Я прийшов дати вам волю - Сторінка 25

Багато вже козаків, стогнучи й матюкаючись, висмикували один в одного легкі татарські гостинці. Хропіли й шарахались коні... Нарешті всі були в сідлах.

— Урозсип... В мах!—коротко, спокійно скомандував Степан.— Пішли!..

Козаки помчали пологим виярком нагору.

— До кущів притискайтеся! — гукав отаман. Він летів трохи попереду, попустивши повіддя, лівою рукою прикриваючи себе й голову коневі пітником з-під сідла, у правій шабля.

Єдисанці підпустили козаків зовсім близько, потім повернули коней і поскакали в степ. Козаки зопалу потяглися були за татарами, та Степан не дав. Він знав їхню повадку: стомити в степу погоню, виснажити й підвести її, розшалілу в гонитві, під засаду... Напевне, десь сидів, очікуючи, сильний загін татар.

На Степана чомусь найшла веселість.

— Фроле, ти немов захворів? То в кущі тебе тягне, то за горб... Чи не швидка Настя часом?.. Навіщо ж за горб велів?

Фролові незручно було за свій сум'ятний вигук: справді, чомусь нервувати він прчав останнім часом. Він мовчав.

— Спустіться за стрілецькими кіньми, приженіть,— наказав отаман.— Та потрюхикаємо помаленьку до наших, а то, чого доброго...— Він не доказав, але було й так ясно: єдисанці, діставши підкріплення, могли повернутися. У них давня ворожнеча з донцями.

Десяток козаків поїхали вниз по коней, яких, поспішаючи, не встигли взяти.

— Що ти в мене випитував, Фроле? — серйозно запитав Степан, під'їхавши до Минаева.

Фрол нахмурився, немовби пригадуючи... Більше він не хотів розмовляти із Степаном ні про що таке. Рано чи пізно, а може, й тепер уже, той запитає: "А ти як? Зі мною?" І буде тоді Фролові зовсім кепсько.

— Коли це? — спитав Фрол.

— Допіру біля води. Татари саме перебили.

Фрол не пригадав.

— Забув через тих татар... З голови вилетіло.

14

Піддячий астраханської приказної палати Олексій Алексеев голосно, виразно вичитував воєводам:

— "Ви пропустили розбійних козаків повз місто Астрахань і поставили їх у Болдинському гирлі, вище міста; ви їх не розпитували, не привели до віри, не відібрали товарів, що належать шахові та купцеві, яких вони пограбували на бусах, не вчинили поділу з шаховим купцем. Не слід було так відпускати розбійних козаків з Астрахані; і коли їх ще не пропустили, то ви мусите призвати Стеньку Разіна з товаришами в приказну палату, вичитати їм провини їхні проти великого государя і привести їх до віри в церкві за чиновною книгою, щоб надалі вони не чинили розбоїв, а потім роздати їх усіх по московських стрілецьких приказах..."

— Ти глянь!—здивувався старший Прозоровський.— Легко як! Взяти та призвати!.. Та привести — тільки й діла!

— Та-ак!..

— Ну, а далі що?

— "І звеліти охороняти, а волі їм не давати, але видавати на утримання, щоб вони були ситі, і до указу великого государя не пускати їх ні вверх, ні вниз; усі струги взяти на государів діловий двір, усіх полонян і награбований на бусах товар віддати шаховому купцеві, а коли вони не схочуть повернути їх добровільно, то відібрати й неволею".

— Оце грамотка! — знову вигукнув Прозоровский.— Ти в Москву писав, отче?

Усі поглянули на митрополита.

Митрополит образився.

— Я про учуг доносив. Свою писанину я вам усю тут вичитав...

— А хто ж про купця та про буси розписав? Не сорока ж йому на хвості принесла.

Тепер подивилися на піддячого.

— Хто б не писав, тепер знають,— сказав піддячий Алексеев.— Треба думати, як відповідати. На мене не клепайте, я не ворог собі, щоб на свою голову кари шукати. Знайшлися...

— Тепер — думай не думай — сокіл на волі. А що ми могли зробити? — хвилювався Прозоровський.

— Так і писати треба,— підказав піддячий.— Полон той без викупу і дари відібрати в козаків силою ніяк не можна було, не сміли — боялися, щоб козаки знову до розбою не вдалися і не пристав би до їхнього лиходійства інший люд, не зчинилося б кровопролиття.

— Ах ти, горе моє, горенько! — застогнав воєвода.— Чуло моє серце: не вгамується він, розбійник, не вгамується. Його, диявола, по очах було видно. Ану, покличте сюди німця Відероса... Може, хоч німецька мармиза трохи настрахає лиходія — пошлемо до Стеньки. Спорядіть стрільців з ним — і з богом. Хоч перед государем якесь виправдання буде. Нехай німець скаже: одержали, мовляв, гумагу від царя — цар про все знає тепер, велів тобі, Стенько, поганцю, угамуватися з розбоєм.

— Стрільців же порубали, ат!..— тихо, з жалем вигукнув старий митрополит.— Що ж він собі думає, лиходій?

— З ногайцями змовляється...

— Великий розбій затіває,— сказав Алексеев.— Треба все, все государеві одписати, все, не криючись... Гармат не віддав, козаків не відпускає, усіх із собою підмовляє, воронежцям за припас оддав і знову їх бере в пай, за новий... Куди намірився з такою силою?

Відерос і з ним восьмеро стрільців, усі двокінні, мчали день і ніч з Астрахані в межиріччя. Наздогнали Разіна на Дону. Капітан з ходу виклав отаманові свої міркування з приводу небезпеки, на яку він, Разін, продовжуючи сваволити, наражає себе і своїх людей. Високий князь (цар) може розгніватися — буде погано. Невже розумний отаман не може цього збагнути?

Степан утупився в німця, довго мовчав... Він не розумів, чому — німець?

— Усе? — спитав він, більше здивований, аніж стурбований.

— Колі ти додершуфати сфій некароші самислі, то буде фімагать пофертать фсі підданий царя, а фіпадок нефіконання, нема білше царська милість і нема пощада. Треба буть фельмі росумний шоловік...

Розмова відбувалася в присутності осавулів і кількох сотників, які наглядали За переправою.

Військо Разіна переправлялося на правий берег Дону. Гармати сплавляли на саликах (вузьких, з п'яти-шести колод, плотах), верхівці перепливали, стоячи на конях.

Степан, заговоривши спочатку спокійно, незабаром втратив рівновагу і що далі, то більше розпалювався. Розлютила знову бумага, а на додачу до неї — тупий казенний німець.

— Як ти з'явився до мене, мацапуро? — спитав він.

— На кінь,— відповів німець.— Калоп!

— Ти не подумав, що залишиш тут голову? Ану, покажи свою хоробрість!..— Степан вихопив шаблю і заніс над головою німця. Той присів з переляку, затулився руками.— Як ти посмів з'явитися до мене, гадючий ти виповзку, таку мені ганьбу радити: щоб я зрадив товаришів своїх! Де ж це так роблять?! Хто тебе навчив так думати, прихвосню воєводин? Воєводи? Ось відсічу тобі язика, щоб не молов більше...— Степан сховав шаблю в піхви.

Капітан мовчав.

— Що? Вистачило нахабства приїхати, та забракло духу відповідати! Іди геть, гнидо... милую тебе. Прийдеш, звідки послали, скажи: шпудив я з високої дзвіниці і на панів твоїх, і. на царя. І скажи панові своєму: я з ним стрінусь. Я прийду раніше, ніж він думає. І скараю його за зухвальство. Скажи всім князям: я князь зроду вільний, і всі воєводи мені в підметки не годяться: нехай пам'ятають. А забудуть, я прийду — нагадати.— Степан рвучко відвернувся й пішов геть.— Ларко, проведи німця в степ,— сказав на ходу Ларкові Тимофєеву.

Капітанові підвели коня... Він устромив тремтячу ногу в стремено, сів у сідло. Іван Чорноярець огрів його коня шаблею в піхвах. Кінь підскочив і поніс; капітан чудом не вилетів із сідла. Козаки засміялися.

— Сміх сміхом,— сказав розважливо Фрол Минаєв, коли німець поскакав,— а цареві вже донесли. Про все. Так що... посміємося, та й задумаємося.

Іван Чорноярець пильно подивився на нього:

— Ти до чого це?

— Ні до чого! Зразу — "до чого". Так — думаю. А нашим, Ларкові з Мишком, не минти лиха в Москві, коли поїдуть: вони царю одне, а той уже все знає.

— Які тебе думки недобрі обсіли,— засміявся Іван.— Ходімо, лишень, вип'ємо. Ми тепер — удома.

— Як удома, то вже й думати не треба?

— Думати — це треба міцної голови, а моя ледь винце подужає, та й то макітриться... Ходімо! Не вмирай від страху передчасно, що буде, те й буде.

— Іди пий.— Фрол шмагнув канчуком легкий клубок перекотиполя, що підскочив йому до ніг.— Теж думати не хоче: катається туди-сюди. Та цій голові хоч не боляче... Фрол іще раз шмагнув гіллястий клубок і підгилив його — котись далі.— А наші, Ваню, так закрутяться, що й... зовсім повідлітають. Не норовися дуже, тут наскоком не багато візьмеш... та хоробрістю. Тут і пометикувати не гріх.

— Ану-ану,— серйозно зацікавився Іван, узяв Фрола за руку, одвів убік, далі від інших.— Що це ти таке носиш? Скажи мені...

Фрол охоче відійшов з Іваном, вони сіли на березі на жорсткій колючій травичці.

— Ну? — спитав Іван.

— Недобре він затіває,— одразу сказав Фрол.— Не тільки недобре, а тут нам усім і каюк буде. Невже ти сам не розумієш?

— Не розумієш...— повторив у задумі Іван.— Може, й розумію, та... А що ти радиш?

— Давайте зберемося разом — притиснемо його до стінки: хай викладає, що замислив...

— Та він і так викладає, навіщо ж притискати?

— Він не все каже! Як він хоче царя подолати, якою силою? Казав він тобі? З оцими,— Фрол кивнув на той бік Дону,— що роти пороззявляли — ждуть не діждуться, як нажертися й напитися задарма? Вони? Вони дременуть стрімголов, тільки-но на них з Москви пальцем насваряться. На кого ж надія?

Іван мовчав.

— "Гадів вигубити" — це легко сказати. З ким ти їх вигубиш?

— Ну, і що ж ти надумав? —спитав Іван.

— Нічого! Що я надумаю? Спитаймо в нього: що він надумав? Чого він так розійшовся—зрадів, що персів трусонув? Не він перший трусонув... Усі на Москву й намірялися після того? Хто це?

— Он Васько Ус... ходив же до Москви.

— Васько, як прийшов туди, так і пішов звідти, не пішов, а — на крилах полетів... Васько. Хіба Васько йшов погрожувати? Він хліба просити йшов...

— Ну, це вже там як вийшло б,— знехотя заперечив Іван.— Так уже вийшло. А повернись діло інакше, не просив би, а так узяв. Я, Фроле, одного не збагну: ти страху наганяєш, щоб сміліше одчалити від нас, чи й справді тебе сумні думки обсіли?

Фрол помовчав трохи... І сказав з образою, сердито:

— Та йдіть ви, господи!... Ідіть, куди душа велить, хто вас тримає. Але ж... дивитися на вас та великі очі робити від дива великого — які ви хоробрі,— це вже ви теж... силоміць не змушуйте, ідіть ви к такій матері.

— А чого ти розсердився? — просто мовив Іван.— Мені справді охота зрозуміти: од несміливості ти чи...

— Од несміливості, од несміливості.

— Ну-у... даремно розсердився.

— Та чого тут сердитися? — Фрол різко крутнувся на місці — до Івана.— На баранів хіба ображаються, коли вони напропале пруть? їх бичами намагаються підігнати...

— Та ні, ти з бичами зачекай трохи, зачекай,— нащетинився Іван.— Бич, він теж два кінці має...

— Та мені шкода вас! — мало не закричав Фрол.— Засієте головами своїми степ за Волгою, та й край.