Я, бабуся, Іліко та Іларіон - Сторінка 22

А голову поклади мені на коліна...

— Я ще хочу вина!

Ціра налила мені вина й подала склянку.

— Пий!

Я взяв склянку.

— Ти гарна дівчина, Ціро!

— Знаю...

— А я мавпа!

— Знаю...

— То чому ж ти мене кохаєш?

— Не знаю...

— Хай живе незнання! Хай живуть двійки! Хай живуть Іліко, Іларіон та моя бабуся!..

— О, як ти мені набрид із своїм Іларіоном! — прокинувся Отар.

— Я в тебе зябра вирву, якщо ти не заснеш!

— Ось відлупцюю тебе так, що будеш синій, як півнячий пупець, і тоді засну!

— Що з тобою, бічо? Чому не спиш?

— Почухай мені спину — і я засну.

— Сам почухайся!

— Не можу дістати.

— На ось цим,— подав я Отарові палицю, і той почав чухатися.

— Ходімо зі мною, Ціро,— сказав я й допоміг їй підвестися.

— Куди, Зуріко?

— Ходімо зі мною!

— Боюся!

— Не бійся!

Ціра, обережно ступаючи, пішла за мною.

— Зуріко!

— Що, Ціро?

— Зуріко, чому ти мовчиш? Мені соромно, Зуріко, дуже соромно... Ти ж кохаєш мене, Зуріко? Чому ж ти не скажеш мені, Зуріко?!

— Ціро, ти дуже славна дівчина!

— Це ти вже сказав!

— Ціро, ти не кохаєш мене... Я зараз п'яний, Ціро, а коли я п'яний, то завжди кажу правду... Я... Ти... Ти гарна дівчина... Я не хочу, щоб ти кохала мене, таку мавпу! Ну, ти ж сама знаєш, що я не гідний твого кохання!

— Замовкни, Зуріко!

— Я безсовісний, та це не моя вина. Я не думав, що така славна дівчина може покохати мене... Ти не знаєш, який я поганий хлопець. Ти не знаєш...

— Не кричи, Зуріко!

— Ти не знаєш, що в мене є кохана в селі і що за неї я віддав би весь світ, і життя віддав би! Ти краща, ніж вона, але за неї я віддав би все, геть усе! Її я бачу скрізь і завжди! Розумієш? Мені навіть здається, що ти — це вона. Ти про це знаєш? Ні! А я знаю, що вона те сонце, яке я бачив сьогодні... Її звуть Мері... І про це ти не знаєш, а повинна знати...

Я замовк, неспроможний більше говорити. Гіркий клубок підкотився до горла, і я задихався.

Ціра стояла, мов статуя. Була біла, як полотно. Я дивився в її широко розкриті голубі очі, але вже не бачив у них усіяного зорями неба. Дивився в мигдалини її очей, але не бачив сліз. Раптом оживши, вона підійшла до мене, підійшла зовсім близько, але я не чув її дихання, бо вона не дихала. Стояла довго в такій позі і несподівано з усієї сили вліпила мені ляпаса. Я не зрушив з місця. Тоді вона затулила обличчя долонями, вткнулася головою мені в груди й заридала.

Я обійняв Ціру, хитаючись привів її до сплячого Отара, посадовив поруч з ним і, поцілувавши руки, що затуляли обличчя, повернув назад.

Я побрів косогором до старої церкви й почав підніматися сходами на дзвіницю. Опинившись нагорі, глибоко вдихнув вологе нічне повітря й почекав, поки заболять легені, потім важко видихнув і розвів руки.

— Еге-ге-е-е! — гукнув я що було сили.

Голос заметався у дзвіниці, наштовхнувся на дзвін і, ввібравши метал, вирвався на простір, ударився об скелю, відбився від неї й кинувся назад, до дзвіниці, потім полинув низом, над чагарниками, над берегом Кури, і нарешті розтав, розсіявся й завмер.

Я провів рукою по дзвону. Його вкривав моховитий шар пилу. Я вдарив кулаком по металу. Пролунав глухий звук. В очах у мене потемніло, потім раптом посвітліло, і все захиталося. Щоб не впасти, я схопився за мотузок, прив'язаний до серця, й потяг до себе.

"Нау-у-у!" — простогнав дзвін.

Я знову смикнув мотузок, і знов почувся стогін:

"Нау-у-у!"

Я смикав ще й ще...

"Нау!.. Нау!.. Нау-у-у!.." — співав, похитуючись, дзвін.

Спершу було чути окремі звуки, а потім вони злилися в приємну для вуха протяжну пісню й попливли безперервними, нескінченними хвилями: "Нау-нау-нау-нау!.."

Я стояв сп'янілий на дзвіниці й нічого не бачив, крім сонця, нічого не чув, крім пісні дзвона, й відчував, що непритомнію...

Дрова

Я й Іларіон сидимо під Іларіоновою липою і правимо теревені. Іларіон любить поговорити про науку, літературу й політику. Про все він має своє, окреме уявлення, голова його набита власними теоріями, і він не визнає ніяких авторитетів. Найбільший авторитет для нього — це я. Але й на мене він іноді дивиться з підозрою і запитує:

— Де ти це вичитав, бічо?

Я називаю підручник.

Іларіон усе-таки сумнівається і застерігає мене:

— Ти, синку, отим книжкам не дуже довіряйся! Їх пишуть такі ж, як і ми з тобою, небезгрішні люди.

У те, що Земля кругла, Іларіон повірив тільки тоді, як я йому все докладно розтлумачив. Вірить він і в те, що, оскільки Земля кругла, то, просвердливши її наскрізь, можна опинитися в Америці, але його дивує, чому в такому разі люди не свердлять Землі та не виходять в Америку. Мене це теж дивує, і Іларіон звертає мову на іншу тему.

При нашій розмові присутня й бабуся. Вона сидить на пеньку з величезним клубком на колінах і, дістаючи з кошика кокони, пряде пряжу.

— Ну добре, синку, ось ти кажеш, що спершу на світі з'явилися тварини, а потім людина. А хто ж тоді доїв корів та кіз?

— Частину молока висисали телята, а що лишалося — лилось на землю,— пояснив я бабусі.

Бабуся сумно похитала головою.

— Ти чуєш, Іларіоне?

— Це ще нічого, Ольго. Ти спитай у нього, як праця перетворила мавпу на людину! — сказав Іларіон і захихикав.

— Ану розкажи, синку мій дорогий! — просить мене бабуся.

— Та навіщо розказувати? Ти глянь на Іларіона й Іліко і сама впевнишся! — відповідаю я.

— Ай справді! — каже бабуся і теж хихикає.

— Ей, ти, недороблений! Якщо не маєш дзеркала, то хоч у колодязь подивися, на що твоя мармиза схожа! — кричить на мене Іларіон і поривається до плоту, щоб витягти хворостину.— Ти краще розкажи своїй бабусі, чого тебе у Тбілісі навчили!

— Розкажи, синку, коли щось путнє знаєш! — просить бабуся.

— Та ви все одно нічого не зрозумієте! — кажу я і закурюю.

— Соромишся? — питає Іларіон.

— Тоді ти, Іларіоне, розкажи, як ото праця перетворила мавпу на людину?

— Та що розказувати, дорога моя Ольго? Цей пройдисвіт намолов сім мішків гречаної вовни! По-його виходить, що мавпа зголодніла й почала працювати...

— Ну й що?

— А те, що не могла ж вона копати лежачи! Ну й стала, як людина, на дві ноги.

— Справді, синку? — спитала здивована бабуся.

— Та бреше він! — сказав я.

— Що, відмовляєшся від своїх слів? — обурився Іларіон.

— Хіба я тобі так пояснював?

— Якби ж то так! А то я половини не второпав з того, що ти плів.

Я махнув рукою. Іларіон вів далі:

— Отож почала мавпа копати...

— А де ж вона взяла заступ?

— Ось про це я й забув тоді спитати!.. Слухай, бічо, де взяла мавпа заступ? — спитав Іларіон.

— Як це де? Пішла в сільмаг до Оцойї та й каже йому: "Дай мені, братику, той заступ, що за вісімнадцять карбованців!" — відповів я.

— А що, тоді Оцойя теж був мавпою? — спитав Іларіон.

— Ну, Оцойя і тепер мавпа! — сказала бабуся.— Оце недавно з кілограма цвяхів украв аж двісті грамів та ще й здачі не додав!

— Здоровенькі були! — почулося раптом.

Ми всі оглянулись. Біля хвіртки стояв усміхнений Іліко. Іларіон насторожився, немов чекав, що вискочить розбійник.

— Іліко Чигогідзе, признайся: ти прийшов як ворог чи як друг?

— Чого мені ворогувати з тобою, нещасний? На цьому світі ти переважав мене лише одним оком, та й те творець у тебе відібрав. Тепер нам нема за що сваритися. Прийшов як до сусіда порадитися.

— Ну, тоді заходь до двору!

Іліко відчинив хвіртку, ступив на подвір'я і, підійшовши до нас, сів на колоду. Потім дістав з кишені кисета, скрутив цигарку, а кисета сховав назад. Засунувши руку в другу кишеню, він дістав другий кисет і простягнув нам:

— Закурите?

Іларіон глянув спершу на мене, потім на Іліко, взяв кисета, розв'язав його, понюхав тютюн і повернув назад.

— Висип це в глек, дорогий Іліко, залий розсолом з оцтом, і через тиждень можна буде вживати!

— Що, знову перчений? — спитав я.

— Ні, капустяне листя! — відповів Іларіон.— Ну, кажи, чого притарабанився? — спитав він Іліко,

Той навіть не глянув на Іларіона, повернувся до бабусі й почав:

— Що з ним говорити, дорога Ольго? Отрута так і бризкає з рота. У тебе, правда, теж не цукор на язиці, але ти жінка мудра, отож порадь мені, що його робити? Тікати з села чи вбити людину й сісти у в'язницю?

— Ой лишенько! Що з тобою сталося, сердешний? — перемінила бабуся гнів на ласку.

— Ти ж знаєш, як нелегко сплавляти дрова по Губазоулі. Ще й твій пройдисвіт мені допомагав...

— Ну то й що?

— А те, дорога Ольго, що хтось у мене краде горбом добуті дрова. З двох стосів лишився один, та й той надібраний! І ніяк не застукаю злодія, хоч яку вже ніч не сплю! Порадь мені щось!

— І за якісь там дрова ти хочеш убити людину? — спитав Іларіон.

— Горлянку перегризу, якщо спіймаю! — відповів Іліко.

— Що я пораджу тобі, дорогий Іліко? Не кажи, злодій, поки за руку не вхопив.

— Але ж мене обкрадено?

— Авжеж!

— Ну, добре!..— сказав Іліко, встав і попрямував до хвіртки.

— А ти переноси дрова в хату! — гукнув йому вслід Іларіон.— Або кинь на стіс матрац і там спи! Нічого з тобою не станеться — тепер же літо!

— Дякую тобі, дорогий мій Іларіоне! Коли б не ти, що б я робив! — відгукнувся Іліко і, похитуючи головою, пішов з двору.

Того ж вечора Іліко прийшов до нас додому з подарунком.

Двері раптом відчинилися — і до кімнати вскочив здоровенний півень з яскраво-червоним гребенем, добрячими шпорами та схожими на ґудзики очима.

— Що це таке, Іліко? — здивувалася бабуся.

— Хіба ж по ньому не видно, що це півень?

— А що з ним таке?

— Нічого, генацвале. На всі хвороби він уже перехворів. Добрий забіяка і півень хоч куди! Якщо інші півні співають десять разів на день, то цей — двадцять. Хіба що гавкати не вміє, а так справжній собака — у двір нікого не пропустить. Хочу подарувати Зурікелі.

— Тільки цього ще бракувало моїм бідолашним курям! — скрикнула бабуся.

Та Іліко вже не слухав. Він відкликав мене набік і зашепотів:

— Зуріко, генацвале! Ти ж знаєш, як я люблю тебе... Тільки скажи, і я заради тебе віддам останнє око.

— Чого тобі треба, Іліко?

— Благаю, виручи мене! Я знаю, що ти привіз із Тбілісі динамітні капсулі.

— Ну, привіз.

— Скільки?

— Тридцять штук...

— Я твій раб, твій слуга... На ось ножа й відріж мені вухо.

— Кажи, кацо, чого тобі треба?

— Віддай мені ті капсулі!

— Чи ти, бува, не в розбійники зібрався?

— Що ти хочеш? Віддай мені ті тридцять капсулів, а за них проси що завгодно!

— Скажи мені, навіщо вони тобі, і я їх подарую!

— А не викажеш?

— І як тобі не соромно, Іліко?

— Не погубиш мене?

— Тебе?!

— Присягнешся на іконі?

— Ну що ти, Іліко?!

— Ну, тоді ходімо до мене!

До самого ранку я й Іліко сиділи на його подвір'ї біля стосу дров, попивали вино і свердлили в полінах глибокі отвори, в які потім обережно закладали динамітні капсулі.