Я прийшов дати вам волю - Сторінка 14

Все поскладали на підлозі у велику купу. І відійшли.

— Мишко! — покликав Степан.

Мишко Ярославов порозкладав на столі перед можновладцями аркуші. Запишався пустотливо, вловивши грайливу урочистість моменту й наслідуючи отамана.

— Списки — кому що,— пояснив він.— Дари наші...

— Ласкаво просимо прийняти їх. І просимо відпустити нас на Дон,— сказав Степан. Він блазнював, але набагато вигадливіше за Мишка, мудріше.

За столом сталося якесь блудливе замішання. Знали: битиме Стенька, битиме чолом, будуть дари... Не думали тільки, що перед столом стоятиме міцний, напористий чолов'яга й що дари (хай їм чорт, дарам оцим!) будуть такі щедрі, важкі... Так закортіло розпакувати ці тюки, віднести додому, розгорнути... Князь Львов моргнув приказним; один хутко кудись вийшов, приніс і підставив отаманові табуретку. Степан сильно копнув її ногою. Табуретка далеко відлетіла.

— Воронь боже! — вигукнув отаман.— Нам треба навколішки стояти перед такими знатними господарями, а ти табуретку приволік, дурило. Постою, ноги не повідпадають. Слухаю вас, бояри!

Бачачи розгубленість властей, отаман вихопив у них віжки й ладен був сам міцною рукою пустити владний зустрічний виїзд — у бубонцях і в стрічках — з кручі вниз. "Прощенницький" спектакль не вийшов. Далі могло бути гірше.

Князь Іван Прозоровський підвівся й сказав суворо:

— Про справи військові та інші розмовляти будемо малим числом. Не тут.

Воєводи, дяк і піддячий від міста, Степан, Іван Чор-ноярець, Лазар Тимофеев, Михайло Ярославов, Федір Сукнін — від козаків пішли в приказну палату розмовляти "про справи військові та інші".

На переході митрополита з церкви до приказної палати, в тісному коридорчику із склепінчастою стелею, Степан наздогнав воєводу Львова, непомітно для всіх торкнув його за плече. Той, побоюючись, що їхню близькість помітять, трохи відстав. Насупився.

— Здоров, князеньку! — стиха мовив Степан.

— Ну? — невдоволено буркнув той, не дивлячись на отамана.

— Здоров, кажу.

— Ну, що?

— Хочу тобі про уговор наш нагадати...

— Диявол! — зашипів князь.— Чого тобі треба? Мало — пройшов на Астрахань?

— Я неоружний на Дон не піду,— серйозно заявив Степан.— Не доводьте до гріха. Умовляй їх... Я в боргу не залишаюся. Голий теж додому не піду, так і знай.

— Знаю! Івана Красуліна підкупив?

— Бог з тобою! Хіба можна — голову стрілецького! — удавано здивувався отаман.— Де це видано!

— Диявол ти, а не чоловік,— ще раз проказав князь.— Негідник, правду кажучи.

— Чи й справді на морі хотів побити мене? — миролюбно спитав Степан.— А чи — так, про людське око? Либонь, якби вийшло,— то й побив би?.. Я думав, там Прозоровський був: грішним ділом злякався.

— Відійди од мене! —сердито сказав князь.

Степан відійшов. І вже більше до Львова не підходив

і навіть не дивився в його бік: він усе сказав, а князь Львов усе зрозумів — це так і було.

Митрополит звернувся до козаків, що залишилися в церкві, з промовою, яку, видно, підготував заздалегідь. Історію він оповів славну!

— Я скажу вам, а ви скажіть своєму отаманові й усім начальним людям вашим і подумайте у війську, що я сказав. А скажу я вам притчу мудру, а серце ваше христолюбиве підкаже вам розгадку: чи можна забувати церкву господню! І як треба, пам'ятаючи господа бога, завжди думати про церкву його святу, бо сказано: "Кесареве — кесарю, богове — богу".

Козаки спочатку з цікавістю слухали довготелесого сухорлявого старця; говорив він доладно й загадково.

Митрополит почав:

— Заповідає якось господь бог двом-трьом ангелам: "О, ви, мої ангели, три небесні воєводи! Зійдіть з неба на землю, поробіть гусельця із сухого явора та підіть по світу, мов бджола по цвіту. Од вікна божого — од сходу сонця, і питайте всі віри і всі городи підряд: чи знає всяк про бога та про ім'я боже?" Зійшли тоді ангели, поробили гусельця із сухого явора. Пішли по світу, мов бджола по цвіту. Од вікна божого — од сходу сонця, і питають усі віри і всі городи підряд: чи знає всяк про бога та про ім'я боже?

Козаки потроху занудьгували: схоже, святий старець розігнався здалеку — надовго. Частина їх, хто стояв позаду, непомітно поушивалися з церковки на волю.

— І ось прийшли ангели до двору багатого Хавана — а сталося це якраз у святу неділю — і простояли ангели до полудня. Тут боліли вони і ногами, й руками трудилися білими, від собак боронячись. Вийшла до них Олена, господиня знатна. Поперед неї ідуть служаночки, і за нею служаночки. І винесла Олена, господиня знатна, підгорілий окраєць хліба, що місили в п'ятницю, у суббту в піч садовили, а в неділю вийняли---

Зовсім порідів гурт козаків. Уже зовсім мало слухали митрополита. Митрополит, бачачи таке, заговорив без перепочинку:

— Не дала його Олена, як бог милує, кинула його Олена черевиком з ноги правої: "Оце вам, убогі! Який це бог у вас, що прохарчувати не може своїх слуг коло себе, а посилає їх до мене? У мене мій бог удома, дав мені мій бог двір, свинцем критий, і столи срібні, багато худоби й майна..."

— Пересапни, отче,— порадив Стир.— Запалився.

— Тоді пішли ангели. Зустрів їх Степан, вірний Ха-ванів слуга. І кажуть убогі: "Слухай-но, брате Степане, подай, бога ради, що-небудь". А Степан їм: "Послухайте, брати убогі, ніде нічого немає у мене, крім одного ягнятка. Служив я у Хавана, служив повних дев'ять літ, нічого ж він не дав мені, крім одного ягнятка. Молоко жебрав я і ягнятко випоював. Тепер моє ягнятко найкраще з усіх овець. Коли б тут було моє ягнятко, я б вам віддав його тепер". Кажуть йому ангели: "Спасибі, брате Степане! Коли й на серці те, що на язиці,— зараз ягнятко буде тут". Обернувся Степан — аж іде ягнятко полем, мекаючи: воно Степанові радіє, мов своїй матусі. Узяв Степан ягнятко, поцілував його тричі, потім дав убогому. "Оце, брати убогі, хай на вашу долю піде. Вам на долю, а мені — заслуга перед богом!" — "Спасибі, брате Степане!" І пішли ангели. І повели із собою ягнятко. Коли прийшли ангели до престолу Христового, розказують господові, як і що було на землі. А господь знає те краще, ніж вони розказують. І мовив їм господь бог: "Слухайте, ангели, зійдіть ви з небес на землю та йдіть до двору багатого Хавана, у його дворі зробіть болотяне озеро; схопіть Олену, прив'яжіть їй на шию студене каміння, прив'яжіть до каміння нечестивих дияволів, хай возять її по муках, як човник по морю". Ось яка притча,— закінчив митрополит. І міцно потер сухими білими руками голову, скроні, щоб угамувати трясіння.— Ну, зрозуміли хоч?

— Утопили? — спитав Стир (перед митрополитом стояв він та ще кілька літніх козаків).— Ая-яй!.. Як же це так?

— Карахтерний бог,— промовив дід Любим, якого пригода з ягнятком зворушила.— А ягнятко, либонь, засмажили?

Митрополит не знав: сердитися йому чи дивуватися.

— Подумайте, подумайте, козаки, за що бог Олену покарав,— сказав терпляче.— У чому молитва наша богові? Заслуга...

— У ягняткові? — здогадався простодушний дід Любим.

— Та чому ж у ягняткові?! — втратив терпець митрополит.— Ягнятко — це тут для притчі сказано. Ви ось добро гайнуєте де попало — пропиваєте, а жоден диявол не здогадався з вас церкві господній пожертву зробити. Тільки б черево потішити!.. А душу... про спасіння треба подумати? Кому ж, як не вам, і подумати — зовсім од церкви одбилися.

А в приказній палаті не протовпитися,— торг. Степан не здавав тону, взятого ним одразу. Та його вже й здавати тепер не можна було — справа хилилась на користь козаків.

— Двадцять дві гармати,— затявся він.— Найбільші — з ними можна цілий рік в облозі жити. А нам лишається двадцять.

— Навіщо вони вам?!—гарячкував старший Про-зоровський.— Коли ви на мир, на покій ідете — навіщо вони вам?

— Е, князю!.. Не гуляв ти степом-привіллям. А — кримчаки, татарва? Хіба мало що! Знайдуться і на нас лихі люди. Дійти треба. А як дійдемо,тоді ці гарматки віддамо зразу.

— Хитруєш, отамане,— сказав молодий Прозоров-ський.— Ці двадцять дві, вони важкі: тобі їх везти неохота, ти й віддаєш...

— Не хочете — не треба, ми довеземо якось. Не розумію вас, бояри: то підступ якийсь од ніс учуваєте, а віддаєш вам гармати — не берете...

— Не про те мова! — досадливо вигукнув старший Прозоровський.— "Не берете". То й віддай усе, коли ти без підступу. А то ж ти все одно оружний ідеш!

— А ви чого ж хочете? Щоб я з самими баграми од вас пішов? Не буде цього. Не водилося такого, щоб козаки неоружні йшли. Козаки ж бо!.. Бог з вами, ви розумні люди: коли таке було?

— Та якби ж ти йшов! Ти знову грабувати почнеш.

— Куди? Нам тепер вистачить на п'ять літ ситого життя, ще й зостанеться. Солити його, те добро, чи що?

— Ну, а с руги? — запитав молодший Прозоровский.

— Так, як вирішили: дев'ять морських беріть у нас, нам — котрі легші струги, а замість морських — даєте нам човни.

— А ясир? Скільки їх у вас?

— Ясир — ні. Ми за ясир головами накладали. Ко

ли треба — нехай шах дає викуп. Не збідніє. Низові, котрі з нами ходили... ми їх не неволимо: хочуть, нехай ідуть, куди знають. За наші провини пошлемо до великого государя станицю — чолом бити. Ось Ларко з Мишком поїдуть. А тепер — не осуди, боярине: ми підемо гуляти. Я зранку не давав козакам, тепер саме час: горлянки попересихали, прополоскати треба.

Гармати звеземо, струги приведемо, князька цього — теж беріть. Його привезуть вам. Задарма беріть, хай йому чорт: поки діждешся викупу за нього, він од туги околіє.

— А сестра його? З ним же й сестра його?..

— Сестри його... нема,— не дослухавши воєводу, сказав Степан.— Пішла.

— Як пішла? — сторопів воєвода.— Куди пішла?

— Не знаю. Далеко.— Степан підвівся й вийшов з палати не оглянувшись. Далі він почав би безглуздо злитися, і було б гірше. Тільки й лишалося — піти.

Астраханці здивувалися, нічого не зрозуміли.

— Як це так? Що він?..

— Де ж дівка? — спитав Прозоровский в осавулів.

Осавули знизали плечима: вони теж не знали, куди вона пішла.

— Оддавати не хоче,— зрозумів дяк.— Скільки вас у Москву поїде? Двоє, чи що?

— Шестеро,— відказав Іван Чорноярець.— Ну, ми теж підемо. Справді, голови тріщать... Учора потанцювали трохи, забави всякі... а похмелитися вранці батько не дав. Зарубаю, каже, хто п'яний на очі воєводам покажеться! А голова... Балакаю оце, а там усе віддається. Не осудіть нас.