Воно - Сторінка 79

Час було вже йти, час зустрітися з Беном, але він волів посидіти тут бодай трішки довше, поки її очі блукали по вітринах, бо це так добре — дивитись на неї, бути з нею.

9

Діти подавали свої четвертачки за квиток у віконце каси й проходили до фойє "Аладдіна". Подивившись крізь ряд скляних дверей, Річі побачив натовп біля ятки з солодощами. Попкорн-машина працювала вкрай напружено, висипаючи з себе кучугури свого продукту, смикаючись на завісах, поторохкувала її масна ляда. Він ніде не побачив Бена. Він спитав у Беверлі, чи вона його ніде не помітила. Вона похитала головою.

— Може, він уже зайшов?

— Він казав, що зовсім не має грошей. А ота дочка Франкенштейна, отам, його ніколи не пропустила б без квитка, — Річі кивнув пальцем на місіс Коул, котра працювала контролеркою в "Аладдіні" ще з тих часів, коли фільмам було ще довго до того, як стати звуковими. Її фарбоване на яскраво-руде волосся було таким ріденьким, що крізь нього прозирав скальп. У неї були велетенські, відвислі губи, які вона фарбувала помадою сливового кольору. Дикі плями рум'ян покривали її щоки. Брови в неї були нарисовані чорним олівцем. Місіс Коул була ідеальною демократкою. Усіх дітей вона ненавиділа рівною мірою.

— Чорт, я не хочу без нього заходити, але ж уже ось-ось почнеться сеанс, — промовив Річі. — Де це він збіса вештається?

— Ти можеш купити йому квиток і залишити для нього в касі, — достатньо резонно зауважила Беверлі. — А потім, коли він прийде…

Але якраз тоді Бен вигулькнув з-за рогу Централ— і Маклін-стрит. Він сопів, черево колихалося в нього під светром. Він побачив Річі й підняв руку, щоб помахати. Потім він побачив Беверлі й рука застигла в півзамаху. Очі в нього на мить розчахнулися. Він закінчив свій помах, а потім повільно пішов туди, де вони стояли під козирком "Аладдіна".

— Привіт, Річі, — поздоровкався він, а потім кинув короткий погляд на Бев. То було так, ніби він боявся, що задовгий погляд призведе до світлового опіку. — Привіт, Бев.

— Вітаю, Бене, — відгукнулась вона, і дивна тиша запала між ними двома — не те щоб зовсім незручна. "Ця тиша, — подумалося Річі, — майже наелектризована". І він відчув неясний укол ревнощів, тому що щось між ними промайнуло, і що б воно не було, він був до того непричетним.

— Здоров, Скирте! Думав уже, ти забоявся. Ці фільми можуть відлякати фунтів десять з твого пухкого тіла. Ой, слухай-но, я тобі кажу, тобі на них волосся посивіє. Коли виходитимеш з кінотеатру, тобі потрібно буде, щоб хтось вів тебе по проходу, так сильно ти труситимешся.

Річі вже було вирушив у бік каси, коли Бен торкнувся його руки. Бен почав говорити, поглянув на Бев, котра усміхалась до нього, і змушений був розпочати знову:

— Я чекав тут, але відійшов по вулиці за ріг, коли сюди прийшли ті хлопці.

— Які хлопці? — перепитав Річі, хоча подумав, що й так це знає.

— Генрі Баверз. Віктор Кріс. Ригайло Хаґґінс. І ще кілька інших.

Річі присвиснув:

— Мабуть, вони вже зайшли в зал, я не бачу, щоб вони купували цукерки.

— Йо. Я теж так думаю.

— Я б на їхньому місці не заморочувався тим, щоб купувати квитки на якісь там фільми жахів, — сказав Річі. — Я б сидів удома й дивився в дзеркало. Заощадив би на хліб.

Бев на це весело розсміялася, але Бен лише криво посміхнувся. Того дня на минулому тижні Генрі Баверз розпочав з того, що хотів, либонь, йому тільки завдати болю, але закінчив уже з наміром його вбити. Бен не мав щодо цього сумнівів.

— Ось що я скажу, — озвався Річі. — Ми підемо на балкон. Вони всі сидітимуть унизу, в другому чи третьому ряду, задерши ноги.

— Ти цілком упевнений? — спитав Бен. Сам він зовсім не був упевненим у тому, що Річі розуміє, яка це погана новина, присутність тих парубків… Звісно, найгіршою з усіх проблемою був Генрі.

Річі, котрий три місяці тому ледве уникнув того, що могло вилитися в дійсно серйозне побиття з боку Генрі та його пришелепкуватих дружків (йому тоді вдалося відірватися від них у відділі іграшок в універмазі "Фрізіс", отак-от), розумів, що таке Генрі та його весела команда, краще, ніж це здавалося Бену.

— Якби я не був цілком упевненим, я б туди не йшов, — сказав він. — Я бажаю подивитися ці фільми, Скирте, але я не бажаю заради них, скажімо так, помирати.

— Крім того, якщо вони почнуть чіплятися до нас, ми просто скажемо Фоксі, щоб він їх вигнав, — сказала Бев.

Фоксі, так називали містера Фоксворта, худого, із землистою шкірою, похмурого на вигляд чоловіка, який керував "Аладдіном". Зараз він продавав цукерки й попкорн, повторюючи, як заклинання: "Чекайте своєї черги, чекайте своєї черги, чекайте своєї черги". У своєму ветхому смокінгу й пожовклій від виварювання в крохмалі сорочці він скидався на якогось трунаря, що втрапив у скрутні часи.

Бен із сумнівом перевів погляд з Бев на Фоксі, а потім на Річі.

— Ти не можеш дозволити їм правити своїм життя, чоловіче, — сказав Річі, — невже ти цього не знаєш?

— Гадаю, знаю, — зітхнув Бен.

Нічого такого насправді він не знав… але присутність тут Беверлі надало цим терезам божевільного перекосу. Якби не прийшла вона, він спробував би переконати Річі піти в кіно якогось іншого дня. А якби Річ уперся, Бен міг би відкланятися. Але Бев була присутньою тут. Йому не хотілося виглядати перед нею полохливим курчам. І сама думка про те, що він буде поряд з нею, на балконі, у темряві (навіть якщо Річі сяде між ними, що він, імовірно, й зробить), була потужно привабливою.

— Ми почекаємо, коли почнеться сеанс, а вже тоді зайдемо, — сказав Річі. Він вищирився і вщипнув Бена за руку. — Насрати, Скирте, чи ти хочеш жити вічно?

Бенові брови зсунулися докупи, а тоді він пирхнув сміхом. Річі теж засміявся. Дивлячись на них, засміялася й Беверлі.

Річі знову підійшов до каси. Печінкогуба Коул кисло подивилася на нього.

— Добвого дня, мива леді, — почав Річ своїм найкращим Голосом Барона Сракодіра. — Я певебуваю в квайній потвебі пвидбати тви твипенні-квитки на вуаші чуові амевиканські кінокавтини.

— Викинь із рота лайно та скажи мені, чого ти хочеш, хлопчику! — прогавкала Печінкогуба леді крізь прорізану в склі круглу діру, і щось у тому, як смикались то вгору, то вниз її мальовані брови, привело Річі в таке сильне замішання, що він просто просунув у щілину пом'ятий долар і пробурмотів:

— Три, будь ласка.

Зі щілини вискочило три квитки. Річі їх узяв. Печінкогуба попхнула йому четвертак решти.

— Не викобенюватися, не кидати коробки з-під попкорну, не кричати, не бігати в фойє, не бігати в проходах.

— Так, мем, — сказав Річі, задкуючи туди, де стояли Бен з Бев. Їм він сказав: — Мені завжди теплішає на душі, коли бачу отакого роду стару пердінь, яка насправді любить дітей.

Вони ще якийсь час постояли в фойє, чекаючи початку сеансу. Печінкогуба підозріливо зирила на них зі своєї скляної клітки. Річі розважав Бев історією про греблю в Пустовищі, дудонячи фрази містера Нелла своїм новим Голосом Копа-Ірландця. Беверлі невдовзі вже хихотіла, а скоро по тому почала сміятися. Навіть Бен трішки посміхався, хоча його очі не переставали перебігати то на скляні двері "Аладдіна", то на обличчя Беверлі.

10

З балконом усе було гаразд. Уже під час першої частини фільму "Я був підлітком Франкенштейном" Річі помітив Генрі Баверза з його паскудними друзями. Унизу, в другому ряді, якраз там, де він і думав, вони мусять сидіти. Загалом їх там було п'ятеро чи шестеро — п'яти-, шести— і семикласники, і всі вони сиділи, поклавши ноги в мотоциклетних чоботах на сидіння перед собою. Підходив Фоксі, казав їм, щоб поставили ноги на підлогу. Вони ставили. Фоксі йшов. І щойно він відходив, мотоциклетні чоботи задиралися знову. Хвилин за п'ять чи десять Фоксі повертався і та сама сцена цілком розігрувалася знову. Фоксі забракло б духу їх вигнати, і вони це знали.

Фільми виявилися класними. Підліток Франкенштейн зроблений годяще. Вовкулака-підліток дещо лячніший, хоча… можливо, це тому, що він здався трохи сумнішим. Не його вина була в тому, що сталося. Це той гіпнотизер йому все пересрав, але єдина причина, чому йому це вдалося, це тому, що той хлопець, який обернувся на вовкулаку, був сповнений злоби й ненависті. Річі задумався, чи багато у світі людей, які приховують таку ненависть. Із Генрі Баверза вона так і бризкає, але він, звісно, навіть не думає її приховувати.

Беверлі сиділа між хлопчиками, їла попкорн з їхніх коробок, скрикувала, затуляла собі очі, інколи сміялася. Коли Вовкулака стежив за дівчиною, яка після шкільних уроків займалася у спортзалі, Бев сховала обличчя, притулившись ним до руки Бена, і Річі, навіть попри крики двох сотень дітей під ними, почув, як той ахнув від здивування.

У кінці Вовкулаку вбили. В останній сцені один коп поважно сказав іншому, що це мусить навчити людей не гратися з речами, які було б краще залишити Богу. Пішла вниз завіса, і загорілося світло. Почалися оплески. Річі почувався абсолютно задоволеним, якби ж іще не цей невеличкий біль у голові. Мабуть, йому треба якомога скоріше сходити до лікаря, знову поміняти собі лінзи. На той час, коли він переходитиме до середньої школи, либонь, носитиме на очах пляшки від "коли", подумав понуро Річі.

Бен смикнув його за рукав:

— Вони нас бачили, Річі, — промовив він сухим, убитим голосом.

— Га?

— Баверз із Крісом. Коли виходили, вони подивилися вгору. Вони побачили нас.

— Гаразд, гаразд, — сказав Річі. — Заспокойся, Скирте. Просто заааспокойся. Ми вийдемо крізь бічні двері. Нема про що хвилюватися.

Вони пішли вниз сходами, Річі вів перед, Беверлі посередині, Бен в ар'єргарді озирався назад ледь не через кожну пару сходинок.

— Ті хлопці насправді аж так проти тебе настренчені, Бене? — запитала Беверлі.

— Йо, думаю саме так, — відповів Бен. — У мене була бійка з Генрі Баверзом в останній день школи.

— Він побив тебе?

— Не так сильно, як йому хотілося б, — сказав Бен. — Ось тому він так і біситься, гадаю.

— Друзяка Генк-Танк також вийшов з того з добряче подертою шкурою, — пробурмотів Річі. — Принаймні, я таке чув. Не думаю, щоб він був тому вельми радим.

Річі штовхнув двері, і всі троє виступили в завулок між "Аладдіном" і закусочною "У Нен". Зашипіла кішка і, покинувши ритися у сміттєвому баку, чкурнула повз них завулком, дальній кінець якого було перегороджено дерев'яним парканом.