Воно - Сторінка 10

- Стівен Кінг -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Але Патті тоді вже виповнилося двадцять два, уже жінка, і невдовзі вона й сама мала випуститися з дипломом бакалавра.

— Я утримуватиму цього чотириокого сучого сина всю решту мого життя, — одного вечора почула Патті слова свого батька. Батько з матір'ю повернулися з якоїсь вечері, і батько там випив більше звичайного.

— Тс-с, ще вона почує, — прошепотіла Рут Блум.

Тієї ночі Патті пролежала без сну глибоко за північ, з сухими очима, поперемінно обсипаючись то жаром, то холодом, у ненависті до обох своїх батьків. Наступні два роки вона прожила, намагаючись позбутися цієї ненависті; і так уже в ній було забагато ненависті. Інколи, дивлячись у дзеркало, вона бачила, що та робить з її обличчям, ті тоненькі зморшки, які вона там рисує. Ту битву вона виграла. Їй допоміг Стенлі.

Його батьків їхній шлюб непокоїв не менше. Звісно, вони не вірили, ніби їхній Стенлі приречений на життя в мізерній убогості, але вони вважали, що "діти зараз надто поспішливі". Доналд Юріс і Ендріа Бертолі й самі одружилися, коли їм було трішки за двадцять, але скидалось на те, що вони забули про цей факт.

Схоже було, тільки Стенлі залишався певним себе, упевненим у майбутньому, байдужим до тих пасток, які бачили їхні батьки розставленими попереду перед їхніми "дітьми". І нарешті виправдалася саме його впевненість, а не їхні побоювання. У липні 1972 року, з ледь просохлим чорнилом на її дипломі, Патті влаштувалася працювати викладачкою стенографії і ділової мови у Трейнорі, маленькому містечку за сорок миль на південь від Атланти. Згадуючи про те, як вона опинилася на цій роботі, Патті завжди вражалася тому, яким це було трохи… ну, ніби моторошним. З оголошень у вчительських журналах вона склала собі список з сорока вакансій, потім упродовж п'яти вечорів написала сорок листів — по вісім щовечора, — прохаючи додаткової інформації і формулярів заяви про прийняття на кожне з цих місць. Двадцять дві відповіді показали, що вакансії вже заповнені. В інших випадках більш детальні роз'яснення потрібних там навичок дозволили ясно зрозуміти, що шансів вона не має; звертатись туди з заявами — лише витрачати свій і їхній час. Залишилася вона з дюжиною вакансій. Кожна з них видавалася схожою на будь-яку іншу. Стенлі підійшов, коли вона ламала собі голову над ними, загадуючись, чи вдасться їй заповнити цілу дюжину формулярів на вчителювання без того, щоб зовсім спасти з глузду. Поглянувши на розсип паперів на столі, він поплескав по тому листу, що надійшов від районного адміністратора Трейнорських шкіл, листу, який здавався їй не більш і не менш обнадійливим, ніж решта.

— Оце, — сказав він.

Вона подивилася вгору на Стенлі, вражена простою впевненістю в його голосі.

— Ти щось знаєш про штат Джорджія таке, чого не знаю я?

— Аж ніяк. Єдиний раз був там колись, але тільки в кінотеатрі.

Вона подивилася на нього, піднявши брову.

— "Звіяні вітром". Вів'єн Лі. Кларк Ґейбл. "Я подумаю про це завтра, адже завтра буде інший день"[55]. Патті, хіба в мене вимова, ніби я з Півдня?

— Так, з Південного Бронксу[56]. Якщо ти нічого не знаєш про Джорджію і ніколи там не бував, то чому…

— Тому що це саме те.

— Ти не можеш цього знати, Стенлі.

— Якраз можу, — відповів він просто. — Я знаю.

Дивлячись на нього, вона зрозуміла, що він не жартує: він насправді каже те, що думає. Мурашки занепокоєння перебігли їй угору по спині.

— Звідки ти знаєш?

Він був стиха посміхався. Тепер та його усмішка щезла, і якусь мить він здавався спантеличеним. Очі в нього потемніли, немов він задивився в глиб себе, консультуючись з якимсь внутрішнім пристроєм, що цокотів і дзижчав правильно, але на роботі якого, зрештою, він розумівся не краще, ніж пересічна людина розуміється на тому, як працює годинник на її зап'ястку.

— Черепаха допомогти нам не міг, — раптом промовив він. Промовив він це цілком ясно. Вона почула. Той погляд у глиб себе — той вираз здивованої задуми — так і залишався на його обличчі, і це почало її лякати.

— Стенлі? Про що це ти таке говориш, Стенлі? Стенлі?

Він сіпнувся. Переглядаючи формуляри, вона їла персики, і його рука вдарила по тарілці. Та впала на підлогу й розбилася. Очі в нього, схоже, прояснішали.

— От лайно. Вибач мені.

— Все гаразд. Стенлі — то про що ти говорив?

— Я забув, — відповів він. — Але гадаю, ми мусимо думати про Джорджію, моя кохана бейбі.

— Але…

— Повір мені, — сказав він, і так вона й зробила.

Співбесіда в неї пройшла пречудово. Сідаючи на потяг, щоб повертатися до Нью-Йорка, вона вже знала, що отримала цю роботу. Голові бізнес-факультету відразу ж сподобалась Патті, а він їй; вона майже почула оте "клац". Підтверджувальний лист прийшов за тиждень. Трейнорський консолідований департамент освіти запропонував їй $9200 і контракт на випробувальний термін[57].

— Ти голодуватимеш, — сказав Герберт Блум, коли дочка розповіла йому, що збирається погодитися на цю пропозицію. — І голодуватимеш ти у спеці.

— Дурниці-нісенітниці, Скарлет, — сказав Стенлі, коли вона переповіла йому те, що почула від батька. Вона була розлючена, майже в сльозах, але тепер почала хихотіти, і Стенлі ухопив її в обійми.

Спекотно їм було; голодно — ні. Вони одружилися 19 серпня 1972 року. Патті Юріс пішла до свого шлюбного ліжка незайманкою. Гола, вона сковзнула між двох прохолодних простирадл у курортному готелі в Поконо,[58] настрій розбурханий і роз'ятрений — палахкотіння блискавок бажання й ласої хіті, темні хмари страху. Коли в ліжко поруч з нею сковзнув Стенлі, весь в'язка м'язів, його пеніс, знак оклику, здиблений з рудуватого лобкового волосся, вона прошепотіла:

— Не роби мені боляче, любий.

— Я ніколи не завдам тобі болю, — промовив він, забираючи її в обійми, і цієї обіцянки він сумлінно додержував до 27 травня 1985 року — до вечора тієї ванни.

Її вчителювання пішло добре. Стенлі знайшов собі роботу водієм фургона в пекарні за сто доларів на тиждень. У листопаді того ж року, коли відкрився торговельний центр "Трейнорські оселі", він отримав там місце в офісі компанії "Г&Р Блок" із зарплатнею сто п'ятдесят.[59] Тоді вже їхній спільний заробіток досяг $ 17 000 на рік — це здавалося їм королівськими статками, у ті дні бензин продавався по сорок п'ять центів за галон, а буханець білого хліба можна було купити ще на нікель[60] дешевше. У березні 1973-го Патті Юріс — без жалю й фанфар — викинула геть свої протизаплідні пігулки.

У 1975-му Стенлі пішов з "Г&Р Блок" і відкрив власну справу. Усі четверо батьків погодилися з тим, що це нерозважливо ризикований учинок. Не те щоб вони відмовляли Стенлі в праві мати власну фірму — боронь боже, щоб вони відмовляли Стенлі в праві мати власну фірму! Але ж це занадто рано, погоджувалися всі, і таким чином важчий фінансовий тягар накладається на Патті. ("Принаймні, допоки цей шлимазл не надме їй черево, — сказав Герберт Блум своєму братові після того, як вони цілий вечір пиячили на кухні. — А тоді очікуватимуть, що я тягнутиму їх на собі".) Спільна думка їхніх батьків на це питання полягала в тім, що чоловік не може навіть думати про те, щоб заводити собі власний бізнес, поки він не досяг більш благосного та зрілого віку, років, скажімо так, сімдесяти восьми.

І знову Стенлі здавався ледь не надприродно впевненим у собі. Він був молодим, показним, метким, сприйнятливим. Працюючи на "Блоків", він зав'язав багато контактів. То все була самоочевидна даність. Але він не міг знати, що "Коридор Відео", компанія-піонер у новонароджуваному бізнесі відеокасет, збирається загніздитися на величезному шматку землі менш ніж за десять миль від того передмістя, куди зрештою переїхали Юріси у 1979-му, також не міг він знати, що менш ніж за рік після її перебазування у Трейнор, компанія "Коридор" шукатиме собі виконавця незалежного маркетингового дослідження. Навіть якби Стен був приватно обізнаним із частиною цієї інформації, він напевне не міг би повірити, що вони замовлять цю роботу молодому єврею в окулярах, до того ж ще й чортовому янкі — єврею з безтурботною усмішкою й розкутою ходою, який у вихідні носить розкльошені джинси і залишки юнацьких вугрів на обличчі. Тим не менше вони замовили. І здавалося, ніби від самого початку Стен знав, що так буде.

Його робота для "КВ" призвела до пропозиції від цієї компанії зайняти в ній постійне місце — з початковою зарплатнею $ 30 000 на рік.

— І це дійсно лише початок, — розповідав Стенлі в ліжку Патті тієї ночі. — Вони в серпні розростуться, як та кукурудза, люба моя. Якщо в наступні років десять ніхто не зірве цей світ, вони займуть місце на самісінькому вершечку, поряд з "Кодаком", "Соні" і "Ар-Сі-Ей"[61].

— То що ти збираєшся робити? — спитала вона, вже знаючи відповідь.

— Я збираюся сказати їм, яке це задоволення, робити з ними спільну справу, — відповів він, сміючись, і притягнув її до себе, і поцілував. За хвилину він зіп'явся на неї, й почалися оргазми — один, другий, третій, немов яскраві ракети, що вистрелюють у нічне небо… але дитина не зачиналася.

Робота в "Коридор Відео" сконтактувала його з кількома найбагатшими й найвпливовішими людьми Атланти, і Стен з Патті були вельми здивовані, зрозумівши, що ці люди загалом порядні. У них вони знайшли прихильність і ліберальну душевність такого ступеня, який був майже невідомим на Півночі. Патті пам'ятала, як Стен якось був писав своїм матері й батьку: "Найкращі багаті люди Америки живуть в Атланті, у Джорджії. Я збираюся допомогти декому з них стати ще багатшими, а вони збираються зробити багатшим мене, і ніхто не хоче володіти мною, окрім моєї дружини, Патріші, а оскільки я й так уже нею володію, то, гадаю, це є достатньо безпечним".

На той час, коли вони переїхали з Трейнора, Стенлі вже зареєстрував власну компанію і мав шість робітників. У 1983-му їхній прибуток досяг нечуваної території — території, про яку Патті раніше чула лише найтуманніші плітки. То була казкова земля ШЕСТИЗНАЧНИХ ЧИСЕЛ. І все це відбулося з легкістю взування кросівок суботнім ранком. Інколи їй від цього ставало лячно. Одного разу вона навіть ніяково пожартувала про угоду з дияволом. Стенлі реготав, аж поки мало не вдавився, але їй це не здавалося таким кумедним, і вона припускала, що ніколи й не здасться.

Черепаха не міг нам допомогти.

Інколи, без усякої на те причини, Патті прокидалася з цією думкою, як останнім уривком назагал забутого сновидіння, і поверталася до Стенлі, потребуючи торкнутися його, потребуючи впевнитися, що він усе ще тут.

То було гарне життя — жодних диких пиятик, жодного побічного сексу, жодних наркотиків, жодної нудьги, жодних досадних суперечок про те, що робити далі.