Воно - Сторінка 69

Мати зазирнула до ящика ще боязкіше за самого Едді, а вже тоді скрикнула — проте радше з радості, аніж зі страху. Всередині було чотири лобстери — великі, двохфунтові, з шпичкованими клішнями[338]. Вона приготувала їх на вечерю і вельми сварилася, коли Едді їх навіть не торкнувся.

— Як ти гадаєш, що їдять зараз Рокфелери у себе в Бар Гарборі?[339] — питалася вона обурено. — Як гадаєш, що їдять оті знаменитості цього вечора у "Двадцять один" та у "Сарді" в місті Нью-Йорку?[340] Сандвічі з арахісовим маслом і джемом? Вони їдять лобстерів, Едді, точно такісіньких, як ми зараз! А тепер, нумо — скуштуй!

Але Едді не хотів — принаймні так він сказав матері. Можливо, це й було правдою, але в душі Едді відчував, що їсти їх він радше не може, аніж не хоче. Він не переставав думати про те, як вони повзали в тому ящику, про те клацання, що вони його видавали своїми клішнями. А вона не переставала йому проказувати, які вони смачні та якого делікатесу він себе позбавляє, поки Едді не почав, задихаючись, хапати ротом повітря, і мусив скористатися інгалятором. Аж тоді вона облишила його в спокої.

Едді сховався у своїй спальні й читав. Мати зателефонувала своїй подружці Еленор Дантон. Еленор прийшла до них і вони з матір'ю, гортаючи старі примірники "Фотоплея" та "Секретів екрана", хихотали над колонками світських пліток і обжиралися холодним салатом із лобстерів.

Коли Едді наступного ранку прокинувся, щоб іти до школи, його мати все ще хропла в ліжку, часто поперджуючи, що звучало як довгі, м'які ноти корнета ("Класні штуки втинає", — сказав би Річі). У мисці, де був салат із лобстера, не лишилось нічого, окрім кількох крихітних крапок майонезу.

То був останній потяг Південної Приморської залізниці, який бачив Едді і, зустрівши пізніше начальника Деррійської залізничної станції містера Бреддока, Едді нерішуче запитав у нього, що сталося.

— Кумпанья збанкрутувала, — сказав містер Бреддок. — Ото й усе, що сталося. Ти хіба газет не читаєш? Це стається по всій цій чорт'вій країні. А тепер забирайся геть звідси. Це не місце для дитини.

Після того Едді інколи прогулювався вздовж четвертої колії, яка була належала Південній Приморській залізниці, і слухав, як ментальний кондуктор монотонно проказує назви у нього в голові, виспівуючи їх з красивою спадною інтонацією, ті назви, ті чарівливі назви: Кемден, Рокленд, Бар Гарбор (вимовляючи "Баа Гаабаа"), Віскассет, Бат, Портленд, Оґанквіт, Бервікс; він заходив по четвертій колії на схід, аж поки не втомлювався, і будяки, що повиростали між шпалами, робили його печальним. Якось він підняв голову й побачив мартинів (мабуть, просто старих, жирних мартинів зі звалища, яким насрати було, чи побачать вони коли-небудь океан, але тоді ця думка йому не навернулася), котрі кричали й ридали вгорі, і звуки їхніх голосів змусили і його трішки поплакати.

На вході до вантажної станції колись стояли ворота, але їх повалило бурею і ніхто не заопікувався тим, щоб їх поставити знову на місце. Здебільшого Едді туди заходив і виходив, як хотів, хоча містер Бреддок гнав його геть, коли бачив (та й кожного іншого хлопця виганяв, як на те пішлося). Там були водії ваговозів, які інколи ганялися за ним (але не дуже далеко), бо думали, що він ошивається там, аби щось поцупити — подеколи хлопці так і робили.

Утім, здебільшого там було тихе місце. Стояла будка сторожа, але порожня, з шибками, вибитими камінням. Постійної охорони там не було року десь з 1950-го. Удень хлопчаків ганяв містер Бреддок, а вночі старим "Студебейкером"[341] з установленим на кабіні біля кватирки прожектором станцію рази чотири-п'ять об'їжджав нічний сторож, ото й усе.

Хоча інколи там траплялися босяки й бродяги, що перебивалися сезонними роботами. Якщо бодай щось лякало Едді на станції, то це саме вони — чоловіки з неголеними щоками й потрісканою шкірою, з мозолями на долонях і виразками на губах. Вони якийсь час їхали на товарняках, а потім злазили і перебували якийсь час у Деррі, а потім залазили на якийсь інший потяг і знову їхали десь деінде. Інколи у них не вистачало пальців. Зазвичай вони були п'яні й бажали спитати, чи нема в тебе сигарети.

Один з таких виліз одного дня з-під ґанку будинку № 29 на Нейболт-стрит і запропонував Едді, що відсмокче в нього за четвертак. Едді позадкував, шкіра в нього немов закрижаніла, а рот пересох, мов набитий ватою. Одну ніздрю бродяга мав геть роз'їдену. Видно було просто червоний, у струпах канал.

— У мене нема четвертака, — промовив Едді, задкуючи до свого велосипеда.

— Я це зроблю всього за дайм, — прохрипів бродяга, наближаючись до Едді. Він був у старих зелених фланелевих штанях. Спереду на них поприсихали жовті ригаки. Розстібнувши собі зіпер, він поліз рукою досередини. Він намагався посміхнутись. Ніс у нього був наче якийсь червоний жах.

— У… у мене нема й дайма також, — сказав Едді, раптом подумавши: "Боже мій, у нього ж проказа! Якщо він мене торкнеться, я теж її вхоплю!" Витримка його зрадила, і він побіг. Почувши, як волоцюга, човгаючи, кинувся навздогін, його старі шнуровані черевики шльопали й хльопали по буйній галявині перед порожнім домом-скринею[342].

— Вернися, хлопчику! Я відсмокчу тобі задарма. Ходи-но сюди!

Едді застрибнув на свій велик, уже засапуючись, відчуваючи, що горло в нього звужується до вушка голки. Груди йому здавило. Він ударив по педалях і вже набирав швидкість, коли одна рука волоцюги ляснула по багажнику. Велосипед хилитнуло. Едді озирнувся через плече й побачив, що волоцюга біжить відразу за його заднім колесом ("ДОГАНЯЄ!!"), розтягнуті губи показують чорні пеньки зубів у виразі, який однаково міг бути й відчаєм, і люттю.

Попри те каміння, що придавило йому груди, Едді закрутив педалі ще швидше, очікуючи, що в будь-яку мить вкриті кіркою парші пальці волоцюги можуть зімкнутися на його руці, стягти його з його "рейлі"[343] і запроторити до рівчака, де бозна-що з ним може трапитися. Він наважився озирнутися аж тоді, коли промайнув повз Церковну школу й перехрестя з шосе № 2. Той босяк пропав.

Едді тримав у собі цю жахливу історію майже тиждень, а потім одного дня, коли вони читали комікси над гаражем, поділився нею з Річі Тозіером і Біллом Денбро.

— У нього не було прокази, ти, дурбецало, — сказав Річі. — У нього був сиф.

Едді подивився на Білла, щоб перевірити, чи не глузує з нього Річі — він ніколи раніше не чув про хворобу, що називається сіфт. Назва звучала так, ніби Річі її вигадав.

— Білле, а є така штука, як сіфт?

Білл серйозно кивнув:

— Тільки с-с-сиф, а не сіфт. Це с-с-скорочення від "сифіліс".

— А що це таке?

— Це хвороба, яку чіпляєш від єблі, — сказав Річі. — Про єблю ж ти знаєш, Едсе, чи ні?

— Звичайно, — сказав Едді. Він сподівався, що не червоніє. Він знав, що, коли стаєш старшим, із пеніса, коли той твердішає, виходить певна штука. Про це його якось на шкільній перерві просвітив Вінсент "Віскряк" Таліендо. За словами Віскряка, коли їбуться, труться прутнем дівчині об живіт, поки він не затвердіє (прутень, не дівочий живіт). Потім труться ще трохи, поки не "отримують прихід". Коли Едді спитав у нього, що це означає, Віскряк тільки на таємничий манер похитав головою. Віскряк сказав, що описати це неможливо, але ти зразу ж впізнаєш прихід, щойно його отримаєш. Він сказав, що можна тренуватися: лежати у ванні й терти собі прутня милом "Айворі"[344] (Едді попробував, але єдиний прихід, який він невдовзі отримав — потребу помочитися). Отак, продовжував Віскряк, після того як ти "отримав прихід", із пеніса й витікає ота штука. Більшість хлопців називають її "слиною", але його старший брат розповів йому, що справжнє наукове слово для цього — "вахля". А коли отримав прихід, тобі треба хапатися за свій прутень і дуже швидко направляти його, аби, щойно з тебе піде вахля, ти попав нею дівчині в пупок. Там вона проходить їй у живіт і робить їй дитину.

— І дівчатам таке подобається? — запитав Едді у Віскряка Таліендо. Сам він перебував у шоці.

— Гадаю, що мусить, — відповів Віскряк, сам дивлячись спантеличено.

— Тепер слухай сюди, Едсе, — промовив Річі, — тому що пізніше можуть початися запитання. У деяких жінок є ця хвороба. У деяких чоловіків також, але більше в жінок. Будь-який хлопець може отримати її від жінки…

— Або від і-і-іншого хлопця, якщо вони п-п-педики, — додав Білл.

— Правильно. Важливо те, що ти отримуєш сиф, коли трахаєш когось, хто його вже має.

— А що він робить? — спитав Едді.

— Робить те, що ти гниєш, — просто відповів Річі.

Едді вирячився на нього, нажаханий.

— Погано, розумію, але це правда, — сказав Річі. — Першим іде ніс. У деяких парубків із сифом носи зовсім відпадають. А потім прутні.

— П-п-прошу, — мовив Білл. — Я тільки-но п-п-поїв.

— Агов, чоловіче, це ж наука, — сказав Річі.

— То яка ж різниця між проказою і сифом? — запитав Едді.

— Проказу ти не підчепиш від єблі, — миттю відповів Річі й зразу ж вибухнув реготом, залишивши Білла та Едді спантеличеними.

7

Після того дня будинок № 29 на Нейболт-стрит набрав в уяві Едді якогось роду світіння. Дивлячись на його забур'янений двір, обсипаний ґанок і забиті хрест-навхрест дошками вікна, Едді відчував, як його охоплює якесь нездорове зачарування. А шість тижнів тому він поставив велосипед на гравійному узбіччі тієї вулиці (тротуар закінчувався за чотири будинки звідси) і вирушив через галявину до ґанку цього дому.

Серце важко билося йому в грудях, а в роті знову був той сухий присмак — слухаючи розповідь Білла про жахливу фотокартку, він розумів, що його відчуття, коли він наближався до того дому, були майже такими ж, як у Білла, коли він входив до кімнати Джорджа. Він відчував, що себе не контролює. Його туди ніби підштовхувало.

Це було так, ніби не його ноги рухаються; натомість сам будинок, задумливий і мовчазний, здавалося, підтягується ближче до місця, де стояв Едді.

Напевно, він чув дизельний локомотив на залізничній станції — двигун, і ще водянисто-металевий брязкіт, що його видавали зчеплення вагонів. Там маневровий відводив якісь вагони на бічні рейки, забираючи інші. Формуючи потяг.

Його рука стисла інгалятор, але дивина — астма не придавила його, як того дня, коли він тікав тут від бродяги з зогнилим носом.