Всесвітня історія підлоти - Сторінка 7

Він опанував мандрівне мистецтво торгувати худобою. Опанував також інше мистецтво — набагато складніше — підкоряти собі людей. І перше, й друге допомогли йому стати успішним злодієм у крадіжці худоби та коней. Іноді його манили до себе гітари та борделі Мехіко.

Кидаючи зухвалий виклик сну, він улаштовував велелюдні оргії, які тривали по чотири дні й чотири ночі. А коли оргія йому набридала, він оплачував свої рахунки кулями. Доки палець на спусковому гачку його не підводив, він був найзловіс-нішим (і, мабуть, найнікчемнішим і найсамотнішим) ковбоєм на цьому кордоні. Ґарет, друг Білла, шериф, який потім його вбив, сказав одного разу:

— Я багато тренувався у влучності стрільби, вбиваючи бізонів.

— А я тренувався ще наполегливіше, вбиваючи людей, — лагідно зуважив Малюк Біллі.

Подробиці встановити важко, але ми знаємо, що на його совісті було не менше двадцяти одного вбитого, "не рахуючи мексиканців". Протягом сімох надзвичайно небезпечних років він користувався такою розкішшю, як цілковита зневага до смерті.

Увечері 25 липня 1880 року Малюк Біллі скакав чвалом на своєму буланому коні по головній, або єдиній, вулиці форту Самнер. Спека була нестерпною, і ліхтарів ніхто не запалював; комісар Ґарет, який сидів у кріслі-гойдалці на галереї, вихопив револьвер і всадив йому кулю в живіт. Буланий не зупинився, а вершник упав на землю. Ґарет всадив йому другу кулю. Жителі села (знаючи, що поранений — Малюк Біллі) міцніше позачиняли свої вікна. Агонія тривала довго й супроводжувалася страхітливою блюзнірською лайкою. Сонце вже стояло високо в небі, коли до нього нарешті підійшли і забрали в нього зброю; Малюк Біллі був мертвий і нагадував купу покидьків, як і кожен труп.

Його поголили, обрядили в новий одяг і виставили для постраху та розваги у вітрині найкращого магазину.

Люди верхи та на бричках з'їздилися з усієї округи, щоб порадіти, дивлячись на труп. На третій день йому довелося накласти макіяж. А на четвертий його поховали в атмосфері тріумфу й радості.

НЕҐРЕЧНИЙ ЦЕРЕМОНІЙМЕЙСТЕР КОТСУКЕ-НО-СУКЕ

Підлим героєм цієї оповіді буде неґречний церемоніймейстер Котсуке-но-Суке, чиновник, злочинне зухвальство якого спричинило ганьбу і смерть володаря замку Ако і який відмовився накласти на себе руки, як годиться людині шляхетній, коли настав час справедливої помсти. Проте він заслуговує на вдячність усього людства, бо розбудив у людях дорогоцінне почуття відданості і став негативною, але необхідною причиною безсмертного подвигу. Близько сотні романів, монографій, докторських дисертацій і опер присвячено тому діянню — не кажучи вже про захват, виражений у порцеляні, візерунчастому лазуриті та в художніх лакованих виробах. Згодилася для цієї мети й рухлива целулоїдна плівка, позаяк у Повчальній Історії Сорока Сімох Воїнів — так вона називається — японський кінематограф найчастіше знаходив своє натхнення. Детальне опрацювання відомого сюжету, палкий інтерес до нього цілком виправдані: його істина застосовна до кожного з нас.

Я йтиму за розповіддю Мітфорда, який обминає характерні особливості місцевого колориту й зосереджує увагу на розвитку того славетного епізоду. Така похвальна відсутність "орієнталізму" наводить на думку, що йдеться про прямий переклад з японської мови.

РОЗВ'ЯЗАВСЯ ШНУРОК

Давно минулої весни 1702 року вельможний володар замку Ако готувався гостинно прийняти імператорського посланця. Дві тисячі триста років придворного етикету (які починалися ще в добу міфології) надзвичайно ускладнили церемоніал такого прийому. Посланець репрезентував імператора, але він був лише його тінню або символом; цей нюанс було однаково недоречно як підкреслювати, так і пом'якшувати. Щоб запобігти помилкам, які легко могли стати фатальними, приїзду посланця передувала поява одного з чиновників двору Єдо з повноваженнями церемоніймейстера. Закинутий далеко від придворних зручностей і приречений постійно жити в гірській глушині, що він, певно, сприймав як заслання, Кіра Котсуке-но-Суке віддавав свої розпорядження досить грубим тоном, іноді доходячи до нахабної брутальності. Володар замку, якого він повчав, намагався вдавати, ніби не помічає цих брутальних вихваток. Він не знав, як йому відповісти, а почуття дисципліни утримувало його від застосування сили. Одного ранку на черевику церемоніймейстера розв'язався шнурок, і той попросив, аби володар замку йому його зав'язав. Шляхетний лицар смиренно виконав це прохання, але душа його кипіла від обурення. Неґречний церемоніймейстер сказав йому, що він невиправний і що тільки тупий селюк міг зробити такий недоладний вузол. Володар замку вихопив меча й опустив його на голову нечеми. Той кинувся навтіки, цівка крові зачервонила йому лоб... Через кілька днів військовий трибунал засудив зловмисника, який поранив свого ближнього, до смертної кари через самогубство. На центральному подвір'ї замку Ако спорудили поміст, накритий червоним сукном, засуджений на смерть піднявся на нього, і йому подали кинджал, оздоблений золотом і дорогоцінним камінням. Він привселюдно визнав свою провину, роздягся до пояса й розпоров собі живіт двома ритуальними ударами ножа, померши як самурай, і глядачі, що стояли далі, не побачили навіть крові, бо вона капала на червоне сукно. Сивий воїн акуратно відтяв йому мечем голову: то був радник Кураносуке, його названий батько.

УДАВАНА ГАНЬБА

Замок загиблого Такумі-но-Камі був конфіскований; його воїни розійшлися хто куди, родина розорилася й зубожіла, а ім'я його було прокляте. Проте пішла чутка, що в ніч після його вимушеного самогубства сорок сім його воїнів зібралися на вершині гори й ретельно обміркували задум, який вони й здійснили через рік. Відомо, що вони були змушені діяти без невиправданого поспіху, й деякі з їхніх нарад відбувалися не на важкодоступній вершині гори, а в лісовій капличці, дуже скромній дерев'яній хатині, що не мала інших окрас, крім скрині, в якій зберігалося дзеркало. Вони мріяли про помсту, і їм, либонь, важко було дочекатися, коли для неї настане слушний час.

Кіра Котсуке-но-Суке, ненависний церемоніймейстер, укріпив свій замок, і величезний загін лучників та воїнів з мечами супроводжував його паланкін. Він повсюди розіслав своїх вірних, спостережливих і добре замаскованих шпигунів. Але ні за ким не стежили й не спостерігали так пильно, як за ймовірним ватажком месників, радником Кураносуке. Цей же останній випадково про все довідався й відповідно побудував свій план помсти.

Він переселився до Кіото, міста, якому не було рівних у всій імперії за барвами його осені. Там він почав тинятися по борделях, гральних закладах і тавернах. Незважаючи на своє сиве волосся, він водився зі шльондрами, з поетами і навіть гіршим набродом. Одного разу його виштовхали з шинку, й він до ранку проспав біля порога, уткнувшись носом у власну блювотину.

Один молодик із Сатсуми його впізнав і сказав зі смутком та гнівом: "Чи не бачу я перед собою того самого радника Асамо Такумі-но-Камі, який допоміг своєму володареві померти, а тепер, замість помститися за його смерть, загруз у ницих насолодах і в ганьбі? О ти, не гідний називатися самураєм!"

Він копнув ногою в обличчя сплячого і плюнув на нього. Коли шпигуни доповіли Котсуке-но-Суке, що радник загиблого поставився з цілковитою байдужістю до цього приниження, той відчув велику полегкість.

Але радник на цьому не зупинився. Він прогнав свою дружину та найменшого зі своїх синів і купив собі хвойду в будинку розпусти. Це був учинок настільки ганебний, що серце його ворога звеселилось, а його боягузлива обережність ослабла. Він навіть дозволив собі зменшити наполовину кількість своїх охоронців.

В одну з буремних зимових ночей 1703 року сорок сім воїнів зібралися в одному занедбаному саду в околицях Єдо неподалік від мосту та від фабрики, на якій виготовлялися гральні карти. Вони прийшли з прапорами свого володаря. Перш ніж піти на штурм, вони попередили сусідів, що мають намір не вчинити грабіжницький напад, а здійснити військову операцію для відновлення справедливості.

ШРАМ

Два загони штурмували замок Кіра Котсуке-но-Суке. Першим командував сам радник, і його загін прорвався через головний вхід; другим — його старший син, якому ще не виповнилося шістнадцяти років і який у ту ніч загинув. Історія зберегла деякі моменти тієї кошмарної битви: ризикований спуск по мотузяних драбинах, які розгойдувалися в повітрі, барабан, що покликав в атаку, затятий опір захисників, лучники на даху, чиї смертоносні стріли влучали в найважливіші органи людей, заляпана кров'ю порцеляна, жарке полум'я і крижаний холод смерті, огидна безсоромність трупів, які лежали повсюди. Дев'ятеро воїнів загинули; захисники замку були не менш хоробрими й не хотіли здаватися. Але незабаром після півночі їхній опір було зламано.

Проте Котсуке-но-Суке, ганебний винуватець цих подвигів відданості, зник безслідно. Його шукали по всіх закутках цього поставленого з ніг на голову замку й уже втратили надію знайти, коли радник звернув увагу на те, що його постіль досі тепла. Пошуки відновили й виявили вузьке вікно, сховане за бронзовим дзеркалом. Унизу за вікном, у крихітному внутрішньому дворику, стояв і дивився на них чоловік у білому спідньому одязі. Меч тремтів у його правій руці. Коли до нього спустилися, він здався без бою. На лобі в нього виднівся шрам: то був давній слід від меча Такумі-но-Камі.

І тоді забризкані кров'ю воїни впали навколішки перед ненависним ворогом і сказали йому, що вони служать володареві замку Ако, якого він довів до ганьби та смерті, і просили його накласти на себе руки, як годиться самураєві.

Проте марно вони пропонували цьому чоловікові з ницою душею померти почесною смертю. Почуття честі було йому невідоме, й удосвіта їм довелося відтяти йому голову.

ВИКОНАНИЙ ОБОВ'ЯЗОК ВІДДАНОСТІ

Здійснивши помсту (але без гніву, без хвилювання, без жалю), воїни вирушили до храму, в якому покоїлись останки їхнього володаря.

І ось вони йдуть і несуть у казанку неймовірну голову Кіра Котсуке-но-Суке, по черзі турбуючись про те, щоб вона належно збереглася. Вони йдуть через поля та провінції в невинному світлі дня. Люди благословляють їх і плачуть.