Я прийшов дати вам волю - Сторінка 16

Коли він відкидав свою м'ясисту благодушність і сердився, то червонів і бив себе кулаком по коліну.— Чуєш!..

— Негоже, отамане,— втрутився і князь Львов.—

До чого це?

Степан уже вийшов із намету, гукнув тим, хто був

неподалік:

— Клич усіх сюди! Усіх!

— Ошалів, чорт болотяний,— неголосно сказав Прозоровский.— Не бійтеся — залякати хоче. Ходімо, зараз треба суворіше...

Воєвода і піддячий теж вийшли з намету.

Степан стояв біля борту струга; на бояр не оглянувся, чекав козаків. Побоювання воєводині справджувалися. Вся бадьорість, уся удавана простота, навіть поблажливість, усе полетіло під три чорти: цього вовка по загривку не погладиш—ошкірився, так і дивись, ікла вжене.

— Навіщо ж усіх скликаєш? —дедалі більше нервував Прозоровський.— Що ти затіваєш?

— Спитаємо...— стиха, несамовито і обіцяюче сказав отаман.— А то язиками мелемо тут...

— Ми тебе питаємо, а не їх!

— Чого мене питати? Ви мене знаєте... А переписувати їх хочете? їх і питайте.

— А ти звели. Ти для них господар тут. Вони навіть військовим тебе величають...

— Я для них ніде не господар, а такий самий козак. Військовий я для них — у поході, військовий наш у Черкаському сидить, вам відомо.

Тим часом козаки з торгів повалили всі на отаманів поклик, скупчилися на березі, принишкли.

— Братці! — гукнув Степан.— Тут бояри прийшли — переписувати нас! Кажуть, звичай такий повівся: донських та яїцьких козаків усіх до одного переписувати! Я такого не чув. Вийшли тепер вас запитати: чули ви таке?!

Весь натовп на березі немов зітхнув єдиним вільним зітханням:

— Ні!

— Говори сам,— мовив Степан Прозоровскому.— Ну?..

Прозоровський не без почуття відчаю і рішучості виступив наперед:

— Козаки! Не галасуйте! Треба це для того...

— Ні!! — знову могутньо ухнув натовп, не дослухавши навіть, навіщо це треба. Та й справді, ніколи не водилося в козаків такої зловредної вигадки — перепису.

— Та ви не горланьте! Треба це... Ти-хо!!

— Ні!!!

Прозоровський повернувся й пішов у намет, сердитий.

— Блазнюєш, отамане! — суворо сказав він Степанові, який зайшов слідом за ним,— Нема чого тобі з нами зчиняти чвари, пожалкуєш. Та пізно буде. Пізно буде!

— Не лякай, боярине, я й так од страху тремчу весь,— сказав Степан.— Чув: брата мого, Івана, боярин Долгорукий повісив. Тож як згадаю про це та як побачу боярина якого, так мене всього трясця трясе.— Степан сказав це з такою погрозливою силою, так значуще й неприховано, що мимоволі всі якийсь час мовчали. І Степан мовчав, дивився на першого воєводу.

— До чого це ти? — запитав Прозоровський.— До чого тут брат твій? Він ослухався, за те й постраждав. А ти будь розумніший за нього — не лізь на рожен, а то й тобі не минути лиха.

— Не лякай, ще раз кажу.

— Я не лякаю! Ти сам поміркуй: пошлете ви станицю до царя, а цар спитає: "А як тепер? Знову вони за старе?" Гармат не віддали, полону не віддали, людей не розпустили... Як же? Куди ж ви, скаже, дивилися?

— У милостивій царській грамоті не сказано, щоб гармати, полон і манаття гамузом забрати у нас та козаків переписувати й утискувати...

— Коли та грамота писана! Рік тому писана.

— А нам що? Цар же один. Може, другий тепер? Ми давно з дому... Але я чував — той самий, дай боже йому здоров'я.

На березі збуджено гули козаки. Звістка про перепис дуже їх розтривожила; і справді, такого ще не знали на Дону — перепис: серцем відчували тут якусь каверзу, лихий замір проти себе. Хіба заради цього треба було кидати рідні села й бігти на край світу, щоб тут знову несподівано потрапити в кабалу: спершу перепис, потім, дивись, осідлають та й поїдуть. Через те й гули. Цей гул недобре діяв на астраханців: прямо-таки до стіни припирали серед білого дня — і мерзенно, і подітися нікуди.

— Угамуй ти їх! — попросив князь Львов.— Чого розшумілися?

— Вони, не приведи бог, хоч би за шаблі не взялися,— сказав Степан.— Можуть. Тоді й мені не зупинити. Спробуй зупини!..

— Ну, що, будемо телитися? — роздратовано спитав Прозоровський. Він нервував більше за інших.— Як домовимось?

— Кому час наспів — з богом,— миролюбно сказав Степан.— Мені рано телитися: я ще не мукав.

— Ну то замукаєш! — Прозоровський підвівся.— Клятвене слово даю: замукаєш. Коли не хочеш по-доброму...

Степан уп'явся в нього очима... Довго мовчав. Через силу, стиха, мов знехотя, хриплуватим голосом сказав:

— Запам'ятаю, боярине... клятву твою. Не забудь сам. У нас на Дону марно не клянуться, а коли клянуться, то пам'ятають. Один раз отак і я клявся — тепер пам'ятатимемо: ти і я.

Розмова повертала на зле... Та й дуже вже галасували козаки: на нерви діяли. Саме час — піти од гріха.

Воєводи пішли з намету... Прозоровський ішов останній, затримався біля виходу — немов щось пригадав... Став.

— Не люблю йти з важким серцем... Давай-но, отамане, не будемо один на одного зла таїти. Недобре так, не по-християнському. Чого мовчиш?

Степан мовчав. Дивився на воєводу. А тому знову ненароком навернулася на очі шуба. Вона тихо світилася в кутку дорогим тьмяним світлом, м'яким, струменистим.

— Ех, добряча шуба! —сказав він,-—Адже проп'єш! Га?

Степан мовчав.

—— А шкода... Шкода таку шубу пропивати, добряча шуба. Скільки б ти за неї хотів?

Степан мовчав.

— Добре дам... Все одно вона тобі за так дісталася. Га?

Степан мовчав.

— Даремно визвірився на мене,— сказав Прозоровский і насупився.— Про справи твої в Москву я писатиму. А я можу по-всякому повернути. Отак, отамане... Повинен розуміти.

Степан мовчав.

— Ну, шуба!..— знову мовив воєвода, підійшовши й помацавши шубу.— Лагідна шуба... Тільки — один біс — прогуляєш ти її на Дону. Адже прогуляєш?

— Бери собі,— сказав Степан.

Насилу діждався князь цих слів! Його навіть почала трохи сердити чи то отаманова нетямущість, чи то жадібність його — найпевніше, нездогадливість.

— Ну — куди з добром! Тільки я зараз не понесу її, а ввечері пришлю. Ага, так краще — щоб не витріщалися. А то почнуть видивлятися! Гріха потім не обберешся...

— Я сам пришлю.

— Ну от і добре. І добре, Степане...— Воєвода навіть розчулився, у нього й з голови вилетіло, що все-таки козаки йдуть — оружні, з припасом, багаті. І ніякої острашки на дорогу він їм не завдав, а вся його тривога — страх перед царем, а страх знімався милостивою царською грамотою. Відверто кажучи, хоч він і лякав учора своїх помічників можливими вихватками козаків, сам цьому не вірив: козаки стомлені, добра в них сила-силенна — пити їм тепер, заливатися. А думка ця: що Степан не просто розбійна душа, що це розумний, сильний, досвідчений вовк,— ця думка влетіла вчора і вчора ж вилетіла,— увечері, коли розбирали вдома дорогі Степанові дарунки. "На якого біса,— думав воєвода,— йому тепер чинити розбій, коли цього добра не пропити й за п'ять літ".— Тільки, Степане...— Пр о-зоровський приклав руку до грудей.—— Христом-богом благаю тебе: не давай козакам до міста заходити. Вони всіх людей у мене збаламутять. Адже вони оце зараз поприсмокчуються до питва, розохотяться, а підете ви — вони дістануть облизня. А чоловік з похмілля, сам знаєш, ні робітник, ні служака. Та ще злющі поробляться, як собаки, не поладнаєш із ними.

— Не турбуйся, боярине. Іди спокійно.

Прозоровський пішов.

Залишившись на самоті, Степан почав ходити по намету. Думав. Коли він дуже про щось думав, то ходив з кутка в куток, примовляючи: "Мгм, мгм".

— Буде тобі шуба, боярине,— сказав він. І став.— Буде тобі шуба... свинюко ненажерлива.

Надвечір того ж дня, десь годині о п'ятій, в астраханському посаді з'явилася дивна процесія. Сотні три козаків, трохи напідпитку, прямували до Кремля; попереду на високому хресті несли дорогу шубу Разіна, яку виканючив воєвода. На чолі процесії йшов гнучкий чоловік з великим качиним носом і сумними очима й заводив пронизливим тонким голосом:

У ворот трава росла,

У ворот шелковая!

Триста чоловік дружно гаркнули:

То-то, голубь, голубь, голубь!

То-то, сизый голубок!

Поки йшов "голуб", гнучкий чоловік попереду перекинувся кілька разів через себе й пустився в танок. І знову тонко заспівав:

Кто ту травушку топтал,

Кто топтал шелковую?

І знову разом гукнуло триста:

То-то, голубь, голубь, голубь!

То-то, сизый голубок!

Худий чоловічок ще перекинувся, потанцював і вів далі:

Воеводушка топтал,

Свет Иван Семенович!

То-то, голубь, голубь, голубь!

То-то, сизый голубок!

У вечірньому застиглому повітрі вільно і якось дикувато лунала чудернацька, превесела пісня. Астраханський люд знову висипав із будинків на вулиці. Вітали донців, тільки нічого не могли збагнути з цією шубою.

Разін ішов у перших рядах козаків, співав разом з усіма. Намагався якомога голосніше... І всі співали голосно, нестямно.

Он искал перепелов.

Молодых утятошек!

То-то, голубь, голубь, голубь!

То-то, сизый голубок!

Посадські потяглися слідом за козаками: хто, сподіваючись великого бешкету, а хто — пиятики.

А нашел он нашу шубу!

Шубу нашу, шубыньку!

То-то, голубь, голубь, голубь!

То-то, сизый голубок!

Гнучкий чоловічок, потанцювавши, вів оповідь далі:

Перепелку на тарелку,

Шубыньку на рученьку!

То-то, голубь, голубь, голубь!

То-то, сизый голубок!

Обличчя у козаків урочисті, серйозні. І Разін теж цілком щирий і серйозний.

Шуба велично пливе над натовпом.

Шубыньку на рученьку,

Душечку, на правую!

То-то, голубь, голубь, голубь!

То-то, сизый голубок!

Кілька козаків одстали, пояснюють посадським:

— Шуба батька Степана Тимофійовича заміж виходить. За воєводу. Вельми вже до душі припала вона йому... У ноги падав — випрошував. Ну, батько віддає. Він добрий...

— Не побивайтеся: в надійних руках буде,— розуміли посадські.

— Та ми не побиваємося! Але провести треба, як годиться, по-доброму, щоб їм жити-поживати з воєводою в згоді, щоб зігрівала вона воєводу, коли той змерзне.

Полежи-ка, шубынька,

У дружка у милого!

То-то, голубь, голубь, голубь!

То-то, сизый голубок!

У сердца ретивого,

У Ивана Семеныча!

То-то. голубь, голубь, голубь!

То-то, сизый голубок!

Юрба іде не поспішаючи; шубу навмисне трохи погодували, щоб вона "ворушила руками".

Ты лежишь, как душечка,

Все лежишь, как кунычка!

То-то, голубь, голубь, голубь!

То-то, сизый голубок!

Друг ты моя, шубынька,

Радость моя, шубынька!

То-то, голубь, голубь, голубь!

То-то, сизый голубок!

Ты меня состарила,

Без ума оставила!

Тут особливо голосно, "з виразом" гримнули:

То-то, голубь, голубь, голубь!

То-то, сизый голубок!

.