Я, бабуся, Іліко та Іларіон - Сторінка 25

Він підкрадався до ями, наче партизан до ворожого вартового, і та поглинула його, мов казкове чудовисько.

Ми підповзли до самісінького колодязя. Через кілька хвилин заступ Іліко фатально брязнув об щось. На якийсь час звуки в колодязі стихли, потім почулося прискорене дихання — Іліко піднімався по драбині. Ми кинулися на свою вихідну позицію. Іліко висунув голову з ями, обережно оглянувся, потім виліз увесь, благоговійно тримаючи в руках великий горщок. Він сів на купу землі під яблунею, обіперся спиною об стовбур дерева й поставив горщок між колінами. Сидів він обличчям до нас, і при світлі місяця ми добре бачили його. Іліко довго не зважувався відкрити посудину, нарешті рішучим рухом роздер ганчірку й засунув руку в горщок... І враз висмикнув її, наче з окропу, й підніс до носа. Ми добре бачили, як у Іліко перекосилося обличчя, як у нього задерев'яніли пальці і як він гидливо відвернув носа. Горщок був наповнений сумішшю точнісінько такого складу, як і та, якою я й Іларіон вимазалися на черешні Іліко і запах якої Іларіон запам'ятав на все життя.

Іліко заціпенів, задерев'янів і онімів. Так сидів він довго. Нарешті заговорив тихо, наче сам до себе:

— Іларіоне Шеварднадзе, переміг-таки ти мене? Зганьбив на весь світ? Примусив викопати два колодязі заради цього лайна?— показав він на горщок.— Я ж знаю, ти сидиш десь тут і нишком смієшся. Ну що ж, ти подолав мене, переміг у грі... Зараз вийдеш і заіржеш, мов кінь. Та краще не виходь, бо, так і знай, уб'ю! Чуєш, не виходь! Знаю, і той недоносок Зурікела з тобою, та ніщо тебе не врятує, бо я божевільний, оглашенний! Горло тобі перегризу!.. Але чого це я на тебе нападаю? Я сам винуватий у всьому!.. Хіба ж я не знав, яким жебраком був мій батько? Яке він міг мати золото, коли і те, що в цьому горшку, було для нього недосяжне?! Ох, перекинути б цю посудину на голову тобі й Зурікелі, а тоді й умерти можна!.. Я добре знаю, ви десь тут і давитеся сміхом, але борони вас боже вийти— спроваджу на той світ! Коли відляже мені від серця, тоді й приходьте втішатися своєю перемогою, а тепер не смійте показуватися на очі! Рішу обох! Як не вас, то сам себе уб'ю, отож не доводьте до гріха!..

Іліко встав і поплентався до хати. Раптом він повернувся якраз до того місця, де ми лежали, й сказав:

— Глядіть не розплещіть цього нікому!.. А тобі, Іларіоне Носачу, шкода було написати мені більше одного батмана? Яким був жебраком, таким ти, Сліпако, й зостався!.. Завтра приходьте обидва перекопувати виноградник, а то пообливаю гасом ваші оди й підпалю! — закінчив Іліко свій монолог і, похитуючи головою, пішов до джерела, помив руки й попрямував до хати.

Ми з Іларіоном ще довго лежали під кущем, потім мовчки встали, взяли заступи і до ранку копали землю у винограднику Іліко.

Пакізо

Я, бабуся, Іліко та Іларіон маємо одну спільну корову — Пакізо69. Вона ровесниця якщо не бабусі, то принаймні Іліко. Згідно з принципом компаньйонства, ми повинні були б мати спільну череду, але наша Пакізо ось уже п'ять років не приводить телят. Як тільки ми її не лікували, до яких бугаїв не водили, чим не поїли, чим не годували — ніщо не помагало... Не захотіла продовжувати свій рід, і край! Та, незважаючи на це, вона доїлася, а оскільки доїлася, питання про її потомство поступово відсунулось на задній план і врешті й зовсім забулося. За компаньйонською угодою, Пакізо десять днів була у нас, десять — у Іларіона і десять — у Іліко. Вона однаково любила й однаково поважала всіх трьох господарів і в кожного однаково голодувала. Навряд чи була ще десь така неуважна корова. Повернувшись увечері з паші, вона мукала спершу перед двором Іліко, потім перед Іларіоновим двором, потім перед нашим і, де розчиняли ворота, туди й заходила, а хто підставляв їй під вим'я дійницю, той і доїв.

Цього літа Пакізо зовсім відбилася від рук. Спочатку вона перестала доїтися, потім утратила апетит, почала падати на ноги, схудла, аж ребра світилися, і, що головне, стала просто безпам'ятною: коли її виганяли з двору, то додому вона не поверталась, а коли приганяли додому, то забувала, що треба знову йти на пашу. Крім того, вона плутала бабусю, Іліко й Іларіона, а мене взагалі не впізнавала. За це літо Пакізо тричі з'їдала бабусине господарське мило, тричі непритомніла, і її насилу вертали до чуття за допомогою нашатирю та кровопускання. Бідолашна корова вже не могла ходити, зовсім постаріла, навіть посивіла. Не раз кожен з нас намагався подарувати її компаньйонові, але ніхто не хотів бути індивідуальним власником Пакізо. Оскільки обдурити один одного ми не могли, якогось дня бабуся скликала компаньйонів, і в нашій залі, за круглим столом, почалася нарада.

— Сусіди! — звернулася бабуся до присутніх.— Усьому є край! Корова, як і людина, на небо не вознесеться. Пакізо вже й пізнати не можна, так вона перепалася. Самі кістки та шкіра... Нам треба щось придумати!

— Ти нарікаєш на нашу корову, Ольго? — спитав Іларіон.

— Не на корову, а на свою долю! Користі від Пакізо ніякої! Уже не ми, а вона нас доїть! — сказав Іліко.

— То що ж робити з нею? Зарізати? — спитав Іларіон.

— Ні в якому разі! — заперечив Іліко.

— Продаймо!

— Що, кістки? Але ж це не слонова кість!

— М'ясо продамо, кацо!

— А де ж воно, те м'ясо? — здивувався Іліко.

— Ну, тоді здаймо на заготівлю! — сказав Іларіон.

— А приймуть? — висловив я сумнів.

— Еге, це теж питання...

— Може, хоч за шкуру щось дадуть?

— Треба заплатити їм! А якщо й за гроші не візьмуть, я не переживу її нещастя!..— зітхнула бабуся.

— Краще б вона здохла, щоб ми її поховали,— сказав я.

— Може, ще вбратися в жалобу, як тоді по Мураді? Здаймо на заготівлю, а там нехай хоч і пам'ятним їй ставлять! — сказав Іларіон.

Нарешті ми стали на тому, щоб завтра ж відвести Пакізо на заготівельний пункт.

Уставши рано-вранці, ми розподілили між собою обов'язки: я скребницею причісував Пакізо, Іларіон напував її розсолом, Іліко запихав у рот свіжу траву, а бабуся теплою водою розтирала її ослаблі коліна. Десь о другій годині дня вичищену, вичепурену й роздуту, мов бурдюк, Пакізо вельми урочисто вивели з двору, як виводять стару дівку, виряджаючи її до далекого жениха.

— Ой, верніть її! — раптом заметушилася бабуся.

— Що таке, Ольго? — здивувався Іліко.— Насилу пішла корова, хіба можна тепер зупиняти її?

— Видоїти забула! — сказала бабуся.— В дорозі молоко буде її мучити!

— Несіть мерщій давильню! — гукнув Іларіон.

Я побіг додому і приніс чайну склянку. Бабуся, Іліко й Іларіон цілу годину по черзі доїли Пакізо. Я стояв перед нею і тримав її за роги, щоб не впала.

Нарешті наповнили склянку пінистою рідиною і передали мені.

— Розділимо, коли повернемося,— вискалив зуби Іліко і смикнув за налигача.

Коли минули село й вийшли на широке шосе, Пакізо опустилася спершу на одне коліно, потім на друге і жалібно заревла.

— Ач яка набожна! Уже молиться! — дорікнув їй Іліко.

— Хай перепочине! — сказала бабуся.

— Так ми не тільки до вечора, а й за тиждень не дійдемо! Може, понести її на плечах? — пробурчав Іліко.

У Пакізо були явні ознаки непритомності.

— Дай їй понюхати нашатирю! — звернувся до мене Іларіон. Я плеснув у ніздрі Пакізо нашатирю. Вона відстовбурчила вуха і по-коров'ячому чхнула.

— Іларіоне, ріж їй вухо, а то ще спустить дух! — сказав Іліко.

— А чи піде в неї кров? — засумнівався Іларіон і садовим ножем різнув по вуху.

Пакізо зірвалася на ноги й побігла.

— Ану, хто молодший, біжіть за нею! — скомандувала бабуся. Ми погналися за Пакізо. Я перший добіг до налигача, що тягнувся по шосе зигзагом, і вже нагнувся, щоб схопити його, як раптом почув крик Іліко:

— Не тягни, а то впаде! Біжи за нею так!

Тягти за налигач не було потреби. Пробігши метрів двадцять, Пакізо зупинилась, помочилася, понюхала землю і знов лягла.

— Якщо вона всю дорогу робитиме калюжі, то в неї зовсім западе живіт, і хто тоді прийме її на заготівлю? — спитав Іліко.

Пакізо заплющила очі.

— Ножа, Іларіоне! — знов закричав Іліко.

Тепер ми різнули корову по другому вуху, і вона знову побігла по шосе. Я хотів був погнатися за нею, але Іларіон зупинив мене.

— Облиш її, а то ще полетить і потім знайдемо її з задертими ногами. Де вона дінеться?

— Коли б хто не вкрав! — висловив своє побоювання Іліко.

— Навряд чи зможе понести! Скільки вона важила до того, як ми роздули її розсолом? — спитав Іларіон в Іліко.

— Шістдесят кіло.

— Ну, тепер, напевно, сорок п'ять...

Тим часом наздогнала нас бабуся.

— Де ж корова? — спитала вона злякано.

— Не бійся, Ольго, хоч би як вона надривалася, до заготпункту сама не дійде!

Ми сіли, покурили, добре відпочили й рушили далі. За поворотом дорога простяглася струною, але Пакізо не видно було. Ми здивовано переглянулися й піддали ходу. Дійшовши до наступного повороту, ми всі зупинилися: перед нами була Пакізо. Пробігши кілометр з гаком, вона почала задихатися, зійшла з бігової доріжки й лягла в холодку. Коли ми підійшли, вона не підвелася і навіть не подумала про це.

— Вставай, Пакізо! — став над нею Іларіон.

Пакізо скоса подивилася на нього, немов запитуючи: "Ти що, здурів?"

— Уставай, корово! — звернувся до неї Іліко. Пакізо так само глянула й на Іліко.

— Не хочеш уставати, Пакізо? — спитала бабуся.

Корова заперечливо відригнула останній жмутик і почала пережовувати його. Закінчивши ремиґати, вона поклала голову на землю й заплющила очі.

Пригнічені цим, ми безнадійно дивилися одне на одного.

Саме тоді підійшов якийсь перехожий.

— Що, здохла? — спитав він.

— Спить після безсонної ночі! — відповів Іларіон.

Перехожий сердито подивився на нас і пішов собі далі.

— Ну, вставай тепер, Пакізо! Ох, проклята!..

— Чого ж лежиш, негіднице? Підводься!

— Вставай, кажу! Ти ж не небіжчиця, щоб везти тебе машиною!

Але Пакізо й вухом не вела.

Тоді ми перейшли до діла.

— Ану, Іларіоне, ставай спереду! Отак!

— Підстав плече!

— Переставляйте одну ногу, а другу тримай!

— Тепер тягни її за хвіст!

— Ех, не прихопили валер'янки!

— Ану, піднімай!

— Тримай за хвіст, Ольго!

— Візьми в руку її ногу й перестав уперед! Отак!.. І ми рушили...

Уже смеркало, коли ми нарешті добралися до заготівельного пункту. В Пакізо душа держалася на волосині.

— О, не зганьби мене і тоді проси що хочеш! — благав Іліко.— Ну тримайся, ти ні не така вже й стара! — намагався він підбадьорити корову, применшуючи їй вік.

Пакізо хотіла знов лягти, але ми вчасно це помітили.

— Нашатир! — крикнув Іліко.

Я плеснув у ніздрі корові нашатирю.

— Чого ллєш тільки в ніс? Покропи і ще десь! — порадив мені Іларіон.

Я послухав його, і Пакізо увійшла в двір заготівельного пункту шістнадцятилітньою кокеткою.

— Став мерщій на вагу! — сказав Іларіон Іліко, а сам пішов до уповноваженого по заготівлях.

— Здрастуйте!..