Все ясно - Сторінка 14

— "А біфштекс?" — "У жодному разі". — "А курку?" — "Ні". — "Так, може, яловичину?" — "О, Боже! Ні! Ніякої телятини!" — "Так кобасу чи сардельку?" — "Ні, ковбасу також ні". Я переказав усе це Дєду, і він глянув на мене тривожно. "З ним шось не так?" — поцікавився Дєд. "Шо з вами не так?" — спитав я в героя. "Нічого. Просто я так звик", — відповів той. "А може, гамбургер?" — "Ні". — "А язик?" — "Шо він там сказав, шо з ним сталося?" — встряв Дєд. "Сказав, шо просто так звик". — "А ковбасу він їсть?" — "Нє-а". — "Не їсть ковбаси?!" — "Не, ні ковбаси, ні сардельок". — "Шо, правда?!" — "Ну, він так сказав". — "Так, але ковбаса…" — "Я знаю". — "Ви справді зовсім не їсте ковбаси?" — "Без ковбаси". — "Він не їсть ковбаси", — знов обернувся я до Дєда. Дєд закрив очі і спробував скласти руки на животі, шо йому не вдалося, бо заважав руль. Було схоже, шо Дєду стало погано, бо герой не хотів їсти ковбаси. "Добре, тоді давай питай його, шо він їсть узагалі, шоб ми могли найти підходящий ресторан". — "Та ви просто шмук!" — сказав я герою. "Ви неправильно вживаєте це слово". — "Правильно-правильно", — відповів я.

"То єсть, як він не їсть м'яса?!" — спитала офіціантка з таким виглядом, шо Дєд аж схопився за голову. "Шо з ним?" — допитувалася вона. "З ким? З тим, хто м'яса не їсть, хто за голову тримається чи з псиною, яка кусає собі хвоста?" — "З тим, шо не їсть м'яса". — "Він просто так звик". Герой запитав, шо вона хоче. "У них без м'яса нічого нема", — проінформував я героя. "І шо, він дійсно не їсть м'яса?" — бідкалася офіціантка. "Ага, він такий". — "А ковбасу?" — "Ніякої ковбаси", — сказав до офіціантки Дєд, хитаючи головою справа наліво. "А може, ви з'їсте трошки м'яска? — перепитав я героя. — Бо в них же без м'яса нічого нема". — "А в них немає картоплі або чогось подібного?" — запитав він. "У вас бараболя є? — спитав я офіціантку, — чи шо-небудь подібне?" — "У нас бараболя тільки до м'яса". Я переклав її слова герою. "А хіба я не можу замовити просто картоплю?" — "Шо?" — "Можна нам дві або три порції картоплі без м'яса?" — запитав я офіціантку. Тоді вона сказала, шо піде й запитає в директора. "Спитай його, може, він буде їсти печінку", — сказав Дєд.

Офіціантка повернулася й оголосила: "Ну, шо я вам скажу, ми можемо йому запропонувати подвійну порцію картоплі, але ми подаємо її на одній тарілці з м'ясом. Директор сказав, шо тут ніяких переговорів бути не може. Він має його з'їсти". — "Подвійна картопля — нормально?" — спитав я героя. "О, це було би просто супер!" Дєд і я заказали по свинячій відбивній, а ше одну заказали для Семмі Дейвіса Молодшого-Молодшого. Псина якраз взялася знову до знайомства з ногою героя.

Коли принесли їсти, герой змусив мене забрати м'ясо з його тарілки. Сказав, шо навіть не хоче до нього доторкатися. Це вже доводило мене до білої гарячки. Хочете знати чому, тому шо я почав розуміти, шо він вважає наше їдло надто поганим для себе.

Я вибрав м'ясо з його тарілки, бо знав, шо Батя в такому випадку наказав би мені це зробити, і я навіть нічого йому не сказав. "Скажи йому, шо завтра ми рушимо дуже рано", — відізвався Дєд. "Рано?" — "Так ми зможемо довше шукати. Вночі шукати погано". — "Ми виїдемо дуже рано завтра", — переклав я для героя. "Це добре", — відповів він, відсмикнувши свою ногу. Я просто страшенно здивувався, коли Дєд заявив, шо виїдемо рано. Він ненавидів, якшо не міг довго перекимарити. Він узагалі ненавидів бути невиспаним. Так само він ше ненавидів Луцьк, машину, героя і мене на додачу. А якшо ми виїдемо рано, то він всього того буде мати на цілий день більше. "Я хочу глянути на карти", — сказав Дєд. Я попросив героя дати йому карти для більш ретельної інспекції. Коли герой поліз по папери у свою сідалищну сумку, він знову смикнув ногою, шо дуже вразило Семмі Дейвіса Молодшого-Молодшого. Псина почала товктися під столом, шо на ньому аж задрижали тарілки. Одна героєва бараболя викотилася на підлогу. Вона гепнула зі звуком — ПЛОМП — на підлогу, пробігла якусь дистанцію і завмерла. Дєд і я подивилися одне на одного. Я не знав, шо робити. "Ну, торба", — сказав Дєд. Герой продовжував дивитися на картоплю на підлозі. То була дуже брудна підлога. І це була одна з двох картоплин героя. "Просто ужас, — сказав тихо Дєд і відіпхнув свою тарілку, — ужас". І він не помилився.

Офіціантка повернулася до нашого столика з Соlа'ми, які ми замовили. "От ваша…" — почала вона, але помітила на підлозі картоплю, кинулася геть з великим прискоренням. Герой все ше п'ялився на картоплю на підлозі. Я зметикував, шо він про себе мислить, шо робити: чи то підняти картоплю з підлоги, покласти її собі на тарілку і з'їсти, чи то проігнорірувати це падіння, буцім нічого не сталося, чи з'їсти ту бараболю, шо лишилася, і переконати себе, шо він уже ситий нею по горло, чи відкопнути картоплину Семмі Дейвісу Молодшому-Молодшому, хоча псина через свій аристократичний характер, навряд чи їла би шось із брудної підлоги, чи, може, попросити офіціантку принести йому ше одну порцію, шо означало би, шо мені довелося б знову витягувати йому з тарілки м'ясо, бо він вважає його огидним, чи, може, — на шо я сподівався найбільше — він просто візьме і зжує, нарешті, свій шматок м'яса. Але він нічого того не зробив. Якщо хочете знати, шо він зробив, то я вам скажу, шо абсолютно нічого. Він просто сидів і вилупився на картоплю.

Дєд підняв картоплину, переклав її на свою тарілку, порізав на чотири шматочки, один подав Семмі Дейвісу Молодшому-Молодшому, один мені, а один — герою. Далі він відрізав шматочок від свого і заковтнув його. Потім він подивився на мене, я не бажав їсти бараболю, хоча знав, шо мушу то зробити. Сказати, шо вона була недобра, це певно було би супер м'яко. Після того ми глянули на героя. Він подивився на підлогу й на свою тарілку. Потім відрізав шматочок від свого шматка, наколов його на виделку й почав на нього дивитися. "Раді вас бачити в Україні", — сказав Дєд і гепнув мене по спині, шо мені, мушу сказати, не дуже сподобалося. Далі Дєд засміявся. "Раді вас бачити в Україні!" — переклав я і також засміявся. Тоді й герой почав сміятися. Довгий час ми дружно і голосно реготали. Ми привертали до себе увагу абсолютно всіх, хто був у тому ресторані. Наш регіт був дуже потужним, а потім ше сильнішим. Я бачив, шо у кожного з нас на обличчі з'явилися сльози. Незадовго я зрозумів, шо кожен з нас сміявся із зовсім іншої причини, кожен зі своєї, і кожна причина не залежала від картоплі.

Є один прикол, про який я раніше не згадував, але зараз саме той момент, шоб розповісти. (Будь ласка, Джонатан, ніколи нікому цього не показуй. Я навіть не знаю, нашо я це тут пишу.) Одного разу я прийшов додому після дискотеки в одному з тусовочних нічників Одеси і мені захотілося переглянути телебачення. Я був у шоці, коли почув, шо телевізор уже був включеним, бо було досить пізно. Я докумекав, шо це міг бути тільки Дєд. Я вже розвивав цю тему раніше, коли писав, шо Дєд часто приходив до нас уночі, коли не міг заснути. Так було ше до того, як він почав жити у нас. У таких випадках він вічно засинав перед телевізором, а за пару годин прокидався і йшов досинати додому. Якшо я тільки не спав, я тоді б не почув, як Дєд дивиться телевізор, то я міг і не знати, ми він приходив до нас, чи ні. Може, він і приходив кожної ночі. Але раз я цього не знав, то думав про нього як про привида.

Коли Дєд дивився телевізор, я не зважувався з ним вітатися, бо не хотів йому заважати. Так і тієї ночі я пройшов тихо, намагався не шуміти. Я вже був на четвертій сходинці, коли почув шось дивне. Це в принципі не був плач. То було шось трохи легше за плач. Я помалу опустився на чотири сходинки назад. На самих тільки пальцях я пройшов на кухню і з-за кута виглянув у кімнату з телевізором. Спочатку я побачив телек. Показували футбол. (Не пам'ятаю хто грав, але знаю, шо наші вигравали.) Потім я побачив руку на бильці крісла, в якому Дєд любив сидіти. Але то була не Дєдова рука. Я ше більше визирнув і мало не впав. Я зрозумів, шо мав би впізнати звук, який нагадував плач. Це був Ігорчик. (Я почував себе повним ідіотом.)

Побачене викликало в мені страждання. І я поясню від чого. Я зрозумів, чого він мало не плакав. Я все це дуже добре розумів і думав підійти до нього і сказати, шо я колись-то теж майже плакав, як і він, бо мені здавалося, шо я ніколи не буду якоюсь величиною з багатьма і різними дівчатами і місцями, куда можна буде піти. Але це було не так. І він теж потім стане таким, як і я. А тепер глянь на мене, Ігор, синяки пропали і це лайнове відчуття теж, а з'явилася впевненість, шо ти заслужив на все, шо маєш від життя.

Але тоді я нічого не міг йому сказати. Я опустився на підлогу на кухні, за пару метрів від нього й почав ржати. Я не розумів, чого я ржу, але стриматися не міг. Я затиснув рукою свій писок, шоб не видавати ніяких звуків. Але мій сміх наростав і наростав аж у мене заболіло в шлунку. Я спробував підвестися і сховатися в себе в кімнаті, але боявся порухатися і не розреготатися ше сильніше. Я пробув там довго. Мій брат продовжував невпинно майже ревіти, шо робило мій сміх ше потужнішим. Тепер я розумію, шо то був той самий сміх, такий самий, як тоді в ресторані в Луцьку, як і сміх мого Дє-да, як і сміх героя, які загубилися в такій же темряві. (Прошу милості за цей пасаж. Може, я потім витру його звідси, перед тим, як відправляти його поштою.) Шо ж до Семмі Дейвіса Молодшого-Молодшого, то псина так і не зжерла свою картоплю.

Ми з героєм за вечерею багато говорили, найбільше про Америку. "Розкажи мені про речі, які у вас там є в Америці", — попросив я. "А про що саме ви б хотіли дізнатися?" — "Мій друг Гриня повідомив мені, шо в Америці є багато класних бухгалтерських шкіл. Це не брехня?" — "Думаю, що так. Щоправда, точно я не знаю, але зможу дізнатися для вас, коли повернуся додому". — "Дякую, — сказав я і зрозумів, шо тепер у мене є контакти в Америці і шо я вже не сам, а потім я запитав, — а шо ви хочете робити?" — "Що я хочу робити?" — "Ну, ким ви будете?" — "Я ще не знаю". — "Та як же, знаєте?!" — "Тим або іншим". — "Як це тим або іншим?" — "Ну, я ще не вирішив".