Все ясно - Сторінка 13

— "Та-аа", — знов сказав я. "Якась частина мого єства прагне, щоби він кохав її, а інша — ненавидить саму думку про це". — "А шо це у вас за частина така, шо ненавидить, шоб він її любив?" — "Ну що ж, про деякі речі краще думати, як про щось таке, чого не можна змінити". — "Я не можу доглупати. Він же оженився на твоїй бабці, — отже, шось мало змінитися?" — "Але це зовсім інше. Тому, що це моя бабця". — "Але твоєю бабкою могла би бути й Августина". — "Ні, але вона могла би бути бабцею когось іншого. І, наскільки я знаю, вона таки нею стала. Вона могла мати дітей і від нього". — "Не говори так про свого діда". — "Ну, але ж я знаю, що в нього й раніше були діти, то чому я не можу цього припустити?" — "А шо, як ми знайдемо твого брата?" — "Ні, не знайдемо". — "А як ти взагалі отримав це фото?" — спитав я, притискаючи картку до скла машини. "Моя бабуся передала її моїй мамі два роки тому і сказала, що це сім'я, яка врятувала діда від нацистів". — "А чого тільки два роки тому?" — "Що ви маєте на увазі?" — "Шо таке сталося, шо вона вирішила віддати її мамі?" — "А, тепер розумію, про що ви. На те у неї були власні причини". — "І шо за причини?" — "Я не знаю". — "А про помітку на звороті ти її питав?" — "Ні, ми нічого не могли її про це розпитати". — "А чого?" — "Вона зберігала це фото більше п'ятдесяти років і якби хотіла нам щось про це сказати, то вже би давно сказала". — "Ясно". — "Я навіть не сказав їй, що їду в Україну. Вона думає, що я все ще в Празі". — "А це нашо?" — "її спогади про Україну не найкращі, її штетль, Колки, знаходиться всього за кілька кілометрів від Трохимброда. Думаю, що ми й туди повинні поїхати. Але вся її родина була винищена, всі — мати, батько, сестри, дід і бабця". — "А її так само українці врятували?" — "Ні, вона виїхала ще перед війною. Вона була молода і зоставила сім'ю". Вона зоставила сім'ю. Я записав це в своєму мозку. "Дивно, — сказав я, — шо ніхто не врятував її сім'ю". — "Нічого дивного в цьому немає. Українці на той час до євреїв ставилися дуже зле. Майже так само, як і нацисти. То був зовсім інший світ. На початку війни багато євреїв хотіли стати нацистами, щоб порятуватися від українців". — "Та ну, це неправда". — "Ні, це правда". — "Я не можу повірити в те, шо ти говориш". — "Почитай книжки по історії". — "Про це не пишуть". — "Ну звісно, але так все й було. Українці завжди ставилися до євреїв жахливо. Так само, як і поляки. Послухай, я не бажаю тебе образити. Тебе всі ці речі зовсім не стосуються. Ми говоримо про події п'ятдесятирічної давнини". — "Я все-таки думаю, — сказав я герою, — шо ти помиляєшся". — "Ну, я тоді просто не знаю, що сказати". — "Скажи, шо ти помиляєшся". — "Не можу". — "Ти мусиш".

"От мої карти", — сказав він, дістаючи з портфеля якісь листи. Він вказав на один з них, намочений Семмі Дейвісом Молодшим-Молодший. Я маю надію, шо псина зробила це язиком. "Оце Трохимбрід, сказав герой, — на деяких інших картах він ще називається Соф'ювка. А це Луцьк. Це от — Колки. Це стара карта. Більшість населених пунктів, за якими ми шукаємо, на нових картах не позначено". "От, — сказав він, передаючи мені карту, — тепер ви маєте уявлення, куди нам треба їхати. Це все, що у мене є, — оці карти і світлина. Це, звісно ж, небагато". — "Можу тобі пообіцяти, шо Августину ми знайдемо", — сказав я. Я помислив, шо такий поворот трохи вгамує героя. Мене це теж заспокоювало. "Дєд", — я знову перевів увагу на переднє сидіння і пояснив Дєду все, шо почув від героя. Розказав йому про Августину, карти і героєву бабку. "Колки?" — перепитав Дєд. "Да, Колки", — сказав я. Я дуже точно переказав всі подробиці, а ше вигадав пару від себе, шоб Дєд краще просік усю цю історію. Я міг собі уявити, шо вся вона затягне Дєда у глибоку меланхолію. "Августина", — промимрив Дєд, перекинувши Семмі Дейвіса Молодшого-Молодшого на моє місце. Він дуже зосереджено вдивлявся у фото поки я притримував руль. Дєд притулив фотку до самого обличчя, ніби хотів її понюхати чи помацати очима. "Августина". — "Це дама, яку ми шукаємо", — вставив я. Він похитав головою туди-сюди і сказав: "Ми її знайдемо". — "Та я знаю", — сказав я. Але не знали ні Дєд, ні я.

Коли ми підкотили до готелю, вже стало темно. "Ти мусиш лишитися в машині", — сказав я герою, бо власник готелю зразу збагне, шо гість американець. А Батя казав, шо вони деруть з іноземців з надбавкою. "Чому?" — спитав герой. Я пояснив йому чому. "Але ж як вони дізнаються, що я американець?" — "Скажи йому, хай сидить у машині, — вставив Дєд, — а то вони вирахують з нього вдвоє". — "Та я от намагаюся йому втовкмачити це", — відповів я Дєду. "Я би хотів вийти разом з вами, — знову вставив своїх п'ять копійок герой, — щоби оглянути це місце". — "Це ше нашо?" — "Просто, щоби побачити, що до чого і як воно все тут". — "Давай ви зробите це після того, як ми вселимося в номери". — "Ні, я би хотів зробити це зараз", — ніяк не міг заспокоїтися герой, і якшо чесно, то мене це вже починало діставати. "Шо за херню він весь час поре?!" — вибухнув Дєд. "Та він хоче йти зі мною". — "Нафіга?!" — "Бо він американець". — "Так мені можна увійти туди?" — знову вставив герой. Дєд обернувся до нього і сказав: "Він дає бабки. Якшо він хоче платити більше — хай платить більше". Тоді я взяв його з собою, шоб він заплатив за два номери. Якшо ви хочете знати, нашо дві кімнати, то я поясню — одна для мене і для Дєда, а друга — для героя. Батя говорив, шо так буде.

Як тільки ми зайшли до готелю, я сказав герою, щоб він мовчав. "Помовч трохи", — попросив я його. "Чому?" — запитав він. "Ну, не говори", — повторив я йому вже пошепки. "Чому?" — знову спитав він. "Я проінструктую тебе пізніше… Тесе!" Але він все допитувався, чого він не може говорити і, як я зрозумів, власник готелю його почув. "Покажіть ваші документи", — сказав він. "Йому треба твої документи", — перевів я герою. "Навіщо?" — "Дайте їх мені". "Навіщо це?" — "Якшо ми хочемо отримати кімнати, він мас подивитися твої документи". — "Я цього не розумію". — "А тут нема шо розуміти". — "Шо у вас за проблеми? — спитав мене господар готелю, — у цю пору це єдиний готель, де ше є вільні кімнати. Чи ви збираєтеся спати на вулиці?"

Нарешті я переконав героя і він дав власнику документи. Він ховав їх у спеціальній штуці собі на поясі. Пізніше він сказав, шо ця штуковина називається сідалищна сумка і шо в Америці ці сідалищниці вже не модні, а взяв він її тільки тому, шо його путівник пише, що це треба мати, шоб документи були ближче до тіла. Я був впевнений на сто відсотків, шо господар готелю обрахував героя за спеціальним тарифом для іноземців. Я не просвіщав героя у цій проблемі, бо знав, шо він буде допитуватися, доки з нього не здеруть у чотири рази більше, а не удвічі, або нам узагалі доведеться спати в машині, як до того пристрастився мій Дєд.

Коли ми повернулися до машини, Семмі Дейвіс Молодший-Молодший гриз свій хвіст на задньому сидінні, а Дєд знову дрихнув. "Дєд, — сказав я, смикаючи його за руку, — ми маємо номер". Мені довелося трохи поморочитися, шоб розбудити його. Коли він розплющив очі, то не розумів, де він є. "Анна?" — спитав Дєд. "Нє-а, Дєд, — сказав я, — то я, Саша". Він знітився і сховав від мене своє обличчя. "Ми маємо номер", — повторив я. "З ним все нормально?" — спитав герой. "Та, він просто змучений". — "А до завтра йому стане краще?" — "Та мови нема!" — Хоча, правду сказати, Дєд не був схожий на себе. А може, якраз і був. Я не міг точно сказати, яким Дєд був у нормальній формі. Я пам'ятаю один жарт, який мені розповідав Батя. Коли я був ше малим пацаном, то Дєд говорив, шо я — це комбінація Баті, Мами, Брежнєва і себе самого. Я постійно думав, шо це прикольна історія, аж до цього моменту, коли в Луцьку ми зупинилися перед готелем.

Я сказав герою, шо ліпше сумок у машині не залишати. В Україні у людей є така погана звичка брати речі без дозволу. Я читав, шо Нью-Йорк — це дуже небезпечне місто, але думаю, шо в Україні небезпечніше. Якшо хочете знати, хто вас береже від людей, які беруть речі без дозволу, то це, звичайно, поліція. А якщо хочете знати, хто вас захищає від поліції, то це якраз люди, які беруть усе без дозволу. І дуже часто — це одні й ті самі люди.

"Давайте поїмо", — сказав Дєд, порпаючись десь у районі руля. "Ви голодні?" — спитав я героя, який знову став сексуальним об'єктом для Семмі Дейвіса Молодшого-Молодшого. "Заберіть її від мене!" — просив він. "Ви голодні?" — "Будь ласка!" — наполягав він. Я покликав псину, а коли вона не послухалася, то я ляпнув її по морді. Тоді вона кинулася на свою частину заднього сидіння, бо розуміла, шо по-дурному поводилася, і почала скавуліти. Чи було мені її жаль? "Я просто помираю від голоду", — сказав герой, відриваючи голову від колін. "Ш-шо?" — "Так, я голодний". — "Ага, значить ви голодні". — "Так". — "Супер. Наш шофер…" — "Ви можете називати його своїм дідом, це мене не зачіпає". — "Хто вас щипає?" — "Не зачіпає. Я сказав — не зачіпає". — "Що значить зачіпати?" — "Ну, іритувати". — "Шо таке іритувати?" — "Дратувати, засмучувати". — "А… так… засмучувати, я розумію". — "Тобто, я хотів сказати, що ви можете називати його своїм дідом". Ми дуже захопилися розмовою. Коли я повернув голову до Дєда, то побачив, шо він знову кинувся вивчати фото Августини. Між ним і фотокарткою відчувалася така туга, шо мене в цьому світі шось більше за це вже не могло налякати. "Зараз будемо їсти", — сказав я. "Нормально", — відповів Дєд, який в цей момент тримав фото дуже близько до обличчя. Псина наполегливо скавуліла". Я б хотів тільки зауважити…" — почав герой. — "Ш-шо?" — "Вам варто дізнатися…" — "Так?" — "Я… як би це сказати?…" — "Ш-шо?" — "Я…" — "Ви дуже голодні, так?" — "Я вегетаріанець". — "Я не розумію!"

"Я не їм м'яса". — "А чого так?" — "Просто не їм". — "Як можна не їсти м'яса?!" — "Ну, просто не їм". — "Він м'яса не їсть", — сповістив я Дєду. "А певно, шо їсть", — відповів Дєд. "Та будете ви їсти м'ясо", — обернувся я до героя. "Ні, не буду!" — "Ну, а чого?" — знову спитав я його. "Зрозумійте, я просто його не їм. Ніякого м'яса". — "Шо і свинину не?" — "Ні". — "Ніякого м'яса?" — "Ні".