Я прийшов дати вам волю - Сторінка 22

Оцим і гукнемо до себе, що тут повоюємо. Я гадаю, він до цього й гне. І добре робить.

Степан увірвався з ватагою в церкву.

Піп, що стояв біля царських воріт, виставив поперед себе хреста.

— Свят, свят, свят... Ви куди? Ви чого?..

— Де Унковський? —гучно залунав під склепінням церкви Степанів голос.— Де ти його ховаєш, мерин гривастий? !

— Нема його тут, перехрестіться, ради Христа!.. Нікого тут нема! — Піп був здоровий, і не скажеш, щоб він насмерть перелякався.

Козаки порозбігалися по церкві, шукаючи воєводу.

Степан підступив до попа:

— Де Унковський?

— Не знаю я... Немає тут. Став би я його ховати, на лиха він мені здався! У мене в самого з Унковським незлагода...

— Брешеш! — Степан згріб попа за довге волосся, мотнув його на кулак, заніс шаблю.— Кажи! Або гриві твоїй кінець!..

Піп гепнувся навколішки, здійняв догори руки і зарепетував несамовитим і дурнуватим, як здалося Степанові, голосом:

— Мати пресвята! Богородице!.. Ти глянь униз: що вони тут учинили, безсоромні! У храмі!..

Степан здивовано втупився в попа:

— Ти, мабуть, п'яний, отче?

— Одпусти волосся! ■—• Піп сіпнувся, та Степан міцно тримав гриву.— Ілля-пророк! — ще дужче зарепетував піп.— Пусти на Стеньку Разіна стрілу гартовану!.. Пошли дві! Ну, Стенько!..— Піп люто і обіцяюче глянув на Степана, замовк і чекав.

Степан ще міцніше намотав на кулак попове волосся.

— Хай більше шле! — Його захопила ця попова гра в стріли: захотілося збагнути, чи й справді він вірить у них?

— Ілля, дюжину!!! — густо, з усієї сили загорлав піп.

— А-а...Ну? Де стріли? Сам же не віриш, а лякаєш... Тільки й знаєте, що лякати! Всі лякають, кому не лінь-ки!..— Степан теж розізлився на попа і не помітив, як іще дужче крутнув його волосся.

— Іллюхо!.. Пусти, Стенько, розпро...— Піп загнув такий мудрований матюк, якому позаздрив би перший-ліпший з підпилих донців.— Пусти, соромітнику!.. Бо проклену тут-таки, у храмі!..

Козаки перестали шукати воєводу, обступили отамана з попом.

Степан відпустив попа.

— Що ж твій Іллюха? Жодної не пустив...

— Звідки я знаю? Не зразу й буває все, не квапся... І не гніви бога даремно, і сам не лякай — ніхто тебе не боїться.

— А чого ж так загорлав?

— Загорлаєш... Шаблю підняв, чортяка,— я ж не опудало безсловесне. А ти б не загорлав?

— Був воєвода?

— Ні.

— Куди ж він побіг? Куди йому, окрім церкви, бігти? Був?

— Ні, святий істинний хрест, не був. Сказав би...

Степан пішов із церкви. Він ще не зовсім охолов, ще

на кого-небудь нагнав би смертельного жаху. Надто же образливою йому здавалася ця начальственна змова воєвод щодо питва. Ти диви, як просто: звеліли один одному, і все, і вже раді старатися — до різанини доведуть, а виконуватимуть.

На вулиці перед Степаном упала навколішки стара.

— Батечку-отамане, навіщо вони його під замки взяли? Пошумів у шинку, то вже й садовити за те? Як же молодцеві не пошуміти!..

— Хто пошумів?

— Син мій, Ванько. Пошумів п'яний, і що ж тепер?.. Усіх би й садовили.— Стара плакала, але й сердилася водночас.

— У в'язницю посадовили? — спитав Степан; стара наштовхнула його на слушну думку.

— У в'язницю. Та ще й клепають; государя лаяв... Не лаяв він! Він у мене сумирний — буде він государя лаяти!

— Показуй дорогу,— звелів Степан, не слухаючи більше старої. "Треба діло робити, а не бігати даремно,— присоромив він себе.— І не шаленіти самому... з цим воєводою".

Він охолов і діяти став розумно й непохитно: він умів — у потрібну хвилину — стиснути себе, як бороду в кулаці, так, що навіть не вірилося, що це він тільки-но ходором ходив. І навіть коли він бував п'яний, і тоді міг раптово ніби зовсім протверезіти й так повести очима, так подивитися, що багатьом моторошно ставало. Ті осавули, які знали про це, коли випадав вселенський загул, намагалися впоїти його до упаду, щоб не було ніяких несподіванок. Але такому йому, мабуть, більше-й вірили: знали, що він — ні в удачі, ні в погибелі — не забудеться, не ослабне, не занесеться так, що нікого не бачитиме... Яку, одначе, треба мати нелюдську силу, щоб отак — ні на мить — не випускати нікого з-під своєї волі й уваги, щоб разом і думати, і робити, і на ходу випростатися, і ще не показати душевного сум'яття... Звичайно ж, вона цілком людська, оця його сила, просто був він природжений вожак, доволі мудрий і сильний.

Хоч як озлився Степан на воєвод, а оволодів собою, зрозумів, що "треба діло робити". Перш ніж козаки підуть на Дон, треба, щоб ті самі воєводи натерпілися від нього страху і щоб усі люди це бачили. Треба б і кров боярську пролити... Він пролив би, коли б Унков-ський не сховався. Треба, щоб тепер поширилися чутки: на бояр теж є сила. Є рука, готова покарати їх — за їхні побори, за жадібність, за чванство, за те, що вони, собаки, хазяйнують на Русі... І за те, до речі, що козаки біля

Чотирьох Бугрів кинулися тікати від них, і за це теж. Треба лишити їх тут наляканих, нехай сплять і бачать грізного отамана. Тепер — від цього' разу — хай так і буде. І хай вони спробують сунутись на Дон — приборкати його, нехай спробують, як це в них вийде...

Тим часом підійшли до в'язниці.

З дверей позбивали замки. Колодники сипонули із сирих мерзенних кліток своїх... Зраділи невимовно. їх було душ сорок.

— Воля — діло добре! — голосно сказав їм Степан.— Але її не дають, як алтин жебракові. За неї треба горло боярам рвати! Вони не перестануть вас мучити. Ви оце пострибаєте, як цапи, та й розійдетеся по домівках... Завтра я піду, вас знову приведуть сюди на мотузці й зачинять. Ходіть до війська мого!.. Поки зрадників і кровопивців-бояр не вигубимо, не буде вам вільного життя! Вас душитимуть і по в'язницях триматимуть! Гайда до козаків моїх!..

— Негоже, Степане Тимофійовичу. Ой, негоже!.. Був уговор: нікого із собою не підбивати, на Дон не зманювати... А що чиниш? — так говорив уранці астраханський жилець Леонтій Плохово. Говорити він намагався з докором, але по-доброму, по-батьківському.

Степан Тимофійович, слухаючи його, дивився на річку. (Вони сиділи на кормі отаманового струга). Наче слухав, а наче й не слухав — не збагнеш. Астраханець вирішив висловити геть усе.

— З в'язниці випустив, а там справжні злодюги...

Степан сплюнув у воду, спитав:

— А ти хто?

— Як це? — сторопів Леонтій.

— Хто?

— Жилець... Леонтій Плохово. Присланий наглядати за вами...

— А хочеш, станеш — не жильцем? — запитав спокійно Степан.

— А ким же? — ніяк не міг уторопати жилець.

— Покійником! Грамотки возиш?!—Степан звівся над Леонтієм.— Воєводам нашіптуєш! Сучий сину!.. Втоплю!

Леонтій зблід: зрозумів, що обманув його мирний отаманів вигляд.

— Де Унковського сховали?! —запитав Степан.

— Не знаю, батьку. Не роз'ятрюй ти серця свого, ради Христа, плюнь з високої гори на врєводу...— Леонтій утратив батьківський тон, заговорив резонно, розважливо.— На біса він тепер тобі, той Унковський? Іди собі з богом на Дон...

На березі сталося пожвавлення. Якісь люди підскакали до табору на конях, якась станиця. Схоже було, шукали отамана: їм показували на струг, де сиділи Степан з Леонтієм.

— Хто там? — запитав Степан ближніх козаків.

— Ногайці... До яких посилали з Астрахані.

— Давай їх,— звелів Степан.

На струг зійшло двоє татар і кілька козаків.

— Хоросе носував, батьку! — привітався татарин, видно, старший у ногайській станиці.

— Хороше, хороше,— сказав Степан.—-Од мурзи?

— Мурса... Мурса говорила...

Степан глянув скоса на Леонтія, сказав щось татарину по-татарському. Той здивовано подивився на отамана. Степан кивнув і ще сказав щось. Татарин заговорив рідною мовою:

— Велів сказати мурза, що він пам'ятає Степана Разіна, ще відколи він послом приходив з козаками в їхню землю. Знає мурза про походи Степанові, бажає йому здоров'я...

— Кажи діло! — сказав Степан по-татарському. (Далі вони весь час розмовляли по-татарському).— Читав він листа нашого?

— Читав.

— Ну?.. Сам писав?

— Ні, велів сказати.

— Ну то й кажи.

— П'ять тисяч вірних татар...— Татарин розчепірив п'ятірню...— П'ять...

— Бачу, не розчепірюй.

— Знайдуть отамана, де він скаже. Взимку — ні. Влітку.

— Навесні. Не влітку, навесні! Коли Волга скресне.

Татарин подумав.

— Навесні?..

— Навесні.

— Ага, навесні. Я так і скажу.

— На Дону бував? — спитав Степан.— Дорогу знайдеш туди?

Татарин закивав головою.

— Були, були...

Степан заговорив неголосно:

— Скажи мурзі: навесні піднімусь. Куди піду—-не знаю. Чого піду — знаю. Він теж знає. Хай на весну готує своїх воїнів. Куди прийти, я скажу. Хай слово його буде твердим, як... оця шабля.— Степан відстебнув дорогу шаблю й віддав татаринові.— Хай пам'ятає мене. Я дружбу теж пам'ятаю.

— Хоросе,— по-російському сказав татарин.

— Як їхали? — спитав Степан. Теж по-російському.

— Той сторона.— Татарин показав на лівий, луговий берег.

— Перепливали на конях?

— Коні, коні.

— Де?

— Там!.. Вольгим савернув— отак...

— Де островів багато?

Татарин закивав.

— Гаразд. Микишко! — покликав Степан козака.— Передай Чорноярцеві: татар нагодувати, напоїти... манаття надавати й відправити.

— Знову ж недобре робиш, отамане,— забувся й сказав з докором Леонтій.— Татарву на біса з собою підбиваєш. А уговор був...

— Ти по-татарському знаєш? — жваво спитав Степан.

— Знати — не знаю, та не сліпий — бачу... Змовлялися ж! Хіба не видно...

— Заповзятливий ти, жилець. Одразу усе й побачив! Що ж ти воєводі астраханському скажеш? Що?

— Як це що?.. Що бачив, те й сказати треба, на те мене й послали.— Астраханець чомусь раптом осмілів.'— Не брехати ж мені?

— Та чи багато ти бачив?! Пропиячив, либонь, з моїми ж козаками... Очі он червоні.— Степан спритно знову одвів жильця від остороги.— Чого очі червоні? Багато ти такими очима побачиш...

Леонтій заноровився:

— Купця Макара Ільїна із собою завернув, стрільців переманив, сотника у воду посадив... Козаків із собою підбиваєш. По Волзі нікому не даєш проходу... З татарвою змовляєшся... Багато, отамане,— твердо й недобре закінчив Леонтій.

— Багато, жилець. Так не піде. Трохи зменшити треба. Ану, хто там? Протяжку жильцеві! — гукнув отаман.

До Леонтія кинулися чотири козаки, повалили й почали зв'язувати руки й ноги. Леонтій пручався, але марно. До його зв'язаних рук і ніг прив'язали вірьовки — два довгі вільні кінці.

— Степане Тимофійовичу!..