Windows on the World - Сторінка 4

- Фредерік Бегбедер -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Про що ця пісня? Вона була написана проти війни у В'єтнамі.

У моєму перекладі (дуже вільному) виходить придуркувата пацифістська дитяча пісенька, в якій йдеться про те, що вікна світу вкриті дощем, сонця нема, і невідомо, де воно поділось. Але ж дітям, щоби рости, треба більше сонячних днів. Так само і хлопцям, які стають чоловіками і думають про те, коли покличе їх країна, хочеться, щоби небо із чорного знов стало блакитним. Тож нехай завжди світить сонце.

Цікаво, чи знав цю пісеньку власник Windows on the World?.

Мої хлопці відверто нудьгують, і я сам у цьому винен: тягаю їх якимись нафталіновими місцями. Але ж вони самі наполягали! Я вважав, що вид із верхівки хмарочосу якось розважить їх, але вони занадто швидко оббігли всі вікна по колу. Точно як їхній батько: надто швидко від усього втомлюються. Покоління шаленого заппінгу та екзистенціальної шизофренії. Що ж вони робитимуть, коли побачать, що неможливо бути всім та мати все? Мені їх шкода, бо сам я й досі не можу оговтатися від цього відкриття.

Коли я бачу своїх дітей, у мене завжди з'являється дивне відчуття. Мені 6 хотілося сказати їм "я вас люблю", але вже надто пізно. Коли їм було по три рочки, я повторював їм це щовечора, допоки вони не засинали. Вранці вони прокидалися від того, що я лоскотав їм ступні. У них завжди були холодні ніжки, що вилазили з-під ковдри. Зараз вони вже змужніли і між нами виникла певна дистанція. Тепер я взагалі ними майже не опікуюсь — ми не так часто бачимось, і вони не мають можливості звикнути до мене. Замість того щоб говорити їм "я вас люблю", слід було 6 сказати таке:

— Є дещо гірше за батька, якого ніколи немає вдома: батько, який постійно вдома. Одного дня ви подякуєте мені за те, що я не тиснув на вас. Ви зрозумієте, що я допомагав вам, даючи злетіти самостійно, але плекаючи вас на відстані.

Але зараз іще зарано говорити їм це. Вони самі все зрозуміють, коли доживуть до моїх сорока трьох років. Дивні створіння — брати: завжди разом і завжди воюють один з одним. Цього ранку скаржитись нема чого — не сильно б'ються. їхньою увагою заволоділи рисові пластівці Rice Krispies: Snap, Crackle, Pop1. Ми балакаємо про те, як швидко промайнули канікули, та про повернення до школи. Девід хоче ще раз відвідати павільйони студії Universal. Весь рік він проходив у футболці "І survived Jurassic Park"2. Навіть не хотів кидати її у прання разом з іншими брудними речами! Хто може бути більшим снобом за семирічну дитину? Пізніше дитина стане дисциплінованою, припинить удавати з себе казна-що. От, скажімо, Джеррі: усього на два роки старший, але це вже людина, яка себе контролює, вміє йти на компроміс. Він теж крутий — ходить у реглані зі своїм улюбленим Eminem, але хизується набагато менше: він же старший. Девід усе ще хворіє. Ненавиджу його постійний кашель, мене це дратує, і я не можу розібратись, чи мені дошкуляють самі звуки цього кашлю, чи це такий прояв батьківської любові і мене непокоїть його здоров'я. Насправді я нервую, бо не впевнений, чи хороший я батько, проте одне я знаю напевне: що я — егоїст.

Бразильський бізнесмен розпалює сигару. Треба бути божевільним, щоб палити в цей час. Я роблю знак метрдотелю, і той одразу кидається до бразильця, бо ж у "Windows" палити заборонено, як і у всіх громадських місцях Нью-Йорка. Кекс удає, ніби вперше чує про такий закон, починає скандалити та вимагає провести його в зону для курців. Метрдотель пояснює, що для цього він має спуститися вниз та вийти на вулицю! Замість того щоб згасити свою сигару, курець підводиться й покірно прямує до ліфта. Звісно, це справа честі...

1 У рекламному ролику пластівців Rice Krispies брала участь група Rolling Stones, а слоган "Snap, Crackle, Рор" виголошував Мік Джаггер.

2 Я вижив у Парку Юрського періоду (англ.).

...Ось як одна сигара може врятувати життя. На пачках із цигарками слід відтепер писати нове попередження: "Паління змушує вас покинути приміщення, перш ніж воно вибухне".

Хотів би я бути в змозі щось змінити, крикнути Картью, щоб він звалював звідти, негайно, блядь, ТІКАЙ, БЕРИ ДІТЕЙ, ЗАБИРАЙТЕСЯ ГЕТЬ МЕРЩІЙ, СКАЖИ ПРО ЦЕ ІНШИМ, ХУТКО, ВОРУШІТЬСЯ, ТВОЮ МАТІР, ЗАРАЗ УСЕ ЗЛЕТИТЬ У ПОВІТРЯ! GET THE FUCK OUT OF THIS FUCKING BUILDING!!

Безпорадність, авторське марнославство. Ця книжка марна, як і всі книжки. Письменник наче та кавалерія — завжди прибуває запізно. Вежа "Мен-Монпарнас" найширша з боку вулиці Депар: якби в когось з'явилося бажання врізатися в неї на літаку, слід було 6 мітити саме в цей фасад. Я закохуюсь у цю будівлю, яку всі ненавидять. Я люблю її вночі так само, як ненавиджу вдень. Чорний колір їй дуже пасує. За денного світла ця вежа сіра, сумна, громіздка; тільки ніч примушує її сяяти червоними електричними лампочками по боках, наче маяк над Парижем. Уночі вежа нагадує мені монолітний комплекс із "Космічної одіссеї-2001": чорний вертикальний трикутник, який ніби має символізувати вічність. Учора ввечері я привів свою наречену до нічного клубу, що знаходиться у підвалі вежі. Колись ця дискотека мала назву "Пекло", але нещодавно її перейменували на Red Light Тут відзначали двадцятип'ятиріччя журналу VSD:

шалена дискотека, черга до гардеробу, спонсори та ді-джеї, кілька VIP-гостей, нічого особливого. Я обійняв свою кохану й ми почали цілуватися під французьким "Ground Zéro"1. Я був би радий, якби вона дала мені в туалеті, але вона відмовила:

— Вибач, сьогодні моя киця святкує рамадан.

Хочу заздалегідь вибачитись перед мусульманською громадою за попередній жарт. Я знаю, що в рамадан дозволяється їсти увечері. Будьмо великодушними. Не треба фатви: я і без того доволі відома людина. У мене був досить складний 2002 рік. Я досхочу потішився, та й сам став посміховиськом. Не треба додавати мені у 2003-му, якщо на те ваша ласка. Здається, вежі "Монпарнас" аж ніяк не загрожує атака ісламських фанатиків, оскільки в цій вежі розташоване французьке представництво каналу "Аль-Джазіра". Я зосередився на цьому громовідводі і вмочив свій тост у каву.

Вежа "Монпарнас" — 200 метрів заввишки. Щоб уявити висоту Всесвітнього торговельного центру, подумки поставте дві вежі "Монпарнас" одна на одну, і все одно ця конструкція буде меншою за ВТЦ. Щоранку я піднімаюся в ліфті до Ciel de Paris (56-й поверх) за 35 секунд, я засікав. У кабіні я відчуваю, як ноги тяжчають, а вуха закладає. У цих швидкісних ліфтах відчуваєш те саме, що й у літаку, коли він потрапляє в повітряну яму, а ви не застібнули ремінь безпеки. Ciel de Paris — це все, що залишилось від Windows on the World: сама ідея. Безглузда та претензійна концепція ресторану на верхівці вежі, що височіє над містом. Тут усе витримано в чорному кольорі, стеля імітує зоряне небо. Сьогодні вранці не так багато відвідувачів — погода похмура. Люди анулюють замовлення, коли видимість погана. Ciel de Paris потопає в тумані. Крізь вікна можна побачити лише

1 Військовий термін, що позначає точку на землі, де вибухає бомба. Після 11 вересня 2001 року так називають місце, де знаходились вежі-близнюки Всесвітнього торговельного центру (англ.).

зо

білий серпанок. Припавши носом до вікна, я можу розгледіти найближчі вулиці. У дитинстві мені часто казали, що мої думки — туманні; от і зараз вони такі. Ці крісла Кпоїї були вироблені десь у 70-ті; незабаром вони знову стануть модними. Чорно-рудий палас нагадує фільми Мокі. Постійно чути фоновий шум: кондиціонери гудуть, наче атомний реактор. Притуляюсь обличчям до вікна: запітніле скло приховує вулицю Ренн. Я зручно розташувався за відгородженим столиком, у м'якому кріслі з брунатної шкіри, як у Drugstore Publias на бульварі Сен-Жермен (це місце зникло з лиця землі так само, як і Windows on the World)) замовляю свіжовичавлений помаранчевий сік та віденські булочки (три малесенькі незугарні шоколадні рогалики). Офіціантка теж вдягнена в помаранчеве (і це незабаром знову стане модним). Вона приносить мені круасани, загорнуті в бежеву серветку. А, певно терористів з "Аль-Ка'щи" просто дістав бежевий колір, помаранчеві уніформи та вдавані посмішки офіціанток.

Мені зле, о 8.38 у Ciel de Paris я почуваюся самотнім: віддаленим від автомобілістів, що сигналять перед кінотеатрами Монпарнасу, від працівників банку BNP; на 200 метрів ближче до небес за решту смертних. Моє життя вкрай знівечене, але цього ніхто не помічає, я ж бо ввічлива людина — увесь час посміхаюсь. Посміхаюсь, бо вважаю, що, коли довго приховувати страждання, врешті-решт воно зникне. У якомусь розумінні це справді так: ніхто цього страждання не бачить, а отже, його немає, бо ж ми живемо у світі видимого, перевіреного, матеріального. Мій же біль не матеріальний, він прихований. Я сам собі заперечую.

П'ю свій капучино та роздивляюсь інших відвідувачів, які не звертають на мене жодної уваги. Багато рудих спортсменів. Ось компанія японців, що фотографують одне одного. Ось парочка біржових брокерів, що займаються перелюбством. А ось такі ж, як я, американські туристи: багаті та пихаті жлоби, або "білі кості"1 у підтяжках, чи ще білозубі яппі. Хлопці у смугастих сорочках. Жінки із налакованими зачісками та наманікюреними пальцями. Більшість схожі на Бріт-ні Спірс років за двадцять. Тут є араби, англійці, пакистанці, бразильці, італійці, в'єтнамці, мексиканці — і всі товстуни. Клієнти Windows on the World мають одну спільну ознаку — живіт. Я вже починаю думати, що краще було повести дітей у Rainbow Room на 65-му поверсі NBC Building. "Веселкова кімната": двадцять чотири скляних вітрини в самому серці міста. Творці Центру Рокфеллера хотіли назвати це місце "Стратосфера". Але на моїх хлопчаків не справили 6 враження дзеркала 30-х років, віддзеркалювання Манхеттена, легенди про джазові оркестри, запах Шалених років. Усе, чого хочуть Джер-рі та Девід — тоннами жерти ковбаски та оладки в найвищому ресторані Нью-Йорка. На щастя для мого гаманця, крамниця іграшок Toys"H"Us, що розташована у фойє, була зачинена, інакше б вони винесли звідти все. Мої діти — справжнісінькі диктатори, а я беззаперечно підкоряюся їм. Ковтаючи сніданок, я дивлюсь униз; на такій

1 Так на жаргоні називають американську аристократію, еліту. Уживається зі зневажливим відтінком.

висоті вже не можна розрізнити людей.