Windows on the World - Сторінка 17

Відновити чистоту скла, досконалість минулого. Дух перехоплює від споглядання за цією різаниною. Усе ще ніяк не можу позбутися відчуття незручності, того самого, що точить мене під час написання цієї книжки: чи маємо на це право? Чи це нормально, настільки захоплюватися руйнуванням? Питання Кундери набуває дивного звучання стосовно цих катастроф. Вулиці Нью-Йорка білі, вкриті папером та пилом, наче снігом; чорношкіра дитина спить у колясці посеред вулиці. Виставка Віріліо одразу, тільки-но відкрилася, спричинила скандал. Чи не зарано ще естетизувати таке лихо? Звісно, мистецтво не є обов'язковим, ніхто не зобов'язаний відвідувати виставки або ж читати книжки. Утім, "Що буває" збирає катастрофи, наче колекціонер — трофеї: знімки забруднення ртуттю у Мінімата, Японія, 1973 р.; витоку діоксину на заводі "Ікмеза" у Севезо, Італія, 1976 р.; падіння літака в Тенеріфе, Іспанія, 1977 р.; катастрофи нафтоналивного танкера "Амоко-Кадиз", Фіністер, 1978 р. Деякі відвідувачі витирають очі, сякаються або відводять погляд, не маючи сил дивитись на ці картини. Я їх розумію. Утім, такий уже наш світ, і поки що ми не можемо жити в якомусь іншому. Витік радіоактивного газу на атомній станції "Трі-Майл-Айленд", Пенсільванія, 1979 р. Витік токсичного газу на заводі "Юніон Карбайд", Бхопал, Індія, 1979 р. Вибух судна "Челленджер" на мисі Канаверал, Флорида, 1986 р. Задум Віріліо може шокувати: він змішав промислові катастрофи з терористичними атаками. Вибух реактора на Чорнобильській атомній електростанції, Україна, 1986 р. Аварія танкера "Ексон Вальдез", 1989 р. Газова атака в токійському метро, Японія, 1995 р. Додайте сюди ще й природні катастрофи, такі як: шторм у Франції у 1999 році, пожежі в Австралії в 1997-му, землетрус у Кобі, в Японії, у 1995-му. І все це — під драматичну музику, як у кіно. Я тиняюся серед цього страхіття. Хотів би я вмити руки, хотів би повірити, що мене не обходять ці жахи. Але, як і будь-яка нормальна людина, я втягнутий у цей процес на своєму мікрорівні. На вході висить висловлювання Фрейда: "Збирання усуває враження про випадковість". Ця загадкова сентенція, датована 1914—1915 роками, ніби дає відповідь на запитання, що його трохи раніше поставив Девід: — А що таке збіг?

Що далі йде наука, то більш жорстокими стають катастрофи та чарівнішими руйнування. У кінці виставки Віріліо зайшов занадто далеко у своїй провокації, показавши телеверсію справжнього дива піротехніки, неймовірного феєрверку в Шанхаї: він насмілився вказати на зв'язок між природним жахом та штучною красою. Виставка лишила в мене присмак гіркоти. Я вийшов звідти із ще більшим відчуттям провини. Чи можна ставити поруч зруйнування веж-близ-нюків звичайний феєрверк, нехай і найвидовищніший у світі? О, яке прекрасне полум'я, о, яка чарівна блакить, о, які вродливі палаючі тіла? Чи зможу я дивитись на себе в дзеркало після виходу такого роману? Від цих думок мене нудить, хочеться виблювати весь сніданок зі del de Paris, але я змушений визнати, що мені подобається пробувати на смак цей жах. Мені до вподоби цей неймовірний дим, що піднімається від двох веж на великому екрані в реальному часі, ця величезна біла пір'їна у блакитному небі, шовкова хустка, що тягнеться між морем та землею. Він подобається мені не тільки через свою піднесену чарівність, а ще й через те, що я усвідомлюю його апокаліптичну природу, жорстокість та жахливість, яку він у собі ховає. Віріліо змушує мене повернутися обличчям до своєї гуманності, яка аж ніяк не є гуманізмом.

Татусів метод боротьби зі страхом полягає в нескінченній балаканині.

— Тільки-но нас на гелікоптері знімуть звідси, ми поїдемо разом до FAO Schwarz, і я куплю будь-які іграшки, які ви забажаєте. Великий наліт на магазини.

— І ми будемо пити Dr Pepper7.

— Гаразд. А чи вам відомо, що ваш прапрадід ледь не став співзасновником The Coca-Cola Company? Я вам ще не розповідав цю історію? У ті часи наша родина мешкала в Атланті. Одного дня до нас завітав незнайомий місцевий аптекар: він шукав гроші, аби запустити у виробництво новий розчин, що він його тільки-но винайшов. Оскільки наша родина належала до заможних патриціїв міста, він, звісно, запропонував вашому пращуру розділити прибутки. У родині Йорстонів ця історія стала кумедною байкою: аптекаря навіть запросили на вечерю до нашого маєтку. Він дав скуштувати всій родині свій дивний напій на основі листя коки. Всі одностайно знайшли його огидним і непридатним для пиття. "А що за відразливий колір!", "Тьху, ніколи це не продаватиметься!" Аптекар захищався, стверджуючи, що його напій сприяє травленню та містить вітаміни. Ваш предок розсміявся й вигукнув: "Уперше мені пропонують зробити інвестицію в проносне". І винахідник кока-коли пішов, піймавши об-лизня. Ще багато років ця історія тішила членів нашої родини. Але одного разу стало не смішно: якби ми допомогли бідному аптекареві, то сьогодні прикрашали б вищі рядки рейтингу Тор 100 журналу Forbes...

Цю історію тато розповідав нам уже разів із тридцять, але нічого, мене це не втомлює. Він здається таким задоволеним, коли бачить, що ми з Джеррі слухаємо його. Мені подобається чути, як ми ледь не стали багатіями. Щоразу, коли я п'ю баночку коки, я думаю про те, що міг би бути її власником. Але на пращурів гніватися не варто. Нам у школі розповідали. Вони більше тяжіли до плантацій, де раби збирали бавовну. Вони ж не могли знати, що їх геть спустошить війна з янкі та що потім вони знайдуть нафту. Зрештою, вони були справжніми нікчемами, просто час від часу їм таланило, а час від часу — ні, точно як нам зараз. Спочатку я думав собі: вау, супер, пропасували школу, прикотилися до Нью-Йорка, тріскаємо суперські оладки, тато дозволяє нам бавитися з кнопкою ліфта, вона засвічується та дзеленькає, коли натискаєш, коротше, солідол!! Але тепер усьому труба: ця пожежа, та у Джеррі весь час кров йде з носа, а я весь час кашляю, — якийсь відстій. Лурдес досить мила з нами, але вона постійно реве, і це вже дістало. Ентоні прикольний, у Джеффрі не всі вдома, він туди-сюди бігає — то до своєї групи, то подивитися, чи не запрацювали мобільні. Усі вони симпатичні, але це нічого не міняє в цьому розгардіяші. Мабуть, татові вже час застосувати свої підсвідомі надможливості, що активізуються тільки в разі меганебезпеки. Думаю, за кілька секунд він покаже свою міць, як Кларк Кент, треба тільки дати йому час, аби він вдягнув костюм супергероя. А поки він віддає перевагу тому, щоб теревенити про наших пращурів, які профукали справу століття, — от без чого ми б точно зараз обійшлися. Чорт, ненавиджу це в коміксах: треба хтозна скільки чекати, допоки герой прокинеться та збереться-таки рятувати жертв, що застрягли в палаючій будівлі. Це дістало, але так завжди трапляється. Якби герой з'являвся одразу на початку, втрачався би увесь саспенс. Та ж сама фігня в телевізійних "манґа"1. Дядьки, що роблять мультики, це чудово знають: треба, щоб юні телеглядачі зачекали. Отож доводиться нам чекати. Утім, ми, діти, тільки те й робимо, що чекаємо. Чекаємо, коли зістаримося, щоб досхочу жерти "М&М'Б" та їздити до парку студії "Universal" коли заманеться, а не коли уламаєш батьків. Аби вбити час, удаю, наче мене цікавить батьківська історія.

— Скажи, тату, ми що в натурі ледь не стали родиною Coca-Cola7.

І ось тато вже задоволений, він більше не плаче, лепсько бачити, як він посміхається: "О так, Девіде, це правда, уявляєш?", а Джеррі знизує плечима, адже він знає цю історію напам'ять і не розуміє, чому я удаю, ніби вперше її чую. І як до нього не доходить: треба піднести татові дух, бо ж інакше він не зможе скористатися своїми над-можливостями.

1М а н ґ а — японські комікси, що часто лежать в основі мультфільмів "аніме".

La Closerie des Lilas (1804), Le Dome (1897), La Rotonde (1911), Le Select (1925), La Coupole (1927). Втрачене Покоління знало, де зустрічатися — на Монпарнасі. Я, наче той прочанин, здійснюю паломництво по барах, які перераховані у Гемінґвея у "Святі, що завжди з тобою": дякувати "татусеві Гему", письменник тепер може собі дозволити бухнути на самоті, особливо якщо він посварився зі своєю подружкою. Тож, якщо я замовляю "вермут-чорна смородина" у Closerie, то це виключно через професійну свідомість. І як генії могли пити таку гидоту? Проходжу повз будинок № 27 по вулиці Флерюс, що у двох хвилинах від мене; тут жили Ґертруда Стайн та Аліса Ба-бетт Токлас. На диво, на будинку висить дошка, що нагадує про особливу цінність цієї міфічної будівлі, стіни якої були завішені роботами Ґоґена та Міро та де був обезсмертнений знаменитий вислів бармена з Le Select "Ви всі — втрачене покоління". Ґертруда Стайн, американка, яка представила Пікассо Матіссу, мешкала в Парижі з 1902 року, на першому поверсі будинку, з вікнами на внутрішній сад. До американців у цьому кварталі жили росіяни. Гемінґвей приїхав сюди копіювати Модільяні, Сутіна, Шагала тощо, яким протегував Шервуд Андерсон. Троцький та Ленін готували тут Революцію. Чому Гемінґвей подумки повертався сюди, пускаючи собі кулю в лоб? У 1957 році, коли він почав працювати над "А Moveable Feast"1, йому було 58. За три роки до цього він отримав Нобелівську премію

1 "Свято, що завжди з тобою" (англ.).

з літератури. А чотири роки по тому він покінчить із собою, вистріливши із мисливської рушниці. Ці останні чотири роки він вирішив провести в машині часу, що її назва "література". Фізично він житиме в Кетчумі (Айдахо), потім в Іспанії та на Кубі. Але подумки всю решту свого життя він проведе в Парижі 1921—1926 років, зі своєю першою дружиною Гадлі Річардсон. Він не визнає, що йому вже шістдесят: він пише, щоб знову стати двадцятип'ятирічним, тим нікому не відомим закоханим бідаком, який у квітні 1925 року в Dingo Ваг на вулиці Деламбр (що пізніше перетворився на Auberge de Venise), зустрів геть п'яного Скотта Фіцджеральда. Саме тут сімдесят вісім років по тому я займаюся своєю писаниною, попиваючи "Лонг Айленд Айс Ті", рецепт якого вигадав саме він (злити в одну склянку всі білі алкогольні напої + кола та лід). У Dingo Ваг можна було зустріти Айседору Дункан, Трістана Тцара (він похований на цвинтарі Мон-парнас), Ман Рея...