Воно - Сторінка 104

Я пам'ятаю, як голова Трева відбилася від стіни і як я тоді подумав, що Дік з'їхав з глузду. А потім він як закричить Треву в лице: "Підеш туди й загинеш! Крізь той натовп не пробитися до дверей, ніґґере!" — "Ти не можеш цього знати!" — заволав йому Трев, а тоді щось як гримне, так гучно БАХ! наче петарда якась, та тільки то від жару вибухнув басовий барабан Марті Деверо. Вогонь уже побіг угорі по сволоках і почала займатися проолієна долівка. "Я знаю! — кричить йому Дік. — Я знаю!"

Він ухопив мене за іншу руку, і я на хвильку відчув себе перетягуваним канатом, як у тій грі. Тоді Трев уважніше поглянув на ті двері й пішов за Діком. Дік нас підвів до вікна, підхопив стілець, щоб його вибити, та перш ніж він устиг замахнутися, шибку перед ним висадило жаротою. Тоді він вхопив Трева Досона за зад штанів і підсмикнув угору: "Лізь! — кричить йому. — Лізь, йоптвуматір!"

І Трев поліз, до того ж зграбно й спритно. Слідом він піддав мене, і я поліз. Ухопився за боковини віконної рами й підтягнувся. А наступного дня мав багатий урожай пухирів на долонях: деревина там тоді вже димілася. Я пірнув головою вперед, і якби Трев мене не підхопив, я міг би скрутити собі в'язи.

Ми обернулися, а там, Майкі, вже було таке… наче в найгіршому, який лишень можна побачити, кошмарі. Те вікно — просто жовтий прямокутник палкого світла. Полум'я вистрелює крізь бляшаний дах у десятках місць. Ми чули, як усередині кричать люде. Я побачив дві коричневих руки, що махали поперед вогню — Дікові руки. Трев Досон зчепив пальці, зробив для мене приступочку, я потягнувся крізь те вікно та вхопив Діка. Напружившись від його ваги, я притиснувся животом до стіни, і то було наче притиснутися черевом до печі, яка оце лише щойно почала добряче розгорятися. З'явилася голова Діка, але кілька секунд мені не вірилося, що ми зможемо його витягти. Він нахапався доволі диму й уже був близько того, щоб зомліти. Губи мав потріскані. Спина сорочки в нього вже тліла.

І тоді я його збіса мало не відпустив, бо відчув сморід тих людей, які горіли всередині. Я чув, дехто кажуть, ніби той запах схожий на смажені на грилі свинячі реберця, але він 'овсім не такий. Він такий, як ото коли валошать ж'ребчиків. Тоді розпалюють велике багаття і кидають до нього усе те лайно, і коли воно вже добре розгориться, тоді чутно, як там лускаються кінські яйця, наче каштани, й отак-от і люде смердять, коли починають засмажуватися просто всере'ині сво'о о'ягу. Я почув той сморід, і зрозумів, що довго його не витримаю, і тоді знову потяг щосили. І витяг Діка. З себе він втратив одного черевика.

Я завалився з рук Трева на землю. Дік упав на мене, і ось я тут, щоб розказати тобі, що в ніґґера голова таки міцна. Мені забило дух, і я, лежачи там, на землі, кілька секунд просто качався, тримаючись за живіт.

Урешті-решт я спромігся підвестись на коліна, потім на ноги. І побачив ті тіні, що біжать до лісосмуги. Я спершу було подумав, що то привиди, та потім уздрів черевики. Тоді навкруг "Чорної Мітки" вже було так ясно, наче при денному світлі. Я уздрів черевики й уторопав, що то люде в халамидах. Один із них трішки відстав від решти, і я побачив…

Він завмер, облизуючи собі губи.

— Що ти побачив, тату? — перепитав я.

— Не бери того до голови, — сказав він. — Подай мені воду, Майкі.

Я подав. Він випив майже всю і зайшовся кашлем. Повз палату проходила медсестра. Вона запитала:

— Вам щось потрібно, містере Хенлон?

— Новий набір тельбухів, — відповів мій тато. — У вас є якісь принагідні, Рондо?

Вона посміхнулася нервовою, непевною усмішкою і пішла далі. Тато віддав мені склянку, і я поставив її назад на столик.

— Розповідати довше, ніж згадувати, — мовив батько. — Ти набе'еш мені повну склянку перед тим, як йти?

— Звичайно, тату.

— Бу'уть у тебе кошмари з цієї історії, Майкі?

Я вже було відкрив рота, щоб збрехати, та потім передумав. А тепер думаю, якби я тоді збрехав, він на тому міг би й зупинитися. Він уже був виснажений, але, мабуть, ще не до кінця.

— Гадаю, так, тату, — відповів я.

— Це не так вже й погано, — сказав він мені. — У кошмарах ми можемо помислити про найгірше. На те вони й існують, здогадуюсь я.

Він простягнув руку, і я її взяв, і так ми тримались за руки, поки він доказував свою історію.

— Я озирнувся якраз вчасно, аби побачити, що Трев з Діком пішли кругом, до фасаду будівлі, і кинувся навздогін, усе ще на'агаючись звести дух. Людей там було осіб тридцять, чи може, сорок, декотрі плакали, декотрі ригали, декотрі кричали, декотрі робили все те разом, як то здавалося. Інші лежали на траві, геть зомлілі від диму. Двері були закриті, і ми чули, як за ними кричать люде, кричать, щоб їх випустили, випустили заради любові Ісуса, бо вони там горять. То були єдині двері, якщо не рахувати тих, що вели з кухні туди, де стояли сміттєві баки й інше, розумієш.

Щоб зайти, треба було штовхнути двері. Щоб вийти, їх треба було потягнути на себе. Кількось людей встигли вибігти, а потім решта почали товпитися під тими дверми й штовхати їх. Двері стояли, як прибиті. Задні люде продовжували пхатись вперед, аби подалі від вогню, і весь натовп заклинило. Тих, що були з самого переду, розчавило. Жодного не було способу прочинити ті двері проти всієї тієї маси люду за ними. Так вони там і залишались, у пастці, а вогонь буянів.

І то був Трев Досон, хто з тим упорався, і таким чином, замість сотні чи й двох сотень, загинуло тільки вісімісят чи близько того людей, і за свої труди він отримав аж ніяк не медаль, а два роки за парканом у форті Рай. Розумієш, майже якраз разом із нами туди під'їхала така велика вантажна машина, і за кермом у ній сидів не хто інший, як мій старий приятель сержант Вілсон, той парубок, хазяїн усіх ям на нашій базі.

От він вилазить і почина' криком роздавати накази, сенсу в яких майже не було, та й все'дно люде їх не могли розчути. Трев хапає мене за руку, і ми біжимо до нього. На той момент я зовсім загубив Діка Хеллорана й більше не бачив його аж до наступного дня.

"Сержанте, я мушу скористатися вашою вантажівкою!" — кричить йому в обличчя Трев. "Геть з моєї дороги, ніґґере", — штовхає Вілсон Трева на землю. А потім знов почина' викрикувати оте своє безглузде лайно. Уваги на нього ніхто не зверта', та й все'дно недовго йому кричалося, бо Тревор Досон підскочив, як той чортик із коробки, і завалив його.

Трев мав збіса сильний удар, і майже будь-який інший чоловік так би й залишився лежати, але в того білого мудила була тверда голова. Він підвівся, кров лилася йому з рота й із носа, і до Трева: "Я те'е вб'ю за це". Ну, Трев тоді так само щосили вгатив йому в живіт, а коли той переломився навпіл, я зчепив руки й також гахнув його по шиї з усієї сили. Це підла штука, бити людину отак ззаду, але надзвичайні обставини вимагають надзвичайних рішень. І я б збрехав, Майкі, якби сказав тобі, що, коли бив того нібито бідолашного сучого сина, мені не було трішки радісно на серці.

Він упав, як той бугай від удару сокирою. Трев підбіг до ваговоза, завів його й розвернув так, щоб той передком націлився на "Чорну мітку", але лівіше дверей. Він перекинув важіль на першу, відпустив зчеплення того членосмока й попер!

"Обережно! — кричав я людям, що товпилися там. — Стережіться ваговоза!" Вони розліталися, як куріпки, і на диво Трев нікого з них не збив. Він врізався в стіну будівлі зі швидкістю, либонь, миль тридцять і добряче жахнувся обличчям об кермо машини. Я побачив, як кров хлюпнула йому з носа, коли він струснув головою, щоб її прояснити. Він перемкнув на задню, від'їхав ярдів на п'ятдесят і знову попер вперед. ГАХ! Що там було тієї "Чорної мітки", всього лиш гофрована бляха, і другий удар з нею впорався. Ціла боковина тієї топки завалилася досередини, а звідтам з ревом рвонуло полум'я. Як там бодай хтось іще зміг залишатися живим, я не знаю, але ж такі були. Люде набагато міцніші, ніж ти міг би вважати, Майкі, а якщо ти в це не віриш, поглянь лишень на мене — того, хто сповзає зі шкіри цього світу, чіпляючись за неї лише нігтями. Там було наче в якійсь плавильній печі, пекельне полум'я й дим, але люде побігли звідтам щільним потоком. Їх було так багато, що Трев не наважився здати знову назад, боячись, що когось переїде. Тож він виліз і побіг назад до мене, кинувши машину, де є.

Ми стояли там, дивлячись на конання нашого клубу. Всі казали, що це не забрало більше п'яти хвилин, але тоді це вчувалося вічністю. Десь дюжина останніх, хто вибралися звідтам, горіли. Люде хапали їх, починали качати по землі, намагаючись їх загасити. Дивлячись усередину, ми бачили інших людей, які намагались пройти, і розуміли, що їм це ні за що не вдасться.

Трев ухопив мене за руку, і я його руку стиснув удвоє дужче. Ми там отак стояли, тримаючи одне одного за руки, як оце, Майкі, ми зараз з тобою — він з розбитим носом, кров біжить по обличчю, повіки набрякли — і дивились на ті люде. От вони-то й були справжніми привидами, яких ми побачили тієї ночі, лише обриси жінок і чоловіків мерехтять у тому вогні, йдуть до пролому, який Трев пробив ваговозом сержанта Вілсона. Декотрі з простягнутими впе'ед руками, наче в надії, що хтось їх урятує. Декотрі просто йшли, але видко було, що не дійти їм нікуди. Одіж на них па'ала. Обличчя обтікали. Й одне по одному вони валилися, і ніхто більше їх не бачив.

Остання була якась жінка. Сукня на ній геть згоріла, але вона ще залишалась у комбінації. Вона сама горіла, мов та свічка. Наприкінці вона наче дивилася просто на мене й повіки в неї палали. Коли вона впала, то й настав край. Усе те ринуло вгору колоною вогню. На той час, коли туди дістались пожежники нашої бази та ще дві машини з пожежної частини на Головній вулиці, все вже перегорало. Отакою вона була, пожежа у "Чорній мітці", Майкі.

Він допив залишок води й подав мені склянку, щоб я наповнив її з питного фонтанчика в коридорі.

— Можу напудити собі в ліжко сеї ночі, Майкі.

Я поцілував його в щоку й вийшов у коридор набрати води. Коли я повернувся, він знову спливав з реальності, очі його були осклілі й задумливі. Я поставив склянку на стіл, і він промурмотів подяку, слів якої я ледве добрав. Я поглянув на "Вестклокс"[468] на його столику й побачив, що вже майже восьма.