Воно - Сторінка 103

Нечувана річ для міста. Молодь ходить пити й танцювати під безвісний джаз-бенд аж до настання першої ночі, коли ми закривалися. І не тільки з Деррі люде. Приїздили також і з Бенгора, і з Ньюпорта, і з Гейвена, і з Клівз Міллза, і з Олд Тавна, і з усіх маленьких містечок цієї частини штату. Можна було побачити членів студентських братств із Мейнського університету в Ороно[462], як вони витанцьовують зі своїми подружками з жіночих студентських об'єднань, а коли наш бенд навчився грати в стилі регтайм пісню "Мейнський кухоль", вони заледве дах не зносили.[463] Звичайно, це був солдатський клуб для рядових і сержантів — формально принаймні, — тож недоступний для цивільних, які не отримали запрошення. Але фактично, Майкі, ми просто відкривали двері о сьомій годині й залишали їх відкритими до першої години. На середину жовтня там уже було так, що коли б хто не вийшов на танцмайданчик, він опиниться стегно до стегна з шістьма іншими людьми. Не було місця де танцювати, тому вони мусіли тупцювати там і, типу, вихилятися… але якщо бодай комусь таке не подобалося, я ніколи про це не чув. Опівночі клуб хитало й калатало, наче порожній товарний вагон в експрес-рейсі.

Він замовк, попив ще води, а потім продовжив. Очі в нього тепер горіли.

— Так, так. Фуллер поклав би цьому край рано чи пізно. Якби це трапилося раніше, загинуло б набагато менше людей. Йому достатньо було просто послати військових поліцейських з наказом конфіскувати всі ті пляшки зі спиртним, що їх принесли з собою гості. Це робилось так легко — фактично саме те, чого він прагнув. Наш клуб закрили б раз і назавжди. Далі — військові трибунали, когось із нас за паркан у форт Рай, а решту кудись перевести. Але Фуллер вагався. Гадаю, він боявся того ж самого, чого боялися й дехто з нас, — що декого з містян це збісить. Мюллер не з'являвся знов, щоби з ним побачитися, а сам майор Фуллер, я гадаю, боявся піти до міста, щоб побачитися з Мюллером. На словах він був крутим, той Фуллер, але хребта мав медузячого. Отже, замість того щоб покласти цьому край якимсь більш-менш пристойним способом, завдяки чому принаймні й досі могли б жити ті, хто згорів там тієї ночі, всьому поклав край "Легіон Білої Гідності". Вони прибули туди у своїх білих халамидах на початку листопада й засмажили барбекю.

Він знову запав у мовчанку, не пив цього разу води, тільки задумливо дивився у дальній куток, тим часом як десь м'яко бемкав якийсь дзвін, і медсестра пройшла повз прочинені двері палати, підошви її туфель попискували, тручись об лінолеум. Мені було чутно, як десь працює телевізор, а в якомусь іншому місці радіо. Я пам'ятаю, що чув, як дме вітер надворі, як він швиргається з-за рогу лікарні. І, хоча тоді був серпень, вітер звучав якось холодно. Вітер нічого не знав про "Сотню Кейна" по телевізору[464], і про "Поводься, як чоловік", яку по радіо співали "Фор Сізонз"[465].

— Дехто з них прийшли крізь ту лісосмугу між базою і Західним Бродвеєм, — розпочав батько нарешті знову. — Мабуть, вони перед цим зібралися там у чийомусь домі. Можливо, в підвалі, щоб одягнути на себе ті халамиди та зробити смолоскипи, якими потім і скористалися.

Мені розповідали, що інші заїхали просто на базу по Риджлайн-ровд, яка була тоді головною дорогою, що туди вела. Я чув — уже не скажу де, — що приїхали вони в новісінькому "пакарді"[466], вже виряджені в білі халамиди, ті їхні білі гоблінські каптури лежали в них на колінах, а смолоскипи на підлозі. Смолоскипи з "Луїсвільських відбоїв"[467], на товстих кінцях яких великі шматки джутового клоччя було закріплено червоними гумовими кільцями, що їх добропорядні пані використовують для консервації. Там, де Риджлайн-ровд відгалужувалася від Вітчем-ровд і заходила на територію бази, стояла будка КПП, але начальник варти беззастережно пропустив той "пакард".

Тоді була субота й наш клуб ходором ходив, ледь не підстрибував. Усередині було людей із двісті, а може, й триста. А тут під'їжджають шестеро чи восьмеро цих білих у своєму пляшково-зеленого кольору "пакарді", а ще більше їх продираються крізь дерева між базою і люксусовими будинками на Західному Бродвеї. Немолоді, молодих небагато було між ними, й іноді я загадуюся, скільки наступного дня трапилося випадків ангіни та кровотеч з виразок шлунку. Сподіваюся, що багато. Прокляті вбивці, ниткові падлюки.

"Пакард" став на пагорбі й двічі блимнув фарами. Либонь, четверо вилізли з нього й приєдналися до решти. Дехто з них ніс оті двогалонові бляшані каністри з бензином, які в ті часи можна було купити на автозаправках. Кожний зі смолоскипом. Один із них залишився за кермом. Мюллер мав тоді "пакарда", щоб ти знав. Так, саме він. Зеленого. Вони згромадилися позаду "Чорної мітки" і добре просочили свої смолоскипи пальним. Можливо, вони мали на меті тільки налякати нас, хоча чув я інакше, але й таке я також чув. Я би радше повірив, що саме це вони й хотіли зробити, бо й досі нема в мене стільки злостивих почуттів, щоби мати бажання вірити в найпаскудніше.

Могло бути так, що в декого з них той бензин стікав униз по держаках смолоскипів, а коли вони їх запалили, атож, ті, котрі їх тримали, запанікували й покидали їх куди трапиться, аби лиш здихатися. Хтозна, як воно там було, але та чорна листопадова ніч раптом спалахнула смолоскипами. Хтось тримав їх угору й махав навсібіч, з них відлітали палаючі шматочки клоччя. Дехто сміявся. Але, як я кажу, дехто метнув їх, та просто крізь задні вікна — туди, де в нас була кухня. І за півтори хвилини будівля вже палала, як той чорт.

Ті люде надворі, всі вони на той 'мент уже були в отих своїх білих, шпичастих каптурах. Дехто скандували: "Виходьте, ніґґери! Виходьте, ніґґери!" Можливо, котрісь із них скандували, щоб налякати нас, хоча мені хочеться вірити, що більшість з їхніх намагалися попередити нас — так само, як мені хочеться вірити, що ті смолоскипи було закинуто до нас у кухню ненавмисне. У всякому разі, це не мало великого значення. Наш джаз-бенд грав гучніш за фабричний гудок. Гульня йшла по повній, усім було весело. Ніхто всередині не знав, що трапилося щось зле, аж поки Джері Мак-Крю, котрий того вечора виступав помічником кухаря, не відкрив двері в кухню й сам спалахнув, мало не як смолоскип. Полум'я звідти стрелило на десять футів і зразу ж спалило на ньому кухарську куртку. Йому спалило також більшу частину волосся.

Коли це трапилося, я сидів разом з Тревом Досоном і Діком Хеллораном під східною стіною, десь посередині зали, і спершу був вирішив, що це газова плита вибухнула. Я тільки встиг підхопитися на рівні, як мене збили з ніг ті, хто кинулися до дверей. З пару дюжин їх пробігли просто мені по спині, і гадаю, то було єдине, коли я насправді перелякався під час усієї тієї веремії. Я чув, як верещать люде, як вони кричать одне одному, що треба мерщій звідси забиратися, що тут пожежа. Та кожного разу, як я намагався підвестись, хтось знов наступав мені на спину. Хтось приземлився підошвою великого черевика мені просто на потилицю, і я побачив зірки. Ніс мені розплющило об проолієну долівку, я вдихнув землі й почав кашляти та чхати одночасно. Хтось інший наступив мені на поперек. Я відчув, як дамський високий підбор врізався мені між сідниць, і, синку, я не хочу ніколи більше такої сракокривдної клізми. Якби штани в мене на заду тоді роздерлися, я вважаю, в мене б там кровоточило й по сьогодні.

Зараз це звучить кумедно, але я мало не загинув тоді, у тій сліпій паніці. По мені бігли, мене толочили, топтали, гатили, гамселили у стількох місцях, що наступного дня я не міг ходить 'овсім. Я криком кричав, але ніхто з тих людей згори мене не чув або не зважав на мене. То Трев мене врятував. Я побачив перед собою таку велику коричневу долоню і вхопився за неї, як потопельник хапається за рятувальний кінець. Я вхопився, а він потягнув і я почав підводитися. Чиясь нога поцілила мені в шию прямо отут…

Він потер собі ту місцину, де щелепа завертає до вуха, і я кивнув.

— …і то було так боляче, що я, гадаю, навіть знепритомнів тоді на якусь хвильку. Але руку Тревора не відпустив і він мою не відпустив. Врешті я зіп'явся на рівні якраз тоді, коли стіна між кухнею й залою завалилася. Звук був такий, наче — вшуух — такий, як ото бува, коли підпалиш калюжку розлитого бензину. Я побачив, як вона падає у снопах іскор, я побачив, як люде тікають з того місця, куди вона валилася. Комусь це вдалося. Комусь ні. Одного з наших хлопців — я гадаю, це, мабуть, був Горт Сарторис — поховало під нею, і всього лиш на одну секунду я побачив його долоню під усім тим розпеченим приском, як його пальці розтискаються і стискаються. Була там якась біла дівчина, точно, що не старша двадцяти, і в неї на спині зайнялася сукня. Вона була з якимсь студентом, і я почув, як вона кричить до нього, благає, щоб допоміг їй. Він поплескав пару разів по тому місцю, та потім побіг геть разом з іншими. Сукня горіла на ній, а вона так і стояла на місці, кричала.

На тому місці, де була кухня, творилося щось на кшталт пекла. Полум'я таке яскраве, що на нього неможливо було дивитись. Пашіло, як у печі, Майкі, жарило, як на пательні. Відчувалося, як на тобі починає рум'яніти шкіра. Відчувалося, як стають хрусткими волосинки в носі. "Нам тра' прориватися звідси, — кричить Трев і почина' тягнути мене попід стіною. — Гайда!" Та потім його вхопив Дік Хеллоран. Йому тоді не могло бути більш як дев'ятнадцять, і очі в ньо' були величезні, як більярдові кулі, але голову він зберіг свіжішу, ніж ми свої. Він урятував нам життя. "Не туди! — кричить він. — Сюди!" — І показує назад, на естраду… в той бік, де горить, розумієш. "Ти здурів! — криком же відгукується Трев. Голос він мав, як ото коли великий бик реве, але його було ледве чути серед того гуркотіння вогню й вереску людей. — Помирай, якщо хо', а ми з Віллі забираємось!"

Він мене так і тримав за руку й тут же почав знову тягти до дверей, хоча на той час перед ними вже було стільки людей, що самих дверей зовсім не видно було. Я пішов би з ним. Я був такий очманілий, що не розумів куди й що. Усе, що я знав, — я не хочу бути засмаженим, мов якийсь людський індик.

Дік, скільки мав сили, ухопив Трева за волосся, а коли Трев обернувся, він ляснув його по обличчю.