Воно - Сторінка 107

Вантажні потяги більше навіть не зупиняються. Один х'тів купити там землю й забацати оту придорожню розважальну штуку — малий гольф, малі бейсбольні поля під сіткою, гольф-ділянки для початківців, картинг, мікрогольф, халабуду, повну відеоігор, казнашоще, я не знаю — але там зара' типу велика плутаниця, кому належить та земля. Гадаю, він зрештою її посяде — він парубок настирливий, — але поки що тривають суди.

— І Канал, — пробурмотів Білл, коли вони повернули з Позаміської Централ-стрит на Попасний шлях — який, як і казав Майк, було позначено зеленим дорожнім щитом із написом "ТОРГОВИЙ ШЛЯХ". — Канал так само тут.

— Ейа-б, — відгукнувся таксист. — Оце-то завше буде тут, я гадаю.

Тепер Деррійський торговельний центр опинився по ліву руку від Білла, і, поки вони його минали, він знову відчув ту химерну двоїстість. Коли вони були дітьми, тут тягнулося величезне, буйно поросле травою поле, велетенські соняхи на ньому, киваючи, позначали північно-східний край Пустовища. Поза ним, далі на захід, був Старий Відріг, район, забудований житлами для незаможних. Білл згадав, як вони досліджували це поле, не забуваючи про обережність, щоб не впасти до зяючого провалля підвалів ливарні Кіченера, яка вибухнула у великодню неділю 1906 року. На цьому полі було повно реліквій, і вони відкопували їх зі щирою цікавістю археологів, які досліджують якісь єгипетські руїни: цеглини, ковші, шматки заліза з іржавими болтами, що хилиталися в них, уламки віконних шибок, пляшки, повні якогось не-добери-назви глею, що тхнув, як найгірша в світі отрута. Також щось погане сталося неподалік звідси, у гравійному кар'єрі біля сміттєзвалища, але зараз він не міг пригадати, що саме. Йому згадалося тільки ім'я — Патрік Гамболдт — і те, що там щось було з холодильником. І щось про якогось птаха, який переслідував Майка Хенлона. Що…

Він похитав головою. Уривки. Соломинки серед вітру. Ото й усе.

Тепер уже поля не було, як і решток тієї ливарні. Біллу згадався раптом її величезний димар. Облицьована череп'яною плиткою, закопчена чорною сажею на останніх десяти футах, труба лежала у високій траві, мов гігантська люлька. Якось вони на неї вилазили й прогулювалися по ній, розставивши руки, наче канатохідці, і сміялися… Він струснув головою, немов проганяючи міраж цього торговельного центру, огидного зборища споруд з вивісками: "SEARS", "J. С. PENNEY", "WOOLWORTH'S", "CVS", "YORK'S STEAK HOUSE", "WALDENBOOKS" і десятками інших.

Впліталися у парковки й випліталися з них дороги. Торговельний центр не пропав, бо не був маревом. Пропала ливарня Кіченера, і те поле, що було розрослося довкола її руїн, також пропало. Не спогади, торговельний центр був реальністю.

Проте йому чомусь у це не вірилося.

— От ви й приїхали, містере, — промовив таксист. Він зупинився на парковці біля будівлі, що мала вигляд великої пластмасової пагоди. — Троха спізнилися, але краще пізно, ніж ніколи, чи я не правий?

— Ви цілком праві, — сказав Білл. І подав таксистові п'ятірку. — Решту залиште собі.

— Оце нахер добре діло! — вигукнув таксист. — Якщо вам тре' буде, щоб хтось вас десь повіз, дзвоніть у "Великі жовті" й замовляйте собі Дейва. Замовляйте мене за іменем.

— Я просто замовлю одного їхнього релігійного парубка, — зауважив Білл, щирячись. — Того, який вже вибрав собі гарну ділянку на "Горі надії".

— Ви втямили, — сміючись, сказав Дейв. — Гарного вам дня, містере.

— Вам теж, Дейве.

Він трохи постояв під легеньким дощиком, дивлячись, як від'їжджає таксі. І зрозумів, що збирався ще дещо спитати в таксиста, але забув… можливо, навмисне.

Він збирався спитати у Дейва, чи подобається йому жити в Деррі.

Білл Денбро рвучко розвернувся і зайшов до "Нефриту Сходу". У тамтешнім холі в плетеному кріслі з величезною розложистою спинкою сидів Майк Хенлон. Він підвівся на рівні, й глибоке почуття ірреальності омило Білла — промилось крізь нього. Повернулося те відчуття двоїстості, але тепер воно було набагато-багато гіршим.

Він пам'ятав хлопчика зростом приблизно п'ять футів три дюйми, стрункого й моторного. Перед ним постав чоловік приблизно п'ять і сім на зріст[475]. Щуплий. Одяг, здавалося, висить на ньому. Рівчачки на його обличчі проказували, ніби цей чоловік має не тридцять вісім чи близького того років, а перебуває на похмурішому боці четвертого десятку.

Мабуть, шок Білла проявився на його обличчі, бо Майк спокійно промовив:

— Я знаю, який маю вигляд.

Білл почервонів і сказав:

— Не такий уже й поганий, просто я пам'ятаю тебе малим хлопчаком. У цьому все діло.

— Чи справді?

— У тебе дещо втомлений вигляд.

— Я й є дещо втомленим, — підтвердив Майк, — але я впораюсь. Сподіваюсь. — На цьому він усміхнувся, і ця посмішка освітила його лице. І в ньому Білл упізнав того хлопця, якого він знав двадцять сім років тому. Як той старий каркасно-дерев'яний міський шпиталь переобтяжений модерним склом і бетонітом, так і хлопчик, якого колись був знав Білл, тепер переобтяжений неуникними декораціями дорослості. Лоб у нього був у зморшках, від кутиків губ майже до підборіддя прорізались борозни, і волосся сивіло з обох боків над вухами. Проте, як той шпиталь, нехай і переобтяжений, залишався тут, усе ще видимим, так само й хлопчик, якого колись знав Білл.

Майк простягнув руку й промовив:

— Вітаю тебе з поверненням у Деррі, Великий Білле.

Білл руку проігнорував і обняв Майка. Майк відчайдушно обняв його навзаєм, і Білл відчув у себе на плечі та збоку на шиї доторк його волосся, жорсткого й пружнястого.

— Що б тут не було недоброго, Майку, ми про нього подбаємо, — сказав Білл. Він почув у своєму голосі гіркий призвук сліз, але не зважав на те. — Ми побили його раз, і змо-о-ожемо п-п-побити з-з-знову.

Майк відірвався від Білла, тримаючи його на відстані простягнутих рук; хоча він усе ще усміхався, занадто багато іскристості було в його очах.

Витягши хустинку, він їх утер.

— Звісно, Білле, — промовив він. — Ще б пак.

— Ви не проти пройти за мною, джентльмени? — запитала господиня. Усміхнена східна жінка в делікатному рожевому кімоно, на якому дракон звивав і вигинав свій лускатий хвіст. Її зібране високо на голові темне волосся підтримували гребені зі слонової кістки.

— Я знаю дорогу, Розо, — сказав Майк.

— Дуже добре, містере Хенлон, — усміхнулася вона їм обом. — У вас приємно пройде дружня зустріч, я гадаю.

— Я теж так гадаю, — кивнув Майк. — Сюди, Білле.

Майк повів його тьмяним коридором повз головний ресторанний зал до завішених бісерною шторою дверей.

— А інші… — почав Білл.

— Усі вже тут, — сказав Майк. — Усі, хто зміг прибути.

Білл на мить завагався перед дверима, раптом зляканий. І це не те неспізнанне злякало його, не надприродне; то було просто усвідомлення, що він зараз на п'ятнадцять дюймів вищий, ніж був у 1958 році, і майже цілком позбавлений свого колишнього волосся. Він раптом збентежився, відчуваючи ледь не жах від думки, що зараз побачить їх знову, їхні дитячі обличчя майже цілком зношеними, майже похованими під змінами, як поховано той старий шпиталь. Банки, зведені в їхніх головах, там, де колись стояли чарівні кінопалаци.

"Ми виросли, — думав він. — Ми не думали, що це станеться, тоді — ні, з нами — ні. Але це сталося, і якщо я туди увійду, це буде насправді: ми всі тепер дорослі".

Він подивився на Майка, раптом зніяковілий і боязкий:

— Як вони виглядають? — почув він власний тремтячий голос і перепитав: — Майку… як вони тепер виглядають?

— Заходь і дізнаєшся, — досить ласкаво відповів Майк і завів Білла у невеликий приватний кабінет.

2

БІЛЛ ДЕНБРО ОТРИМУЄ ВРАЖЕННЯ

Можливо, просто сутінь кімнати спричинилася до тієї ілюзії, яка тривала лиш найкоротшу мить, але пізніше Білл загадувався, чи не було це певного роду адресованим саме йому посланням, що доля подеколи може бути й лагідною.

Тієї короткої миті йому здалося, що ніхто з них не подорослішав, що його друзі якимсь чином утнули трюк Пітера Пена й досі залишились дітьми.

Ухоплений у той момент, коли він відхилився на кріслі, упершись його спинкою в стіну, Річі Тозіер щось розповідав Беверлі Марш, котра, ховаючи хихотіння, прикривала собі рота човником долоні; абсолютно знайомою була бешкетна посмішка на обличчі Річі. Там же, по ліву руку від Беверлі, сидів Едді Каспбрак, а перед ним на столі, поряд із склянкою для води, лежав пластиковий флакон з вигнутою, пістолетного типу рукояттю. Обриси він мав ледь не ультрамодерні, але призначення вочевидь те саме: звісно, це був інгалятор. За одним кінцем столу, дивлячись на це тріо з виразом, в якому змішалася тривога, зачудування й уважність, сидів Бен Генском.

Білл виявив, що його рука поривається до голови, з печального роду здивуванням усвідомивши, що в цю секунду він ледве не погладив себе по тімені, щоб перевірити, чи не повернулося туди якимсь магічним чином волосся — те його руде, гарне волосся, яке він почав втрачати, коли ще був другокурсником у коледжі.

За цим пузир омани лопнув. На обличчі в Річі не було окулярів, побачивши це, Білл подумав: "Він тепер, мабуть, носить контактні лінзи — радше за все. Він так ненавидів ті окуляри". Майці й вельветовим штанам, які він зазвичай носив, прийшов на зміну костюм, якого неможливо було придбати в жодній крамниці готового одягу — Білл на око побіжно оцінив його вартість у дев'ять сотень доларів лише кравецької роботи.

Беверлі Марш (якщо її прізвище досі Марш) стала неймовірно вродливою жінкою. Замість буденного кінського хвостика її волосся, що мало колір майже цілком ідентичний з його колишнім волоссям, тепер розсипалося по плечах її простенької блузки "Шип'н'Шор" каскадом пом'якшених відтінків. У цьому приглушеному освітленні воно стиха само світилося потоками живого приску. При денному світлі, навіть такому, як надворі сьогодні, уявив собі Білл, воно мусить полум'яно палати. Він уловив себе на тому, що думає, яким буде відчуття, якщо зануритися руками в це волосся. "Найстаріша в світі історія, — подумав він з кислою іронією. — Я кохаю свою дружину, але ж себе не обдуриш".

Едді — як це не химерно, але правда — подорослішав до того, що став доволі схожим на Ентоні Перкінса[476]. Обличчя мав дочасно пооране борознами (хоча в рухах здавався дещо молодшим за Річі й Бена) і виглядав усе ж таки старшим завдяки своїм окулярам без оправи — окулярам, які можна було уявити на якомусь англійському адвокаті, що надягає їх, ідучи до Королівського суду або гортаючи обґрунтування справи.