Я, бабуся, Іліко та Іларіон - Сторінка 5

Ну, бувай здоров, синку! Спасибі, що почастував мене виноградом, а то в роті зовсім пересохло...

— На все добре, Іліко!

— Зуріко, генацвале, гляди ж не викажи мене Іларіонові, а то він згубить мене з світу,— попросив Іліко.

— Не бійся, Іліко, я могила!

Господар безбородої кози не знайшовся, і через місяць її, помітно поповнілу, віддали Іліко як премію за добру роботу,

Загальні збори

Посеред села на пагорку стоїть самотня ялина. На ній висить дзвін, знятий з дзвіниці зруйнованої церкви. Перш ніж зруйнувати остаточно, церкву цю перебудували на клуб, потім — на склад, потім був тут хлів, потім — медпункт, потім — бібліотека; після цього хотіли зробити гараж, але виявилося, що двері занадто вузькі для машин. Тоді церкву розібрали й побудували пекарню, потім читальню. Тепер знову зруйнували. Іліко казав бабусі, що, здається, знов на церкву переробляють. У бога я не вірю, і мені однаково, що там буде. Бабуся моя теж не з богомільних, але вона вважає, що краще церква, ніж читальня...

Отож висить той дзвін і двічі на день дзвонить — уранці, коли починається навчання в школі, і ввечері, коли треба сповістити про пожежу або про загальні збори колгоспників.

Мене, як єдиного в сім'ї чоловіка, завжди запрошують на збори, але тільки з дорадчим голосом.

Сьогодні дзвін забемкав увечері. Диму ніде не видно було — отже, скликали на збори.

— Зуріко, ти йдеш?— гукнув мені Іларіон.

— Іду, йду, Іларіоне! — обізвався я, перескакуючи через тин.

— Ти не знаєш, чого скликають збори? — спитав я дорогою Іларіона.

— Та що тут знати! Мабуть, знову про контору!

Коли ми прийшли, збори вже почалися. Виступав колгоспний бухгалтер Алфез. Ми з Іларіоном сіли в задньому ряду й прислухались.

— Так ось,— вів далі Алфез,— наш Авксентій, коли призначили його головою колгоспу, звелів розібрати контору й поставити її перед своєю хатою. Потім ми обрали Кіріле, і контора опинилася перед його домом. Торік головував Дімітрі, і контору перетягли на нове місце. А тепер наш новий голова Шалва вимагає, щоб принесли контору до його дому. Є пропозиція знов розібрати контору й поставити її перед Шалвиною хатою. Ну, хто хоче висловитись? Тільки попереджаю: регламент — п'ять хвилин! А то є такі, що як розпустять язика, то вже й не зупиниш...

— У мене є запитання! Можна?

— Ага, ти, Трифоне? Ну, кажи!

— Як ви бажаєте, шановний Шалво: нову контору побудувати перед вашою хатою чи на старій замінити черепицю?

— Трифоне Сіхарулідзе! — зірвався на ноги голова.— Не забивай мені баки, а говори серйозно, а то я тобі покажу твоє місце! Контору треба розібрати й поставити недалеко від мене! Не можу я щоденно стільки часу гаяти. Встаю рано-вранці і тільки надвечір до контори потрапляю!

— А ти піддай ходу, дорогий Шалво!

— Хто це сказав? Нехай устане, щоб я подивився на цього героя!

— Товариші, ближче до діла! У кого ще запитання?

— У мене! — сказав Макарій Цхоїдзе і так відкашлявся, що мало голосові зв'язки не порвав.

— Давай, Макарію!

— Де поділась ота породиста телиця, яку я торік купив на базарі в Самтредіа23?

— Не пережила пологів нашої головихи!

— Хто це там влаштовує мені провокацію?!

— У мене є пропозиція. Можна? — спитав Іларіон.

— Надайте слово Іларіонові!

— Нема чого тепер гадати, де поділася телиця, чому будівельний матеріал, призначений для клубу, пішов на хату нашого голови чи як колгоспне вино опинилося в його чурі. Навіщо це? Ще хтось довідається і ославить нас на цілий світ. Не годиться виносити сміття з хати...

— Іларіоне Шеварднадзе! Ти теж добра штука! Стривай, ти відповіси мені за жінчині муки! А зараз краще сідай!

— Дайте чоловікові висловитись! Він же правду каже! — заступився Іліко.

— Отож я й кажу: чи не краще буде зробити навпаки — розібрати головину хату й поставити її біля контори?

— Та що ти, кацо, тиждень тому він перекрив хату, і вже розбирати?

— Ну, тоді зробімо так: голова хай переселяється в контору, а в головиній хаті буде контора.

— Ти що, здурів? Хочеш, щоб я свій будинок під цинком віддав за трухляву халупу? — спалахнув голова.

— Можна зробити ще так: розібрати головину хату і перенести її на подвір'я контори, а потім розібрати контору і поставити її там, де була хата!

— Але ж від перестановки доданків сума не зміниться! — зауважив учитель.

— Ну все, більше пропозицій не маю! — сказав Іларіон і сів.

— У мене є пропозиція,— обізвалася Маргаліта Чантурія.— Завтра до нашого села приїжджають тбіліські артисти, а через те що у нас немає клубу, проведімо концерт у світлиці голови. На зло йому! Вони покажуть, де раки зимують! Вимучать своїми номерами та ще й примусять плескати їм у долоні!

— І надало ж мені призначити тебе ланковою!

— У мене запитання до голови! — підхопився хтось.— Стара школа ось-ось завалиться. Коли він побудує нові класи?

— А навіщо йому класи? Він будує безкласове суспільство! — сказав Іларіон.

Голова зблід. Справа ускладнилась.

— У мене гарна пропозиція! — підвівся Іліко.

— Кажи, Іліко, кажи!

— Друзі, ми знову відхилилися від основного питання. Давайте спочатку вирішимо, як бути з конторою, а потім обміркуємо інші питання. Головне — з'ясувати: де нам ставити контору,— сказав Іліко і своїм єдиним оком почав свердлити лоб голови колгоспу. Той, не витримавши погляду, провів рукою по лобу й опустив голову.

— Кажи, Іліко, не муч нас!

— Може, не варто взагалі розбирати контору? Чи не краще скластися гуртом та купити голові "ем-один"?

— Ти що, погубити нас хочеш? А як, борони боже, станеться аварія? Що ж нам, сиротам, тоді робити без свого господаря?! Вже краще посилати щоранку до нього, додому двох дужих парубків, і хай вони його на руках приносять у контору!

— Мало того, що на шиї в нас сидить, то ще й на руках його носити?

— Ну, гаразд, є ще одна пропозиція... Де наш шофер Шутуя?

— Тут я, Іліко!

— Як почуває себе твоя машина? Сподіваюся, добре?

— Дякую, нівроку. А як ваше здоров'я, Іліко?

Почулося хихикання.

— Чи не знайдеться в тебе четверо зайвих коліс?

— А навіщо тобі колеса, Іліко?

— Навіщо? Приробимо до контори та й будемо перекочувати її туди й сюди, туди й сюди!

У залі знявся такий регіт, що вже нічого не чути було.

— Іліко Чигогідзе! — звернувся до промовця голова.— Якщо ти не пошкодуєш за свої слова на сьогоднішніх зборах, то плюнеш мені межи очі!

— Хай тобі бог помагає, дорогий Шалво... Просив тебе, признач мене листоношею, а ти призначив сторожем у полі... І це мене, одноокого! Що ще гірше ти можеш зробити мені?

— А ти, може, хотів би стати головою колгоспу?

— А що, думаєш, не справився б? Ого, ще й як! Вибудувати собі палати з колгоспних матеріалів і кричати на людей я можу не згірше за тебе! І в лінощах, і в апетиті тобі не поступлюся!

Голова сторопів.

— То як же, люди добрі, вирішимо? — розвів руками головуючий.

— Можна мені? У мене є ще одна пропозиція!— вигукнув я і глянув на Іларіона.

— Мовчи, шмаркачу! — цитькнув хтось на мене.

— Ми ж на зборах, хай говорить! — сказав Іліко й втупився в мене своїм єдиним оком.

— Говори, песиголовцю, говори! — загомоніли в залі.

— У мене є пропозиція... Оскільки тут усе село і збори наближаються до кінця, то не можна розходитися без якоїсь ухвали...

— Не мороч нам голови, шибенику, кажи до діла!

— Води, якщо можна...— насилу повернув я пересохлим язиком.

— Дайте води цьому вариводі!

Я спорожнив півграфина і, перевівши дух, почав знову:

— Отже, оскільки справа так повернулася і ми не можемо прийти до спільної ухвали...

— Говори коротше, поганцю! Зовсім нас замучив!

— Я пропоную скинути голову і обрати нового!

Зал завмер, і я з тремтінням у колінах чекав, що ось-ось ударить грім. І грім ударив...

То була перша пропозиція, яку я висловив на загальних зборах і яка пройшла одноголосно.

— Дай боже тобі здоров'я! Якби не ти, то збори тяглися б до ранку. Завтра оберемо нового голову та й по всьому! — сказав Іларіон і поцілував мене в лоб.

Бурка, чоботи та шкарпетки

Зима цього року випала страшенно холодна й вітряна. Вітрюга віяв крізь щілини в нашу хату, і з ним ми не могли нічого вдіяти. Бабуся затикала щілини ганчірками, а коли їх не стало, взялася за мої домашні зошити. Ви не уявляєте собі, з якою радістю я допомагав їй знищувати ці документи, що ганьбили мене!

Коли всі щілини в стінах було законопачено, в хаті потепліло. А надворі не переставав сніговій. Ми з бабусею сиділи біля каміна. Бабуся в котрий уже раз захоплено розповідала якусь казку і час від часу поглядала на мене, щоб пересвідчитися, слухаю я її чи ні. Я жував собі ткбілквері24, похитував головою і думав про своє. Молодий царевич якраз пролітав на білому коні над кришталевою вежею і почув пісню пишної красуні, що знемагала за сімома замками, коли на нашому балконі затупотіли чиїсь ноги.

— А глянь-но, бічо, хто там прийшов! — сказала бабуся, підкладаючи дров у камін.

Я виглянув у вікно. На балконі стояли Іліко та Іларіон і струшували з себе сніг.

Я відчинив двері й запросив гостей до хати.

— Здоровенькі були! — привітався Іларіон, кинувши в куток новісінькі лижі.

— Де ти їх узяв, Іларіоне? — спитав я.

— Де не взяв, то взяв... Хіба ти завтра не збираєшся до школи? А за ніч снігу випаде по шию... Ану приміряй, чи підійдуть.

Я обійняв Іларіона й поцілував його, потім благально глянув на бабусю. Бабуся кивнула головою, всміхнулася й пішла до комірки, яку чомусь називала "касою".

Ми підсіли до каміна, а тим часом бабуся вийшла з "каси", несучи в руці пляшку горілки та дві чурчхели25, а в пелені яблука та груші хечечурі.

— Ну, навіщо це, Ольго? Їй-богу, даремно ти турбуєшся. Ми просто так зайшли, погомоніти,— сказав Іларіон і взяв від бабусі пляшку.

— Коли так, кацо, я віднесу назад,— сказала бабуся.

— Ну, що ти базікаєш, Іларіоне? Як не хочеш, не пий, а за інших не розписуйся! — гаркнув на нього Іліко і схопив головешку.

— Що, ти п'єш горілку? — спитав Іларіон, і його обличчя стало таке, наче більшого дива він зроду не бачив.

— У таку холоднечу не те що горілку, а й термометр проковтнеш, аби тільки градуси були,— сказав Іліко й налив горілки.— Ну й зима цього року. Холод просто скажений...

— Одубіти можна! — сказав Іларіон, теж налив, вихилив і скривився, потім понюхав рукав, укусив яблуко й, наче жуючи жуйку, зауважив: — Ці яблука, дорога Ольго, восени такі кислі, що коли свиня покуштує, то з прив'язі зірветься, а тепер чому вони такі солодкі стали?

— Тебе тільки почастуй горілкою, і на язиці в тебе ткемалі26 стає варенням! — відповіла бабуся.

Випили по другій.