Воно - Сторінка 8

Там було футів з десять до води…

Там було двадцять три. Один із патрульних шефа Редімахера вже поміряв відстань[45].

— Але він був наче сказився. Вони обидва волали "Вивалимо геть! Вивалимо геть!" і підхопили його. Рукатий під пахви, а Стів за сідницю штанів, і… і…

14

Побачивши, що вони роблять, Хагарті знову кинувся до них з криками: "Ні! Ні! Ні!" на всю силу легень.

Кріс Анвін відштовхнув його назад, і Хагарті мало не залишив зуби на асфальті.

— Ти хочеш теж туди полетіти? — запитав він. — Нумо, тікай, бейбі!

І тоді вони скинули Ейдріана Меллона з мосту в воду. Хагарті почув сплеск.

— Вшиваймося звідси, — сказав Стів Дубей. Він із Рукатим уже задкували до машини.

Кріс Анвін підійшов до парапету й зазирнув униз. Спершу він побачив Хагарті, котрий, ослизаючи, чіплявся за траву, спускаючись до води на захаращений сміттям берег. Потім він побачив клоуна. Однією рукою клоун витягав Ейдріана на протилежний берег, в іншій руці він тримав свої повітряні кульки. Клоун обернув голову й вищирився до Кріса. Кріс сказав, що побачив його сяючі сріблом очі й оскалені зуби — воно мало величезні зуби, сказав він.

— Як у лева в цирку, їй-бо, — сказав він. — Отакими вони насправді були величезними.

А потім, сказав Кріс, він побачив, як оте клоунське заштовхнуло одну руку Ейдріана Меллона йому за голову.

— А потім що, Крісе? — запитав Бутільєр. Він знудився цією частиною розповіді. Казками він нудився з восьмирічного віку.

— He знаю я, — сказав Кріс. — Тоді вже Стів ухопив мене й затяг у машину. Але… я думаю, воно угризлося йому в пахву, — він знову підвів очі, подивившись на полісменів, тепер непевний. — Я думаю, саме це воно зробило. Угризлося йому в пахву. Наче воно хотіло зжерти його. Наче воно хотіло виїсти йому серце.

15

Ні, сказав Хагарті, коли його у формі запитань ознайомили з розповіддю Кріса Анвіна. Той клоун не витягав Ейді на протилежний берег, він принаймні такого не бачив, але Хагарті погоджувався з тим, що сам на той момент був якнайменше об'єктивним спостерігачем; на той момент він к херам збожеволів.

Той клоун, сказав він, стояв біля дальнього берега, стискаючи в руках скрапуюче водою тіло Ейдріана. Права рука Ейдріана застигло стирчала в клоуна з-за голови, а лицем клоун дійсно був під правою пахвою Ейді. Але він не гриз: його лице усміхалося. Хагарті бачив, як воно визирає з-під пахви Ейді й усміхається.

Руки клоуна напружилися, і Хагарті почув, як потрощилися ребра.

Ейді закричав з болю.

— Полинемо з нами, Доне, — гукнув клоун червоним усміхненим ротом, а потім показав рукою в білій рукавичці під міст.

Повітряні кульки майоріли під дном мосту — не дюжини їх чи дюжини дюжин, а тисячі: і червоні, й блакитні, і зелені, і жовті, і на кожній містився напис: Я ♥ ДЕРРІ!

16

— Ну ще б пак, це дійсно схоже на чималу кількість кульок, — сказав Рівз, посилаючи Гарольду Ґарденеру чергове підморгування.

— Я розумію, на що це схоже, — знову підтвердив Хагарті.

— Ви побачили ті повітряні кульки, — промовив Ґарденер.

Дон Хагарті повільно підніс долоні собі перед обличчя:

— Я бачив їх так само ясно, як зараз бачу власні пальці. Тисячі їх. Неможливо було навіть розгледіти днище мосту — так багато їх там було. Вони колихалися й ніби підстрибували. І ще там був той звук. Таке кумедне неголосне рипіння. То вони терлися боками. І нитки. Цілий ліс білих ниток звисав донизу. Вони були схожі на біле прядиво павутиння. Той клоун забрав туди Ейді. Я бачив, як його костюм промітався крізь ті нитки. Ейді видавав жахливі здавлені звуки. Я вирушив услід за ним… і клоун озирнувся. Я побачив очі того створіння і раптом зразу ж зрозумів, що воно таке.

— Хто то був, Доне? — м'яко запитав Гарольд Ґарденер.

— То було Деррі, — мовив Дон Хагарті. — То було це місто.

— А що ви зробили потім? — це вже був Рівз.

— Я побіг, довбню ти сраний, — відповів Хагарті й заридав.

17

Гарольд Ґарденер тримався тихо до 13 листопада, до того дня, після якого Джон Ґартон і Стівен Дубей за вбивство Ейдріана Меллона мусили постати перед Деррійським районним судом. Тоді він пішов до Тома Бутільєра. Хотів поговорити про того клоуна. Бутільєру цього не хотілося — але, побачивши, що без невеличкого напоумлення Ґарденер може утнути якусь дурницю, він погодився.

— Не було там ніякого клоуна, Гарольде. Єдиними клоунами того вечора були ті три парубки. Ти знаєш це так само добре, як і я.

— У нас двоє свідків…

— Ох, то все лайно. Щойно він второпав, що цього разу його гузно може насправді потрапити в окріп, Анвін вирішив виставити однорукого типу як: "Ми не вбивали того бідного гоміка, то зробив однорукий". Хагарті був в істериці. Стояв неподалік і дивився, як ті парубки вбивають його кращого друга. Мене б не здивувало, якби він побачив там літаючі тарілки.

Але Бутільєр усе розумів. Ґарденер побачив це в його очах, і уникливі хитрощі заступника районного прокурора його дратували.

— Агов, — мовив він. — Ми тут говоримо про двох незалежних свідків. Не штовхайте мені лайно.

— О, ти бажаєш перейти на лайно? Хочеш мені сказати, ніби віриш, що там, під мостом Мейн-стрит, був якийсь клоун-вампір? Тому що, на мою думку, саме це і є лайном.

— Ні, не зовсім так, але…

— Чи що Хагарті бачив під тим мостом мільйон повітряних кульок, на кожній з яких було написано те саме, що й на капелюсі його коханця? Тому що це, також, на мою думку, лайно.

— Ні, але…

— Тоді чому ти цим переймаєшся?

— Припиніть влаштовувати мені перехресний допит! — проревів Ґарденер. — Вони обидва описали його однаково, і жоден з них не знав, що каже інший!

Бутільєр сидів за своїм столом, бавлячись олівцем. Тепер він поклав олівець, підвівся і підійшов до Гарольда Ґарденера. Бутільєр був на п'ять дюймів нижчим, але Ґарденер зробив крок назад перед розлюченістю цього чоловіка.

— Ти бажаєш, щоб ми провалили цю справу, Гарольде?

— Ні. Звісно, що ні…

— Ти бажаєш, щоб ті гнояки пішли на волю?

— Ні!

— Гаразд. Добре. Оскільки ми обидва погоджуємося в головному, я тобі скажу точно, що я думаю. Так, можливо, того вечора там був якийсь чоловік, під мостом. Можливо, він навіть був у клоунському костюмі, хоча я мав справу з достатньою кількістю свідків, щоб, на мій здогад, то був якийсь волоцюга або алконавт із тих, що збирають непотріб, який вирядився у викинуту кимсь одіж. Я думаю, там, унизу, він, імовірно, шукав кинуті туди монети чи якісь недоїдки — півбургера, що його хтось жбурнув через парапет, або, може, крихти на дні якогось пакета з-під "Фріто"[46]. А всю решту сотворили їхні очі, Гарольде. Ну то що, таке можливо?

— Не знаю я, — промовив Гарольд. Йому хотілося бути переконаним, але за такої цілковитої тотожності двох описів… ні. Він не вважав це можливим.

— І ось який факт. Мені байдуже, був то клоун Кінко чи хтось у костюмі Дядька Сема й на дибах, чи Щасливий Гомік Х'юберт[47]. Якщо ми долучимо цього персонажа до нашої справи, їхній адвокат скочить на нього раніше, ніж ти встигнеш вимовити "Джек Робінсон". Він скаже, що ці двійко маленьких невинних ягнят, які сидять тут зі свіжими стрижками та в новеньких костюмах, не зробили нічого, окрім як ради жарту зіштовхнули того ґея Меллона з мосту. Він наголосить на тому, що, після того як упав, той Меллон ще залишався живим; це підтверджуватимуть свідчення як Анвіна, так і Хагарті.

— Його клієнти не скоювали вбивства, о ні! То був якийсь психопат у клоунському костюмі. Якщо ми це долучимо, саме так і станеться, ти сам це знаєш.

— Все одно Анвін розповість своє.

— Але Хагарті ні, — сказав Бутільєр. — Тому що він розуміє. Без Хагарті хто повірить Анвіну?

— Ну, є ж іще ми, — промовив Гарольд Ґарденер з гіркотою, яка здивувала його самого, — але, як я здогадуюсь, ми мовчатимемо.

— Ох, дай мені спокій, — скинувши вгору руки, заволав Бутільєр. — Його вбили вони! Вони не просто скинули його вниз — у Ґартона був викидний ніж. Меллона штирхнули сім разів, включно зі штирхом у ліву легеню і двічі в яйця. Рани відповідають тому ножеві. У нього було зламано чотири ребра — це зробив Дубей своєю ведмежою хваткою. Гаразд, він був покусаний. Укуси були в нього на руці, на лівій щоці, на шиї. Я думаю, це Анвін з Ґартоном, хоча в нас тільки один ясний відповідник, та й той, мабуть, недостатньо ясний, щоб слугувати доказом у суді. І дійсно, під правою пахвою в нього не було великого шматка м'яса, ну то й що? Комусь із них дуже подобалося кусатися. Можливо, той навіть отримував потужний стояк, коли це робив. Б'юсь об заклад, це Ґартон, хоча ми цього ніколи не доведемо. І пипка вуха в Меллона пропала.

Бутільєр зупинився, втупившись очима в Гарольда.

— Якщо ми долучимо історію з цим клоуном, нам ніколи їх не переконати. Цього ти бажаєш?

— Ні, я вже вам про це казав.

— Парубок був педиком, але він нікому не завдав шкоди, — сказав Бутільєр. — І раптом, хто-не-заховався-я-не-винен, з'являються три пиздюка в мотоциклетних берцях і забирають у нього життя. Я маю намір кинути їх під замок, друже мій, і якщо почую, що там, у Томастоні, хтось продірявив їм їхні підібгані сраки, я пошлю їм вітальні листівки, де напишу, що сподіваюся, що той, хто це зробив, був хворий на СНІД.

"Нумо, нумо, — подумав Ґарденер. — А ще цей вирок також дуже гарно виглядатиме у твоєму службовому формулярі, коли ти за два роки балотуватимешся на вищу посаду".

Але він пішов, не кажучи більше нічого, тому що також бажав побачити їх під замком.

18

Джон Веббер Ґартон був звинувачений у вбивстві першого ступеня й отримав вирок — від десяти до двадцяти років у штатній в'язниці Томастон.

Стівен Бішоф Дубей був звинувачений у вбивстві першого ступеня й отримав вирок — до п'ятнадцяти років у штатній в'язниці Шошенк[48].

Крістофера Філіпа Анвіна, як неповнолітнього, судили окремо, і звинувачений він був у вбивстві другого ступеня. Він був засуджений на шість місяців у хлопчачому виправному закладі в Південному Віндемі[49], з відстрочкою виконання вироку.

На час написання цього тексту по всіх цих трьох вироках тривають апеляції; Ґартона з Дубеєм ледь не щодня можна побачити, коли вони розглядають дівчат або грають у цок у Бессі-парку, неподалік від того місця, де на воді проти однієї з опор Мосту Мейн-стрит було знайдено понівечене тіло Меллона.

Дон Хагарті та Кріс Анвін покинули місто.

Під час слухання справи по суті — тобто суду над Ґартоном і Дубеєм — про клоуна не згадав ніхто.

Розділ З

Шість телефонних дзвінків (1985 рік)

1

СТЕНЛІ ЮРІС ПРИЙМАЄ ВАННУ

Пізніше Патріша Юріс розповідала своїй матері, що вона мусила б здогадатися, що щось не так.