Я, бабуся, Іліко та Іларіон - Сторінка 20

Не буду ж я опиратися! — сказав червононосий і встав.

Я сів на його місце. "Мій" міліціонер пішов.

— Ну, розповідай, якої ти там накоїв біди? — вів далі черговий.

— Та чого ти його слухаєш, хай піде лихо до твоїх ворогів! Він себе педагогом називає, та який з нього педагог? Я йому навіть вівчарки не довірю! Чого він може навчити в школі?

— Дуже прошу вас, скажіть тому п'яниці, щоб моєї професії він не чіпав! — попросив чергового високий худий чоловік.— Про те, який я фахівець, знає наш райвідділ освіти!

— Ти думай, що говориш! — гримнув черговий на п'яницю.

— А яке йому діло до моєї професії?

— Але ж він і не згадав про вашу професію! — втрутився я в розмову.

— А чого ж він називає мене п'яницею?

— О, це негарно! — дорікнув я педагогові.

— Та ви не знаєте, юначе, який це нестерпний тип!

— Хто тип?! — образився п'яниця.

— Не кажучи вже про те, що він б'є дружину,— вів далі педагог,— він щовечора приходить, п'яний і до ранку горланить, сусідам спати не дає!

— Це правда? — суворо спитав я п'яницю.

— Що значить — правда? А що б ти зробив на моєму місці? Вже двадцять років цей товариш кожного вечора підходить до мене і хоч-не-хоч обзиває п'яницею! Хіба ж я сам не знаю, що я п'яниця? Навіщо мені про це нагадувати? Ти, каже, хуліган! Так наче я сам цього не знаю... Як же він ще називає? Стривай, пригадаю... Акредитив чи крендель...

— Кретин! — підказав педагог.

— Ага, кретин! Ну, це ще нічого. Але — аферист?

— Як, ви назвали його аферистом?— здивовано спитав я педагога.

— О, ви його не знаєте, батоно! Він і кам'яного виведе з себе!.. Просто замучив сусідів!

— Яких сусідів? Чому ж ніхто, крім тебе, не скаржиться?

— Тому що ти скажений, і тебе бояться!

— Не бояться, а люблять і шанують!

— Ось у мене заява, підписана всіма сусідами!— сказав педагог і витяг сувій.

— І вони такі ж, як і ти, аферисти! — заявив п'яниця і, повернувшись спиною до чергового, звернувся до мене: — Ось ти тут старший, то давай поговоримо! Коли людина випиває, значить, у неї горе, а якщо горе — вона нервує. А коли людина нервує, вона кричить. То як же їй бути? Хіба в своєму домі вона не може ні випити, ні покричати? — спитав п'яниця.

— Ні, чому ж, випити, звісно, можна, але...

— О генацвале, нарешті бачу я людину! — зрадів п'яниця.

— Хіба ж він п'є, батоно? Він жлуктить вино відрами! Та чорт з ним, хай хоч і щурячу отруту ковтає, але чого це маємо терпіти ми, сусіди?! Ні, ви тільки гляньте на його фізіономію! Бачите, який у нього червоний ніс?

— Ти чуєш? У вічі ображає! — поскаржився мені п'яниця.

— Ні, що правда, то правда: ніс у тебе таки червоний! — сказав я і посварився на нього пальцем.

— А що ж тут такого? Та я пофарбую його в зелений колір, тільки хай дасть мені спокій!

— Шановний, як ваше ім'я? — звернувся до мене педагог, але в цю мить черговий так грюкнув кулаком по столу, що в кімнаті запала могильна тиша.

— Як ти смієш, шмаркачу, влаштовувати тут допит! Зараз же встань з цього ослона і скинь кашкета!

— В чому річ, батоно? Я ж допомагаю вам! — здивувався я.

— Кому потрібна твоя допомога! А ти,— звернувся він до п'яниці,— вшивайся звідси, і щоб більше не турбував мені сусідів! А то...

— Зараз піду, начальнику, тільки в мене прохання одне до вас... Я людина така, що й мухи не зачеплю. Блохи — і тієї не вб'ю. Якщо не вірите, приходьте до мене додому і побачите... А того, хто назве мене аферистом, уб'ю на місці!

— Забирайся геть!

— Та йду вже, йду! — сказав п'яниця і рушив до дверей. Порівнявшись зі мною, він повернувся до мене й сказав:

— Будь другом, скажи свою адресу. Коли тебе відпустять, ми добре з тобою гульнемо!

— Іди, поки я не передумав! — загорлав черговий, і п'яниця шмигнув у двері.

Педагог поклав свою заяву на стіл чергового:

— Дуже прошу вас вивчити це питання!

І, попрощавшись з нами, пішов.

Раптом двері розчинилися навстіж, і до кімнати влетіла, наче божевільна, тітка Марта. Здивований черговий зірвався на ноги й спитав:

— Тітко Марто, в чому річ? Що привело тебе сюди опівночі?

— Хлопець у мене пропав, синку! Мій хлопець!

Сидячи в своєму кутку, я аж рота роззявив з подиву й не міг і слова вимовити.

— Який хлопець, тітко Марто?

— Мій квартирант, Зуріко Вашаломідзе! Пішов і не вернувся!.. Всі лікарні оббігала, всі міліції — ніде немає бідолахи! Як у воду впав... Допоможи, синку, подзвони куди-небудь, довідайся. Коли з ним що станеться, світ божий буде мені немилий!..

Я мовчки сидів у кутку, насунувши кашкета на очі, і слухав, як бідкалася ця добра жінка, слухав і радів, що вона шукала мене, зовсім чужого їй, і що боялася, щоб мене не спіткало нещастя. Я дивився на цю літню жінку, і мені хотілося схопитись, пригорнути її до грудей, поцілувати, заспокоїти, але я приріс до ослона. Переповнений щастям, я слухав, як вона благала чергового знайти мене. І я радів, що о цій опівнічній порі хтось боявся, щоб я не пропав. Я радів, що о цій опівнічній порі хтось мене шукав, як я сам, бувало, шукав у непроглядній пітьмі ночі заблудлого назимка.

— Я тут, тітко Марто! — нарешті сказав я, встав і обійняв її за плечі.

— А щоб ти осліп! Я сполошила все місто, а він сидить собі в міліції і править теревені! Зараз же додому йди, а то всю чуприну обірву тобі, шибенику! За що тебе сюди привели?!

— Не було нічого, тітко Марто... Я просто так зайшов...

— За що ви його арештували, синку? — спитала вона чергового.

— Ще не знаю, тітко Марто... Міліціонер привів і залишив.

— Що? Не знаєш? То чого ж ти тут сидиш? Привели до тебе невинну, як ангел, дитину, а ти навіть не спитав, що вона зробила? І де твої очі? Хіба ж він схожий на душогубця чи кишенькового злодія? Чи, може, скажеш, що він хуліган?.. Грім би тебе вдарив! Злодії шастають у вас перед носом, а ви кого заарештовуєте?

— Тітко Марто...

— Яка я в біса тобі тітка? У мене серце мало не обірвалося!.. А ти чого сидиш, як сич? Попроси вибачення в цієї шановної людини та подякуй, що відпускає тебе додому, а там я з тобою ще побалакаю!..

Тітка Марта виштовхнула мене з кімнати. Коли ми виходили, в чергового від подиву очі полізли на лоба.

Надворі вже світало. За всю дорогу тітка Марта не промовила до мене й слова. Підійшовши до своїх дверей, я повернувся й поцілував її в щоку.

— Іди геть, бродяго! — сказала вона й витерла щоку рукавом. Потім зайшла в свою кімнату й замкнула двері. Спати я вже не лягав. Десь за Нарікалою58 займався полум'ям край неба.

Шиомгвіме

Голова профбюро нашого факультету, крім того що під час екзамену допомагав лекторам знімати й одягати пальто, ще збирав членські внески і потім забував, хто платив, а хто ні, а перед звітно-виборними зборами влаштовував екскурсії. Екскурсіями у нас звичайно називалося колективне відвідання кіно та театрів. А сьогодні ми вирушали на справжню екскурсію — до Шиомгвімського монастиря.

Тітка Марта спекла мені чотири картопляні котлети. Хліба вона не дала, оскільки в Німеччині картоплю й макарони їдять без хліба, і на прощання сказала, щоб я був розумником.

Мої однокурсники вже зібралися на університетському подвір'ї й чекали машини. Чекати довелося нам лише якусь годину. Ми зайняли місця, і водій почав заводити машину. Мотор забулькотів, наче прополіскував горло, потім чхнув і заглух.

— Ей, молодче, йди крутнеш! — звернувся до мене водій.

Я взяв ручку і, ставши перед машиною, крутнув раз, другий, третій, четвертий, п'ятий! Мотор, видно, закінчив прополіскувати своє горло й мовчав.

— Ану, вставайте всі! — дав наказ водій.

Усі повставали, в машині лишилася тільки Ціра. Вона збагнула, в чому річ.

— Ану, взялись!

— Ну, разом, та-а-ак!

Ми налягли на машину, і вона спершу задвигтіла, потім затряслася, потім дихнула теплом, і раптом мотор забухикав, немов застуджена людина.

— Швидко сідайте!

Всі посідали, і машина покотила.

Я сидів поруч з Цірою і скоса позирав на неї. Вона не звертала на мене ніякісінької уваги і все дивилась у вікно. Нестор пас очима прихоплене Отаром у дорогу барильце з вином, а сам Отар розмовляв з нашим екскурсоводом, якого позичила нам на один день туристська база. Шота щось сам собі наспівував. А я, затамувавши дихання, курив і, щоб не турбувати Ціру, пускав дим у ніс голові профбюро.

— Вашаломідзе, дими в другий бік!

— Куди?

— Он туди! До речі, членські внески ти сплатив?

— А вчора хто тобі платив?

— Щось не пам'ятаю!

— Ти, голубе, або виріж собі гланди, або запам'ятовуй, коли береш у мене внески, а то одного прекрасного дня я збожеволію і трахну чимось по твоїй макітрі. Тоді знатимеш!

Профбюро пересів на задню лавку.

Я знову скосив очі на Ціру. Вона все ще дивилась у вікно.

— Погляньте праворуч!— почав екскурсовод.— Це Кура.

— Не може бути! — вигукнув Шота.

Нестор голосно засміявся й спитав Отара:

— Отаре, чи не час нам перекусити? Я чогось зголоднів.

— У тебе часом не промитий шлунок, що ти весь час голодний?

— А скільки разів на день їси ти, дорогий Несторе? — спитав хтось.

— Скільки разів почастуєш!

— Ну, а в межах своїх можливостей?

— Потроху й похапцем.

— А ти їж повільно й побагато! — порадив водій.

— Подивіться уважно праворуч! — почав знов екскурсовод.— Це ЗАГЕС59 — наш електричний завод. Звідси пускають струм.

— Сагол! — похвалив екскурсовода водій.— Нарешті я дізнався, що означає ЗАГЕС! Ото як скоротять назву, напишуть по одній літері — спробуй зрозуміти! Оце недавно я прочитав на одному будинку — вийшло просто соромітне слово... А чому б не написати до кінця, щоб кожен прочитав і зрозумів, що воно й до чого? Так ні ж, ламай голову над якимось там ММАЧІ60...

— Погляньте ще далі праворуч! — вів задоволений екскурсовод.— Вище, вище! Бачите? То монастир Джварі61. Його збудовано в далекому історичному минулому і, як бачите, він ще й досі не зруйнувався!

— А ви не знаєте, коли зруйнується? — спитала Ціра. Екскурсовод скоса глянув на Ціру й розповідав далі:

— З цим монастирем пов'язана красива й весела легенда. Було це й не було62, жив собі чернець... на жаль, не пам'ятаю, як його звали. І от раз треба було тому ченцеві в якихось справах у Мцхету, спускається він по ланцюгу, бо від монастиря до цього місця натягнутий був ланцюг, і бачить: гарна-прегарна дівчина роздяглась і голісінька купається в Курі й Арагві...

— В обох річках? — спитав водій.

— Подивіться праворуч і вниз — тут Кура й Арагві зливаються.

— Далі, далі!

— Далі зиркнув чернець крадькома...

— Ви подивіться на цього старого шкарбана! Зиркнув, еге? — зрадів водій.

— А в ті часи бог забороняв ченцям дивитися на голих дівчат...

— Овва! — здивувався водій.— Значить, нарушеніє зробив!

— А до чого призводить споглядання голої дівчини — про це кожен з нас добре знає...