Я, бабуся, Іліко та Іларіон - Сторінка 6

Потім по третій, по четвертій.

— Сьогодні наш листоноша заходив до мене...— мовив Іларіон.— Приніс сповіщення про загибель сина Герасіме. Я, каже, не зможу йому сказати, скажи ти...

— Ой синку ж мій, синку! Нещасна твоя мати! — заголосила бабуся, схопившись за голову.

— Загинув у Керчі, бідолаха...— вів далі Іларіон.— Сьома похоронна в нашому селі...

— І ти сказав Герасіме? — спитав я.

— Чи ти, бічо, здурів?! — гримнув на мене Іліко.— Та цією звісткою він зруйнував би сім'ю!

— Боже, зруйнуй сім'ю того нелюда Гітлера! Вигуби все його кодло!.. І як носить його земля після всіх моїх проклять!..— тужила бабуся.

— Що ж ти збираєшся робити?

— Що збираюсь робити? — перепитав Іларіон і дістав з кишені друкований папірець, довго розглядав його, а потім раптом кинув його в камін. Спалахнуло полум'я і на мить освітило Іларіонове обличчя. По його щоках скотилися дві великі сльози.— Так буде краще, синку. Якщо з божої ласки хлопець живий, він дасть про себе знати. А як ні — нехай чекає батько... Людина живе надією... Тільки ж ти про це нікому не проговорись! Чуєш?

— Чую,— відповів я.

— Ольго! — долинуло з подвір'я, потім хтось піднявся сходами на балкон, обтрусив сніг.

До кімнати зайшов наш сільський агітатор Георгій Вашакідзе.

— Добрий вечір вам! Даруйте, що так пізно, але справа у мене невідкладна!

— Здоров був, агітаторе! — відповів Іліко й налив горілки.

— Прилаштовуйся біля каміна, синку! — запросила бабуся.

— Ну, що скажеш нового, агітаторе? Як ідуть справи на фронті? — спитав Іларіон.

— Справи на фронті йдуть непогано. Наступ противника зупинено. Гітлерівський план блискавичної війни провалився!

— Таж про це писалося в січневих газетах, а тепер уже лютий... Ти щось нове скажи!

— Нове? Справа у мене до вас серйозна. Слухайте!

— Починай! — сказав Іларіон.

Агітатор кашлянув, підвівся й почав так, наче виступав на багатотисячному мітинзі:

— Товариші! Соціалістична Батьківщина в небезпеці! Підступний ворог своїми кривавими лапами намагається задушити нашу країну! Наша доблесна Червона Армія веде героїчну боротьбу проти фашистської зграї...

— Чого ти торочиш, непутящий, по-газетному! — перебив агітатора Іліко, втративши терпіння.— Скажи прямо, чого ти хочеш?

Агітатор збентежився.

— Ну, кажи, кажи, чого тобі треба!— підбадьорив його Іларіон.

— Та ось подарунки для червоноармійців збираємо, то, може, й ви чимось допоможете?..— сказав агітатор і з такою полегкістю зітхнув, наче зняли у нього з шиї зашморг.

— Отак би й сказав, синку, а то почав читати цілу доповідь...— зауважила бабуся.

— А які подарунки думаєте посилати? — спитав Іліко.

— Всякі: фрукти, теплий одяг, рукавиці, шкарпетки — хто що може... Сьогодні четвер, а в понеділок від імені нашого села піде на фронт цілий вагон подарунків. Коли щось виділите, несіть сюди, до Ольги. А завтра зайдуть наші хлопці й заберуть,— сказав агітатор і пішов.

Ми довго сиділи мовчки — мабуть, кожен думав, що б таке подарувати червоноармійцям.

Тишу порушив Іліко:

— Якого нажив я добра? Ніякого! Маю лише бурку, що он висить за дверима. Встань, Зуріко, неси її сюди!

Я здивовано глянув на Іліко.

— Чого ти вилупив очі? Неси! Світ не провалиться, якщо такий, як я, старий шкарбан не носитиме бурки. Я, синку, легко обійдуся цією ватянкою. Та й до весни недалеко...

Я вийшов на балкон і заніс до кімнати майже нову чорну бурку, ту саму бурку, якою Іліко вкривався, яку беріг як зіницю ока і якої не позичив навіть Іларіонові на його весілля, боячись, щоб не зіпсував.

— Хай буде у вас... Прийдуть хлопці — віддайте,— сказав Іліко, не дивлячись на бурку.

— Що я скажу тобі, Іліко Сліпака: ганьба богові, що позбавив тебе ока! Я-то знав, що в тебе золоте серце, але не думав, що в цих висхлих грудях лежить такий самородок,— сказав Іларіон і почухав потилицю. Потім він занепокоєно засовався на стільці й раптом схопився і, сказавши: "Я зараз прийду", вискочив з кімнати.

— А я знаю, куди він побіг! — усміхнувся Іліко й приліг.

— Куди? — спитала бабуся.

— Ну, звісно, додому! Хіба ти його не знаєш? Зараз він мені на зло принесе найкраще, що є в його домі. Та хіба я не знаю, який то голодранець?!

Не минуло й п'яти хвилин, як Іларіон відчинив двері, пройшов у куток і поставив поряд з буркою Іліко свої новісінькі, ще не взувані чоботи.

— Ти що, з глузду з'їхав, нещасний?! — вигукнув Іліко.

— Вставай, діду, ти ж не збираєшся тут ночувати! — відповів Іларіон і мовчки пішов до дверей.

Тієї ночі ми з бабусею спали разом. Тільки-но я заснув, як мене розбудив шурхіт. Я розплющив очі. Бабуся сиділа скраю на ліжку й нечутно одягалася. Я нічого не сказав їй, удав, що сплю, і почав спостерігати за нею. Одягнувшись, вона встала, переклала свою подушку на стілець, потім обережно підігнула мені ноги, розпорола у себе в головах матрац і почала жмутами висмикувати з нього вовну. Після цього навшпиньках пройшла в "касу", принесла гребінь і, поклавши в камін кілька полін, умостилася на простеленій там козячій шкурі. Поставивши гребінь між колінами, вона взяла вовну й почала її начісувати, розхитуючись усім тілом у такт рухові рук і щось сама собі бурмочучи. Сидячи спиною до мене, бабуся вся віддалася роботі й була схожа на стару жінку в чорній жалобі, яка, побиваючись над мертвим сином, зів'ялими руками рве на собі сиве волосся.

Підвівшись у ліжку, я довго дивився на бабусю. На очі мені набігли сльози, і я думав, хто ж буде тим щасливим солдатом, для якого бабуся, не пошкодувавши свого тепла, в цю холоднющу зимову ніч плела шкарпетки з вовни, зігрітої старечим тілом.

Літературний вечір

Зимовими вечорами я й Іларіон приходимо на посиденьки до Іліко. В каміні потріскує велике каштанове поліно, на сковорідці шкварчить шинка і тут же гріється налите в глечик вино. А ми ріжемося в нарди27 або читаємо вголос книжку. Але частіше Іліко й Іларіон розмовляють про політику. Політика завжди в центрі уваги, і не тільки в хаті Іліко а й в усьому світі, бо стоїть зима 1942 року і німці під Москвою.

— Ду-яке28, Зурікело! — оголошує Іліко і стає в нових воротах.

— Шашу-беші!29 — оголошую я і виводжу свою шашку з двору Іліко.

— Кажи шість і п'ять, песиголовцю, а то провалю тобі голову!.. Бабуся твоя "шашу-беші"!..

Хіба ж я винен, що в Іліко одне око, та й те косує? Із страху перед ним я більше не кажу "шашу-беші".

— П'ять і шість, Іліко!

— Отож-бо! — каже Іліко, грізно дивлячись на мене. Іларіон читає зведення Радянського Інформбюро.

— Ну, тепер капут Гітлеру! — сказав він.

— Яган!30 — сказав Іліко, убив мою шашку й замкнув ворота.— І тобі капут, Зурікело, вставай уже!.. Ну, що там у газеті, Іларіоне?

— Стали під Москвою і ні кроку далі!

— А що чути про Другий фронт?

— Чого їм поспішати?.. І взагалі, Англія — велика шельма! Намовляє Америку: допоможи, мовляв, мені, а від Радянського Союзу відкинься!

— І що ж відповідає їй Америка?

— Це, каже, не твоє діло!

— А тим часом Німеччина підбиває Туреччину та Японію: як тільки, каже, я вступлю в Сталінград, ви вдарте з свого боку!

— Чи не думає вона, що вступити в Сталінград — це все одно що вступити в "Червоний Хрест"? Напиши заяву Вірочці Бурчуладзе — і тебе з оплесками приймуть!

— Останнім часом щось не подобається мені політика Туреччини, дорогий Іларіоне!

— О, це така пройдисвітка... Коли помітить, що Німеччині скрутно, то оголосить їй війну.

— Ну, що ти, кацо?

— Ось я, а ось Німеччина! Зголиш мені вуса, якщо вона цього не зробить!

— А Японія?

— Що Японія? Німеччина її підганяє — починай, мовляв, чого чухаєшся? А Японія їй у відповідь: он ти, каже, стала під Москвою і далі ані руш. Скажімо, я почну, а потім куди мені подітися?

— А що ж Німеччина?

— Двічі оголошувала по радіо, що взяла Сталінград, та хіба Японію обдуриш? Вона ж бо з біса хитра!..

— Кепські їхні справи!.. А налий, Зурікело!

Я наливаю вина, ми беремо склянки і п'ємо за перемогу, за тих, хто на фронті, й за мир.

— А я вірша вчора написав! — раптом випалив я.

Іларіон від несподіванки випустив з руки шматок шинки, а Іліко похлинувся вином і посинів, як півнячий пупець.

— Що? Що ти сказав? — спитав, перевівши дух, Іліко.

— Вірша написав... Про війну!

— Прочитай нам, будь ласка! — попросив Іларіон і глянув на Іліко.

Я дістав з кишені аркушик, підвівся, простяг уперед ліву руку і якомога голосніше почав:

Проклятая Німеччина

Пішла на нас війною,

Та не здолати наш народ,

Що мужньо став до бою!

Герої наші не здаються.

Гуркочуть танки, літаки й гармати.

І я на захист Батьківщини

Готовий хоч сьогодні стати!—

закінчив я і з трепетом чекав вироку.

— Написано досить гучно! — промовив Іларіон після півгодинної паузи.

— Це ще півлиха, можна прочитати й тихіше, а от що з ним тепер буде?! — сказав Іліко, співчутливо дивлячись на мене.

— А коли тобі вперше засвербіло писати вірші? — спитав мене Іларіон.

— Місяць тому,— відповів я.

— Де ж ти був досі, песиголовцю? Хіба не міг сказати вчасно? Що ж нам тепер робити? Ольги, бабусі твоєї, мені шкода, вся її праця пішла за водою... А я й раніше знав, що одного прекрасного дня ти все одно з прив'язі зірвешся! — сказав Іліко й махнув рукою.

— А скажи, вірші легко приходять тобі в голову?

— За день пишу вісім-дев'ять таких віршів! Паперу немає, а то й більше написав би!

— Мало! — сказав Іліко.

— А бабуся твоя знає, що ти почав писати вірші? — спитав мене Іларіон.

— Ні!

— Ну то й не кажи їй. Досить з неї, бідолашної, і свого лиха... Є в тебе ще якісь вірші?

— Є. про кохання...

— Ану, прочитай!

Я нерішуче глянув на Іліко.

— Катай, катай, тепер уже однаково! — сказав він.

Витяг я з кишені другого вірша і тихо почав:

Заметільна ніч надворі —

Сяє місяць, сяють зорі!

Я від щастя сльози ллю.

Уночі блукать люблю.

Не бере ні сон, ні втома...

Ох, не всі у мене вдома!..

Останні рядки я прочитав з таким почуттям, що до горла мені підкотився клубок і на очі навернулися пекучі сльози.

Пауза була довша, ніж я сподівався. Іларіон і Іліко дивилися один на одного, мов побиті пси.

— Ну, що ти скажеш? — спитав нарешті Іларіон, звертаючись до Іліко.

— Останній рядок добре написаний, стільки в ньому почуття...

— Але ж він казав, що вірші — про кохання. Чому ж про кохання ні слова?

— А він соромиться! — сказав Іліко.

— Це ж вірш, дорогий Іларіоне! У вірші всього не скажеш!

— По-перше, це такий вірш, як є правдою те, що твій ніс тебе прикрашає! А по-друге, якщо вірш про кохання, то треба хоч згадати просте кохання.

— А коли людину не бере сон, коли в неї наче не всі вдома і вона блукає вночі, то що ж це в біса таке, як не кохання?! — розізлився я.

— А хіба в Іліко усі дома, хіба мало швендяє він ночами? Але ж він не закоханий! — сказав Іларіон.

— Ей, ти, старий шкарбане, прикуси язика! — скипів Іліко.— Цей віслюк не здатний зліпити вірша, а причому тут я! Зараз же вкинь у камін оту базгранину, а то язика тобі вирву! — гаркнув на мене Іліко.

— Стривай, спочатку розберемо вірш! — зупинив його Іларіон.— Ось ти пишеш, що надворі хуртовина і сяє місяць, зорі.