Воно - Сторінка 93

Усі нервово дивилися на Стена. Щоки в того вже трішки порожевіли.

— Так, воно доволі бридке, — погодився Едді, трохи навіть пишаючись.

— Йо, але чи воно кошерне? — запитав Стен, і всі знову розсміялися, хоча ніхто з них (включно зі Стеном) насправді не знали, що означає "кошерне".

Стен припинив сміятися першим і подивився на Едді пильно:

— Розкажи мені, що ти знаєш про ту Вежу, — попрохав він.

Едді розпочав, але до розповіді доклалися й Бен з Беверлі.

Деррійська водонапірна Вежа стояла на Канзас-стрит, приблизно за півтори милі західніше від середмістя, неподалік південного краю Пустовища. Колись, ближче до кінця дев'ятнадцятого століття, вона забезпечувала все Деррі водою, містячи в собі мільйон з трьома чвертями галонів[412]. Оскільки відкрита кругова галерея просто під дахом Вежі пропонувала прекрасні краєвиди міста й довколишньої сільської місцевості, року приблизно до 1930-го вона залишалася популярним місцем. За гарної погоди, в суботу й неділю люди зранку сім'ями приходили в крихітний Меморіальний парк, долали до галереї сто шістдесят сходинок усередині Вежі й насолоджувалися краєвидами. Часто-густо вони там розкладали пікнік, заодно зі спогляданням поїдаючи принесений з собою ланч.

Сходи йшли між зовнішньою стіною Вежі, облицьованою сліпуче-білим ґонтом, і її внутрішньою цистерною, величезним циліндром з іржостійкої сталі заввишки сто шістдесят футів[413]. Сходи ці закручувалися до верхівки вузькою спіраллю.

Зразу під галерейним поверхом Вежі важкі дерев'яні двері у внутрішній цистерні виводили на платформу над самою водою — чорною, ледь хитливою лагуною, освітленою голими магнієвими лампами, вкрученими в бляшані ковпаки-відбивачі. Коли цистерна була цілком повною, глибина води становила рівно сто футів.[414]

— Звідки надходила вода? — запитав Бен.

Бев, Едді й Стен перезирнулися. Ніхто з них не знав.

— Ну, тоді що там про тих дітей, які потонули?

Щодо цього ясність між ними була хіба що трішки більшою. У давні часи ("старовинні дні" назвав урочисто їх Бен, коли перебрав на себе цю частину історії) ті двері, що вели на платформу над водою, завжди стояли незамкненими. Одного вечора двійко дітей... чи, може, тільки один… а може, й цілих троє… виявили й нижні двері також незамкненими. Хизуючись відчайдушністю, вони подерлися вгору. І помилково вийшли на платформу над водою, замість галереї. Там, у темряві, вони попадали через край раніше, ніж самі зрозуміли, де опинилися.

— Я чула це від того хлопця, Віка Крамлі, котрий казав, що йому про це розповідав його тато, — сказала Беверлі, — отже, мабуть, це правда. Вік розказував, що його тато казав, що, коли вони тільки впали у воду, це було те саме, як аби вони відразу померли, бо там не було нічого, за що можна було б триматися. До платформи було не дістати. Він розказував, що вони плавали там по колу, кричали по допомогу всю ніч, мабуть. Тільки ніхто їх не почув, а вони все втомлювалися і втомлювалися, поки не…

Вона затихла, відчуваючи, як той жах впливає в неї. Внутрішнім зором вона побачила тих хлопчиків, справжніх чи вигаданих, як вони плавають колами, наче намоклі цуценята. Занурюються під воду, виринають з бризками на поверхню. Більше борсаються, аніж плавають, в міру того як дужчає паніка. Намоклі кросівки сколочують воду. Пальці марно намагаються намацати якусь опору на гладеньких сталевих стінах цистерни. Вона відчувала смак тієї води, якої вони напевне наковталися. Вона чула їхні ляскотливі, схожі на якийсь відгомін, крики. Скільки часу? П'ятнадцять хвилин? Півгодини? Скільки минуло часу, поки крики припинилися, і вони просто плавали обличчями вниз — такі дивні риби, яких наступного ранку знайшов доглядач.

— Господи, — озвався Стен сухо.

— Я чув, що там також була ще жінка, яка втратила своє немовля, — раптом промовив Едді. — Тоді вони вже замкнули Вежу назавжди. Так я чув принаймні. Людям дозволяли підніматися нагору, це я знаю. Але тоді одного разу таке трапилося з тією пані та її немовлям. Я не знаю, якого віку була та дитина. Але та платформа, вона мусила зразу виводити надлишкову воду. І та пані підійшла до поручнів і вона, знаєте, тримала немовля, і чи то впустила його, чи, може, воно просто вивернулося їй з рук. Я чув, ніби один парубок намагався його врятувати. Виявив геройство, розумієте. Він стрибнув просто туди, але дитина вже зникла. Може, на ній був якийсь жакет чи ще щось. Коли одіж намокає, вона тебе тягне донизу.

Зненацька Едді поліз рукою собі до кишені й дістав маленьку пляшечку з коричневого скла. Відкрив її, витяг дві білі пігулки й насухо їх проковтнув.

— Що це було? — запитала Беверлі.

— Аспірин. Мені розболілася голова. — Він дивився на неї, немов захищаючись, але Беверлі більше нічого не сказала.

Бен закінчив. Після цього випадку з немовлям (за його словами, сам він чув, що там нібито була старша дитина, дівчинка років трьох) міська рада проголосувала за те, щоб замкнути Вежу — як нижні, так і верхні двері — і припинити сходження та пікніки на галереї. Відтоді й дотепер вона залишалася замкненою. Ага, доглядач з'являвся і йшов, і ремонтники вряди-годи, і раз на кожний сезон проводилася екскурсія з гідом. Громадяни, котрим це було цікаво, піднімалися слідом за якоюсь пані з Історичного товариства спіральними сходами вгору до галереї на вершечку, де вони могли охати й ахати над краєвидами й робити знімки своїми "Кодаками", щоби потім показувати друзям. Але тепер двері до внутрішньої цистерни стоять завжди замкнені.

— Вона й зараз заповнена водою? — спитав Стен.

— Думаю, так, — сказав Бен. — Я бачив, як там у сезон трав'яних пожеж заправляються пожежні машини. Вони під'єднують рукав до труби там, унизу.

Стенлі знову задивився на сушарку, на те, як крутяться й крутяться в ній ганчірки. Кавалок уже розсипався і деякі з них спливали, наче парашути.

— Що ти там побачив? — спитала його Беверлі делікатно.

Якусь мить здавалося, що він на це нічого не відповість. Потім він зробив глибокий, тремтливий вдих і сказав таке, що спершу вразило їх як зовсім далеке від теми.

— Це місце назвали Меморіальним парком на честь 23-го Мейнського полку в Громадянській війні. Він називався "Деррійські сині"[415]. Колись там стояла якась статуя, але її повалило бурею у сорокові роки. У них не було грошей, щоб полагодити ту статую, тому замість неї там встановили пташину купальню. Таку велику кам'яну купальню.

Усі дивилися на нього. Стен ковтнув клубок у горлі. У нього там дуже чутно щось клацнуло.

— Я спостерігаю птахів, розумієте. У мене є спеціальний альбом-довідник, бінокль "Цейс-Айкон" і все таке інше. — Він подивився на Едді. — У тебе є ще аспірин?

Едді подав йому пляшечку. Стен взяв дві пігулки, завагався, потім узяв ще одну. Віддав пляшечку назад і проковтнув одну по одній пігулки, кривлячись. А потім продовжив свою розповідь далі.

10

Стенова зустріч сталася одного квітневого дощового вечора два місяці тому. Він одяг дощовик, поклав у водонепроникну торбу з зашморгом згори свій бінокль і пташиний довідник і вирушив до Меморіального парку. Зазвичай вони ходили туди вдвох з батьком, але того вечора батько якраз мусив залишитися "понаднормово" на роботі й спеціально зателефонував Стену під час вечері.

Батько розповів, що один із клієнтів його агенції, також спостерігач птахів, помітив, як він вважав, самця кардинала — Fringillidae Richmondena, — який пив з пташиної купальні в Меморіальному парку. Вони люблять їсти, пити й купатися якраз у присмерку. Це дуже велика рідкість, побачити кардинала так далеко на північ від Массачусетсу. Чи не хотів би Стен туди сходити, щоб визначити того птаха? Він розуміє, що погода доволі паскудна, але…

Стен радо погодився. Мати взяла з нього обіцянку, що каптур весь час буде на голові, хоча Стен і без того так робив би. Він був педантичним хлопчиком. Не траплялося жодних скандалів з тим, щоб він одягнув калоші або теплі штани взимку.

Півтори милі до парку він ішов крізь такий дрібненький, несміливий дощик, що той не був навіть мжичкою; він радше скидався на непорушно завислий туман. Атмосфера була гнітючою, але якимсь чином все одно хвилюючою. Попри останні, маліючі кучугури снігу під кущами та в гайках дерев (Стену вони нагадували купи викинутих брудних напірників), у повітрі вчувався запах нової парості. Дивлячись на гілки в'язів, і кленів, і дубів на тлі свинцево-білого неба, Стен подумав, що їхні силуети здаються таємничо огряднішими. Уже за тиждень чи два вони розпукнуться, розгортаючи листочки делікатної, майже прозорої зелені.

"Повітря пахне зеленню цього вечора", — подумав він і всміхнувся.

Ішов він швидко, бо вже за годину, чи й раніше, світло мусило померхти. Щодо спостережень він був таким же педантичним, як і щодо свого одягу чи навчання, і якби світла залишилося недостатньо, щоб йому бути абсолютно впевненим, він ніколи не дозволив би собі зафіксувати кардинала, навіть якби серцем знав, що бачить насправді саме його.

Він скоротив собі шлях через Меморіальний парк по діагоналі. Водонапірна Вежа громіздким силуетом біліла ліворуч. Стен на неї ледь глянув. Вежа його не цікавила жодним чином. Неправильний прямокутник Меморіального парку спускався вниз схилом. Трава тут (біла, мертва о цій порі року) влітку була завжди акуратно підстриженою, лежали також круглі квіткові клумби. А от ігрових знарядь не було. Цей парк вважався парком для дорослих.

У його дальнім кінці схил згладжувався, щоб далі зненацька обірватися перед Канзас-стрит і Пустовищем поза нею. Згадана батьком пташина купальня стояла саме на цій пласкій ділянці. Неглибоке кам'яне блюдо, встановлене на масивному мурованому постаменті, занадто великому для тієї скромної функції, яку він виконував. Батько розповідав Стену, що до того, як скінчилися гроші, вони планували встановити тут статую солдата.

— Пташина купальня мені більше подобається, тату, — сказав тоді Стен.

Містер Юріс скуйовдив сину волосся:

— Мені теж, синку, — кивнув він. — Більше купалень, менше куль, такий мій девіз.

Верхівка постаменту мала свій девіз, викарбуваний на камені. Стенлі його прочитав, але не зрозумів; єдине, що він знав з латини — це класифікації видів у своєму пташиному довіднику.