Воно - Сторінка 38

Генрі сидів у Беновому п'ятому класі, замість того щоб навчатися в шостому разом зі своїми дружками Ригайлом Хаґґінсом та Віктором Крісом, бо минулого року його залишили на другий рік. Бен підозрював, що Баверза залишать знову. Його імені не було оголошено, поки місіс Даглас вручала табелі, а це означало неприємності. Бена це непокоїло, бо, якщо Генрі залишився на другий рік, винним за це почасти буде Бен… і Генрі це знав.

Минулого тижня під час останніх річних іспитів місіс Даглас, витягаючи з капелюха в себе на столі папірці з іменами, розсадила учнів випадковим порядком. Бену випало сидіти поряд з Генрі Баверзом у заднім ряду. Бен, як завжди, затуляючи зігнутою рукою свою роботу, сидів схиленим над папером і, відчуваючи певним чином втішливий тиск черева на парту, раз у раз лизав для натхнення свій олівець "Бі-Боп"[219].

У вівторок, десь посередині іспиту, якому сталося бути з математики, до Бена через прохід долинув шепіт. Такий слабкий, безгучний, майстерний, наче то шепотів якийсь в'язень-ветеран, повідомляючи щось у тюремному прогулянковому дворі: "Дай списати".

Бен поглянув ліворуч — просто в чорні, нестямні очі Генрі Баверза. Навіть для дванадцятирічного Генрі був величеньким хлопом. З міцними, завдяки фермерським м'язам, руками й ногами. Його батько, що вважався божевільним, мав невеличку ділянку наприкінці Канзас-стрит, біля міської межі Ньюпорта, і Генрі щонайменше тридцять годин на тиждень розпушував там землю, сапав бур'яни, саджав, викопував камені, рубав дрова і пожинав плоди, якщо було що жати.

Волосся в Генрі було підстрижено сердитим їжачком, і то так коротко, що крізь нього прозирав скальп. Спереду він ваксив собі "грубіяна"[220] з тюбика, що його завжди носив у задній кишені джинсів, тож у результаті чубчик над лобом був схожим на зуби мотокосарки, яка наближається. Навкруг нього постійно висів запах поту і жуйки "Соковитий фрукт"[221]. До школи він ходив у рожевій мотоциклетній куртці з зображенням якогось орла на спині. Якось один четвертокласник виявився настільки немудрим, що насміявся з цієї куртки. Гнучкий, як ласка, і спритний, як гадюка, Генрі кинувся на того сцикуна і двічі вгатив його брудним від роботи кулаком. Сцикун втратив трійко передніх зубів. Генрі отримав двотижневі канікули. Бен тоді сподівався — розсіяною, проте пекучою надією упослідженого й тероризованого, — що Генрі, замість відсторонювати від занять, зовсім виженуть зі школи. Не пощастило. Поганцям завжди монети випадають орлом. Термін відлучення закінчився, Генрі перевальцем повернувся на шкільне подвір'я, злостиво блискучий у своїй рожевій мотоциклетній куртці, "грубіян" наваксований так жирно, що волосся, здавалося, аж верещить над його черепом. Обидва ока мали припухлі, барвисті сліди прочуханки, якої завдав синові його скажений батько "за бійку на ігровому майданчику". Ці сліди побиття поступово зникли; але дітям, які мусили якось співіснувати з Генрі в Деррі, залишився урок. Наскільки було відомо Бенові, відтоді ніхто й словом не прохопився про рожеву мотоциклетну куртку Генрі з орлом на спині.

Коли він похмуро шепнув Бену, щоб той дав йому списати, три думки протягом секунди прометнулися ракетами крізь Бенів мозок — дощенту ефективний і спритний, на відміну від його жирного тіла. Перша — якщо місіс Даглас впіймає Генрі за списуванням відповідей з його роботи, обидва вони за екзамен отримають нулі. Друга — якщо він не дасть Генрі списати, Генрі майже напевне підловить його після школи і випише йому той легендарний подвійний удар, тим часом як Хаґґінс, імовірно, триматиме його за одну руку, а Кріс за іншу.

То були дитячі думки, і нічого дивного, бо ж він і був дитиною. Тоді як третя, й остання, думка, була мудрованішою — майже дорослою.

"Він може мене дістати, гаразд. Та, либонь, я зумію уникати його в останній тиждень навчань. Я майже впевнений, що зумію, якщо добре постараюся. А за літо він усе забуде, гадаю. Йо. Він же такий тупак. Якщо він провалить цей іспит, може знов залишитися на другий рік. А якщо його не переведуть, я буду попереду нього. Більше не сидітиму з ним в одному класі… Перейду до молодшої середньої школи раніше за нього. Я… я можу стати вільним".

— Дай списати, — знову шепнув Генрі. Тепер його чорні очі вже палали вимогливо.

Бен похитав, головою, щільніше загороджуючи рукою свою роботу.

— Я тебе підловлю, жирний, — прошепотів Генрі, тепер трохи гучніше. Його аркуш, за винятком його прізвища, досі залишався абсолютно пустим. Він перебував у розпачі. Якщо він провалить іспити і знов залишиться в тому ж класі, батько виб'є з нього мізки. — Дай списати, бо інакше буде тобі погано.

Бен знову похитав головою, щоки в нього тремтіли. Йому було лячно, але рішучість перемагала. Він збагнув, що вперше в житті свідомо взявся планувати подію, і це його також лякало, хоча він не зовсім розумів чому — довгий ще час промине, поки він усвідомить, що холоднокровність власних розрахунків, дбайливий і прагматичний підрахунок вартості, що натякало на наближення дорослості, усе це лякало його навіть дужче за страшного Генрі. Генрі йому, можливо, вдасться перехитрити. Дорослість, де йому, мабуть, доведеться думати таким чином майже завжди, врешті-решт його запопаде.

— Чи це хтось там балакає, там, позаду? — промовила тоді місіс Даглас, і то дуже чітко. — Якщо так, прошу припинити це негайно.

Наступні десять хвилин панувала тиша; юні голови залишалися старанно нахиленими над своїми екзаменаційними аркушами, що приємно пахли фіолетовим чорнилом мімеографа, а тоді знов через прохід доплив шепіт Генрі, тихесенький, ледь-ледь чутний, крижаний у спокійній впевненості своєї обіцянки:

— Ти мертвий, жирний.

3

Бен узяв свій річний табель і вшився, вдячний якимсь тим богам, котрі, либонь, опікуються одинадцятирічними товстунами, за те, що диктат абеткового порядку не дозволив Генрі Баверзу вшитися з класної кімнати раніше і влаштувати десь надворі на Бена засідку.

Він не побіг коридором, як інші діти. Він умів бігати, і то доволі швидко як для дитини його ваги, але цілком тверезо усвідомлював, який кумедний у таких випадках має вигляд. Натомість він швидко пішов і вирвався з прохолодного, пропахлого книжками вестибюля в яскраве світло червневого сонця. На якусь мить він застиг там, підставивши лице сонцю, вдячний йому за тепло і собі за звільнення. Вересень лежав від сьогодні за мільйон років. Календар міг стверджувати дещо інше, але календар брехав. Літо мусить бути набагато довшим за суму його днів, і воно належало йому. Він почувався високим, як Деррійська Вежа, й широким, як усе це місто.

Його хтось штовхнув — жорстко штовхнув. Приємні думки про літо, що пролягає перед ним, зразу ж спурхнули з голови Бена, щойно він дико затанцював на краєчку ґанку, намагаючись утримати рівновагу. Залізні перила потрапили йому під руку якраз вчасно, щоб не дати огидного сторчака.

— Геть з мого шляху, ти, барило тельбухів.

Це був Віктор Кріс, з волоссям, зачесаним назад, на кшталт Єлвісівського попмпадура, і блискучим від "Брілкріму".[222] Він зійшов сходами і вирушив хідником до воріт, руки в кишенях джинсів, комір сорочки високо піднято, підківки його мотоциклетних чобіт скрегочуть і дзвякають.

Бен, серце йому все ще швидко стукотіло з переляку, побачив, що на протилежному боці вулиці стоїть Ригайло Хаґґінс, з чинариком. Вітаючи Віктора, він підняв руку і, коли той приєднався до нього, передав йому сигарету. Віктор затягнувся, віддав чинарик назад Ригайлові, а потім показав туди, де стояв Бен — тепер уже на половині сходів. Щось проказав, і обидва вони зареготали. У Бена густо спалахнуло обличчя. Завжди вони його чіпляють. Це вже така його доля чи щось таке.

— Тобі так сильно подобається це місце, що ти збираєшся стояти тут цілий день? — пролунав чийсь голос обіч нього.

Бен повернувся, і лице в нього загорілось ще дужче. Там стояла Беверлі Марш, те її золотаво-руде волосся сліпучою хмарою довкола голови і по плечах, ті її прекрасні сіро-зелені очі. Засуканий до ліктів, з витертою горловиною светр на ній був майже так само мішкуватим, як Бенів светр. Явно занадто мішкуватим, щоб визначити, чи почали в неї рости бодай якісь груди, та Бена те не турбувало; коли кохання надходить раніше за статеве дозрівання, воно може накочуватися такими чистими хвилями і так потужно, що ніхто не зможе встояти перед його простою непоборністю, і Бен зараз не доклав проти цього жодних зусиль. Він попросту здався. Він почувався дурником і в той же час піднесеним, жалюгідно зніченим, як ніколи раніше в житті… і попри все безперечно благословенним. Гаряча суміш цих безнадійних емоцій зробила його водночас хворим і щасливим.

— Ні, — крякнув він. — Гадаю, ні.

Велика усмішка розтягнула йому обличчя. Він розумів, який ідіотичний мусить зараз мати вигляд, але приховати її не міг.

— Ну, добре. Бо ж школа кінчилася, знаєш. Слава богу.

— Гарного… — знову те крякання. Довелося прокашлятись, і його розчервонілість поглибшала. — Гарного тобі літа, Беверлі.

— Тобі теж, Бене. До побачення наступного навчального року.

Вона швидко пішла вниз сходами і своїми очима закоханого Бен побачив усе:

яскраву картатість її спіднички, гойдання її волосся по спинці светра, молочну білість її обличчя, маленький поріз ззаду на литці, що вже загоювався, і (з якоїсь причини це останнє викликало нову хвилю любові, яка прокотилась крізь нього так потужно, що йому знову довелося вхопитися за поруччя; почуття те було велетенським, невимовним, милосердно коротким; ймовірно, передчасним сигнальним симптомом сексуальності, безглуздим для його тіла, де ендокринні залози все ще спали, і то майже без сновидінь, проте яскравим, як літня зоряниця) просто над правим мокасином блискучий золотий браслет на щиколотці, що підморгував сонцю сліпучими дрібними бісиками.

Якийсь звук — невідомого роду звук — вирвався з нього. Він спустився сходами, наче безсилий стариган, і зупинився при їх підніжжі, дивлячись, поки вона не завернула ліворуч і не зникла поза високим живоплотом, що відокремлював шкільне подвір'я від тротуару.

4

Так він постояв лише хвильку між дітей, котрі все ще текли, бігли повз нього верескливими групками, бо потім згадав про Генрі Баверза й поспішив за будівлю.