Воно - Сторінка 70

Зараз було лише те відчуття, ніби він спокійно стоїть і дивиться, як будинок скрадливо підкочує до нього, наче на якихось прихованих рейках.

Едді зазирнув під ґанок, там нікого не було. Насправді в цьому не було нічого дивного. Зараз весна, а бродяги переважно вчащали в Деррі від кінця вересня до перших днів листопада. Протягом тих шести тижнів, чи близько того, людина, якщо вона мала бодай напівпристойний вигляд, могла знайти собі поденну роботу на якійсь із віддалених ферм. Робити було що: збирати картоплю і яблука, натягувати сітчасті огорожі проти снігу, латати дахи стодол і сараїв, поки не надійшов грудень, накликуючи зиму.

Нема волоцюг під ґанком, але повно ознак, що вони тут бувають. Порожні пивні бляшанки, порожні пивні пляшки, порожні пляшки з-під міцного алкоголю. Закоржавіла від бруду ковдра лежала на цегляній долівці, наче якийсь мертвий собака. Замети зім'ятих газет, один старий черевик і сморід смітника. А ще товсті шари мертвого листя під ґанком.

Проти власного бажання, але не здатний себе зупинити, Едді заліз під ґанок. Він відчував, як серце тепер гупає у нього в голові, віддаючись білими цятками світла йому в очах.

У самому сховку сморід був іще гіршим — пійло, і піт, і темно-брунатний аромат гниючого листя. Це старе листя навіть не хрускотіло в нього під ліктями й колінами. Воно й ті старі газети тільки зітхали.

"Я бродяга, — раптом подумав Едді. — Я бродяга й мандрую на товарняках. Ось що я роблю. Грошей не маю, дому не маю, але маю пляшку, долар і місце, де спати. Цього тижня збиратиму яблука, а наступного тижня картоплю, а коли мороз замкне землю, як гроші в банківському сховищі, то що ж, я застрибну до критого вагона "GS & WM", що тхне цукровими буряками, сяду в кутку, натягаю на себе сіна, якщо воно там буде, і питиму потихеньку, і жуватиму помаленьку, і рано чи пізно доїду до Портленда чи Бобтона,[345] і якщо мене не уходокає якийсь хер із залізничних охоронців, я застрибну до котрогось із вагонів "Зірки Алабами" і попрямую на південь, а коли дістанусь туди, збиратиму лимони, або лайми, або помаранчі. А якщо мене заарештують за бродяжництво, будуватиму дороги для туристів, хай собі їздять машинами. Чорт, я робив це раніше, а то ні? Я просто старий, самотній бродяга, грошей не маю, дому не маю, але я маю одну річ; маю свою хворобу, яка зжирає мене живцем. Шкіра в мене тріскається наскрізь, зуби в мене випадають, і знаєте що? Я вже відчуваю, що псуюся, як те розм'якле яблуко, я відчуваю, як це відбувається, як мене вижирає зсередини, вижирає, вижирає, вижирає мене".

Ущипнувши великим і вказівним пальцями ту зашкарублу ковдру, кривлячись від коржавого доторку, Едді відтягнув її вбік. Просто за нею було одне з тих низьких підвальних вікон, одна шибка розбита, інша непрозора від бруду. Він нахилився вперед, почуваючись тепер ледь не загіпнотизованим. Він нахилявся ближче до вікна, ближче до підвальної темряви, вдихаючи запах віку, цвілі й сухої прілі, ближче й ближче до чорноти, і той прокажений напевне його б схопив, якби його астма не вибрала саме ту мить, аби збрикнути. Вона стіснила йому легені тягарем, що був безболісним, але лячним; дихання його відразу ж зазвучало з тим знайомим і ненависним посвистом.

Він відсахнувся, і якраз у ту мить з'явилося те обличчя. Його поява була такою раптовою, такою несподіваною (хоча водночас і такою очікуваною), що Едді не зміг би закричати, навіть якби не мав у ту хвилину нападу астми. Він витріщився. Рот у нього роззявився. Там був не той бродяга з оббілованим носом, але дещо схожий. Моторошна схожість. Та все ж таки… ця істота не могла бути людиною. Ніщо не могло бути таким поїденим і залишатись живим.

Шкіра на лобі була розтріснута наскрізь. Біла кістка, вкрита оболонкою якогось жовтавого слизу, просвічувала крізь неї, наче лінза мутного прожектора. Замість носа місток сирого хряща понад парою палаючих червоним каналів. Одне око було безжурно синім. Інша очниця була заповнена якоюсь чорно-коричневою, ніздрюватою масою. Нижня губа прокаженого обвисла, мов печінка. Верхньої губи не було зовсім; глузливим колом стирчали зуби цієї істоти.

Воно метнулося вперед однією рукою крізь розбиту шибку. Воно метнулось іншою крізь брудну шибку ліворуч, розтрощивши її на скалки. Його дошукувальні, скорчені пальці кишіли виразками. Там заклопотано-незграбно повзали кузьки.

Мимрячи, задихаючись, Едді порачкував назад. Він ледве міг дихати. Серце в нього в грудях перетворилося на надсадний мотор. На прокаженому були нібито якісь драні рештки якогось дивного сріблястого костюма. Щось повзало в його безладно розкиданому темно-рудому волоссі.

— Як щодо смоктання, Едді? — прохрипіло це привиддя, вищиряючись залишками губів. Воно проспівало: "Боббі зробить це за дайм, йому тільки того дай, а за п'ятнадцять центів — рай". Воно підморгнуло. — Це, Едді, я — Боб Ґрей. Ну, а тепер, коли ми належним чином зазнайомлені… — Воно плеснуло Едді рукою по правому плечі. Едді тоненько заверещав.

— Та все гаразд, — промовило прокажене, і Едді зі змореним жахом побачив, що воно лізе з вікна.

Костистий щит його облізлого лоба проломив тонку дерев'яну перетинку між двома шибками. Його пазуристі пальці врилися у перетрухлу разом з листям землю. Сріблясті плечі його піджака… костюма… хтозна-чого… почали протискуватися крізь пролам. Те одне сяюче око ані на мить не відпускало обличчя Едді.

— Ось і я, Едді, отже, все гаразд, — кректало воно. — Тобі тут сподобається внизу, з нами. Дехто з твоїх друзів уже тут.

Його рука знов потягнулася вперед, і якимсь куточком свого збожеволілого від паніки, вискливого розуму Едді раптом холодно усвідомив — якщо ця істота торкнеться його голої шкіри, він почне гнити також. Ця думка перервала його параліч, він хутко позадкував на руках і колінах, потім розвернувся і кинувся мерщій до дальнього кінця ґанку. Сонячне світло, що падало вузькими, курними променями крізь тріщини між дошками підлоги ґанку, раз у раз смугувало його обличчя. Голова його проштовхувалася крізь припале пилом павутиння, що оселялося в його волоссі. Він кинув погляд назад через плече й побачив, що прокажене вже наполовину вилізло.

— Нічого доброго з того, що ти втікаєш, тобі не буде, Едді, — гукнуло Воно.

Едді дістався дальнього кінця ґанку. Там була якась ґратчаста запона. Сонце сяяло крізь неї, друкуючи діаманти світла на щоках і лобі Едді. Він нахилив голову й без жодних вагань врізався туди, видираючи цілком ту запону зі скреготом іржавих півпенсових цвяхів[346]. Поза нею була плутанина трояндових кущів, і Едді прорвався крізь них, одночасно спотикливо підхоплюючись на рівні, не відчуваючи колючок, що дряпали йому дрібними порізами руки, шию і щоки.

Він розвернувся й позадкував на ватяних ногах, витягуючи з кишені інгалятор, натискаючи його кнопку. Звісно, цього ж не було? Він просто думав про того волоцюгу та його розум… ну, розум просто…

("влаштував виставу")

показав йому кіно, фільм жахів, як оті, що їх показують на ранкових суботніх сеансах у "Перлині" або в "Самоцвіті", або в "Аладдіні" — з Франкенштейном і Людиною-вовком. Звісно, тільки так. Він сам себе налякав! Що за дурбецало!

Вистачило часу навіть видати тремтливий смішок на адресу несподіваної жвавості власної уяви, перш ніж ті гниючі руки вистрелили з-під ґанку, хапаючись за трояндові кущі з бездумною жорстокістю, підтягуючись за них, обриваючи їх, штемпелюючи їх краплями крові.

Едді заверещав.

Прокажене вилазило. На ньому клоунський костюм, побачив Едді — клоунський костюм з великими помаранчевими ґудзями спереду, що йшли згори донизу. Воно побачило Едді й ошкірилося. Його напіврот роззявився, виваливши язика. Едді знову заверещав, але ніхто не міг почути вереску одного засапаного хлопчика крізь гудіння дизельного локомотива на залізничній станції. Язик прокаженого не просто вивалився йому з рота; він був щонайменше три фути завдовжки й розгортався, як парадний килим. Ось розгорнувся його кінець, схожий на вістря стріли, орючи землю. Піна — густа, липка, жовтувата — стікала по ньому. Хробаки повзали по ньому.

Трояндові кущі, які були торкнуті першою весняною зеленню, щойно лишень, коли Едді продирався крізь них, перетворились тепер на мертве, чорне мереживо.

— Відсмоктати, — шепнуло прокажене, спинаючись на ноги.

Едді чкурнув до свого велосипеда. Втеча була такою самою, як і перше, але тепер вона набула характеру кошмару, коли рухаєшся з найболіснішою повільністю, не важить, скільки ти докладаєш сил, щоби бігти швидко… А в тих сновидіннях хіба ти завжди не чув або не відчував щось таке, якесь Воно, яке тебе наздоганяє? Хіба ти не відчував завжди Його сморідного дихання, такого самого, як те, що Едді його відчував зараз?

На якусь мить він відчув дику надію: можливо, це насправді кошмарний сон. Можливо, він прокинеться у власному ліжку, весь мокрий від поту, трусячись, можливо, навіть плачучи… але живий. У безпеці. Потім він відкинув цю думку геть. Її чарівність була смертельною, її втішливість фатальною.

Він не намагався моментально осідлати велосипед, натомість він побіг поряд з ним, з нахиленою головою, штовхаючи кермо. Відчуття в нього було, ніби він тоне, не у воді, а власних грудях.

— Відсмоктати, — прошепотіло знову прокажене. — Повертайся в будь-який час. Приводь своїх друзів.

Здавалося, гниючі пальці торкаються зашийка Едді, хоча, мабуть, то просто якась ниточка з тих павучих тенет, з-під ґанку, заплуталася у його волоссі й лоскоче тепер його скулену плоть. Едді застрибнув на велосипед і помчав звідти, не звертаючи уваги не те, що горло в нього закупорене, як "Тіллі"[347], не кладучи й пари цмоків на таку дрібницю, як астма, не оглядаючись назад. Він не оглядався назад, аж поки вже не опинився майже вдома, і звичайно ж, коли він на це наважився, нікого не було там, позаду нього, окрім пари хлопчаків, які прямували до парку грати в м'яча.

Тієї ночі, лежачи в ліжку прямо, як коцюба, міцно стискаючи в руці інгалятор, вдивляючись у тіні, він чув шепіт прокаженого: "Нічого доброго з того, що ти втікаєш, тобі не буде, Едді".

8

— Bay, — з повагою сказав Річі. То були перші слова, промовлені кимсь із них після того, як Білл Денбро закінчив свою розповідь.

— У-у-у т-т-тебе є ще с-с-сигарета, Річі?

Річі віддав йому останню з пачки, яку він уже майже порожньою поцупив з шухляди батьківського столу.