стежина Мерців?

— Інакше я не зможу виконати свій обов'язок. Від мене чекають дії, Еовіно, повір, я не заради марнославства обираю небезпечні шляхи. А якби я прислухався тільки до голосу свого серця, я ніколи не залишив би веселої долини Рівенделлу.

Еовіна відповіла не відразу, намагаючись зрозуміти прихований зміст цих слів. Потім обережно доторкнулася холодними пальцями до руки Арагорна:

— Ти суворий і рішучий.