Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура - Сторінка 2

- Марк Твен -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Тобто майже нікого, бо неподалік з коня на мене витріщався якийсь дивак, — я таких доти бачив тільки на малюнках. З голови до п’ят він був закутий у старовинний залізний панцир, на голові в нього сидів шолом з прорізами, схожий на залізне барильце, в руках він тримав щит і довжелезний спис, а при боці мав меча. Його кінь був також у броні, на лобі в нього стирчав сталевий ріг, і розкішна, червона із зеленим, шовкова попона звисала, Мов ковдра, майже до землі.

— Ласкавий сер, чи ви готові? — спитав цей дивак.

— Готовий? До чого?

— Чи ви готові зітнутися зі мною за маєток, чи даму, чи…

— Чого ти до мене причепився? — сказав я. — Катай геть до свого цирку, поки я не покликав поліцію.

І що ж, ви думаєте, він робить? Від’їздить ярдів на двісті, а тоді розганяє учвал коня і кидається на мене, припавши своїм залізним барильцем до шиї коня й наставивши довжелезного списа! Я побачив, що він не жартує, і, коли він домчав до мене, я був уже на дереві

Тоді він оголосив мене своєю власністю, бранцем його списа, а що останнє слово і явна перевага залишилися за ним, то я визнав за краще скоритися. Ми уклали угоду, за якою я мав іти з ним, а він обіцяв не кривдити мене. Я зліз із дерева, і ми рушили в дорогу; я йшов обік його коня. Ми неквапом простували зеленими полями, перебиралися через якісь невідомі мені струмки, з чого я дуже дивувався, — та ніде не видно було нічого схожого на цирк. Врешті я відмовився від думки про цирк і вирішив, що він утік із божевільні. Але божевільні теж не видно було на обрії, і я вже не знав, що й подумати. Коли я спитав, чи далеко до Гартфорда, він відповів, що ніколи не чув такої назви. Я йому не повірив, але промовчав. Через годину попереду замаячило якесь місто. Воно лежало в долині, на березі звивистої річки, а над ним, на горбі, височіла велика сіра фортеця з вежами та бастіонами — перша справжня фортеця, яку я побачив у своєму житті.

— Бріджпорт[10]? — спитав я, вказуючи рукою на місто.

— Камелот[11], — відповів він.

Моєму гостеві, видно, хотілося спати. Він упіймав себе на тому, що куняє, і, всміхнувшись своєю зворушливою несучасною усмішкою, промовив:

— Знаєте, мені вже несила розповідати. Ходім до мене.

У мене все записано, і, як хочете, можете прочитати самі.

Коли ми ввійшли до його кімнати, він сказав:

— Спершу я вів щоденника, а потім, через багато років, зробив із нього книжку. Ох, і давно ж це було!

Він дав мені рукопис, показавши, з якого місця починати.

— Звідси. Про те, що було раніше, я вам уже розповів. Сон змагав його, і, виходячи з кімнати, я почув, як він уже неслухняним язиком пробурмотів:

— На добраніч, ласкавий сер.

Примостившись біля каміна, я уважно оглянув свій скарб. Перша й більша частина записів була зроблена на пожовклому від часу пергаменті. Придивившись пильніше до однієї сторінки, я розібрав, що то — палімпсест[12]. З-під старих, вицвілих рядків, написаних істориком-янкі, проступали сліди ще давніших, геть уже побляклих рядків — латинські слова та речення, певно, залишки якихось чернечих легенд. Я знайшов у рукописі місце, показане мені незнайомцем, і почав читати.

Ось що я прочитав:

ПОВІСТЬ ПРО ЗНИКЛУ КРАЇНУ

Розділ І

КАМЕЛОТ

— Камелот, Камелот, — подумки повторив я. — Ні, я зроду не чув такої назви. Певно, так називається божевільня.

Перед нами стелився мирний, тихий краєвид такої краси, яку бачиш хіба вві сні, і зовсім безлюдний, як ото буває у неділю вранці. Повітря було напоєне пахощами квітів, насичене дзижчанням комах, співом птахів, проте ніде не видно було ні людей, ні екіпажів, якесь сонне царство, та й годі! На покрученому шляху, власне, не шляху, а стежці, виднілися відбитки копит, а подекуди в траві по обидва боки стежки — сліди коліс з обіддям завгрубшки як долоня.

Нарешті на дорозі нам зустрілася гарненька дівчинка років десяти. Золотаве волосся хвильками спадало їй на плечі, його прикрашав вінок з пломенисто-червоних маків. Здавалося б, ну що таке вінок, — а яка ж то окраса! Дівчинка йшла собі легкою ходою, невинне личко її виражало цілковиту безтурботність. Мій циркач не звернув на неї ніякісінької уваги, навряд чи й помітив. А вона? її нітрохи не здивувала ця химерна постать на коні, — неначе їй щодня доводилося бачити такі одоробла! Дівчинка проходила повз нас так байдуже, як пройшла б повз корову, та раптом погляд її упав на мене, і отут сталася зміна! Вона сплеснула руками, розкрила рота, широко розплющила очі — не дитина, а живе втілення подиву, цікавості, страху! Так вона й простояла, аж поки ми завернули за гайок і щезли з її очей. Те, що дівчинку вразив я, а не вершник, було трохи дивним. До того ж, витріщаючись на мене, мов на якесь чудо, вона, очевидно, зовсім не думала про свій власний химерний вигляд, який міг приголомшити будь-кого. Разюча великодушність для такої юної особи. Тут було над чим замислитись. Я йшов як уві сні.

Що ближче підходили ми до міста, то більше ознак життя з’являлося довкола. Тут і там уздовж шляху траплялися злиденні халупи під солом’яними стріхами, а при них абияк оброблені невеличкі лани та городи. Попадалися й люди — схожі на худобу жилаві чоловіки з довгим, жорстким, розпатланим волоссям, що звисало їм на очі. І чоловіки й жінки були вдягнені у веретяні сорочки, які сягали нижче колін, а взуті у щось подібне до грубих сандалій, і на шиї в багатьох висів залізний обруч. Малі хлопці й дівчата ходили зовсім голі, але цього, здається, ніхто не помічав. Всі ці люди здивовано дивилися на мене, збуджено перемовлялись, а тоді кидались до халуп і кликали звідти родичів, щоб і вони помилувалися на мою особу. Зате вигляд вершника, що вів мене, не викликав ні в кого аніякісінького подиву; вони боязко вітали його, але він їм не відповідав.

У місті над безладним скупченням жалюгідних, критих соломою хат здіймалося кілька великих кам’яниць без вікон. Замість вулиць були вузькі, покручені, небруковані стежки. Зграї собак і гола дітвора гралися на осонні, зчиняючи страшенний галас. Скрізь блукали й брьохались у багнищі свині, а одна з них розляглась у смердючій калюжі серед головної вулиці й годувала поросят. Раптом здалеку долинула військова музика. Вона дедалі гучнішала, і незабаром я побачив кавалькаду вершників, що вражала пишнотою блискучих лат, китиць на шоломах, розкішного вбрання, розвіяних прапорів, позолочених списів та яскравих кінських попон. Процесія урочисто просувалася по грязюці, між свиней, голих дітей, веселих псів, злиденних халуп, і ми з моїм вершником подалися слідом за нею. Ми пройшли однією звивистою вуличкою, потім другою, весь час угору і вгору, і врешті вибрались на вершину горба, де самотньо стояв величезний замок. Хтось із вершників засурмив у ріг, із замку засурмили у відповідь. З мурів зажадали якихось пояснень вартові, що з алебардами на плечах, у панцирах і шишаках, походжали під розмаяними на вітрі прапорами з грубим зображенням дракона. Потім розчинилася величезна брама, опустився звідний міст, і загін рушив під похмуре склепіння. Ми теж незабаром опинилися на просторому забрукованому дворі, з усіх боків оточеному бастіонами та вежами, що височіли у прозорому повітрі. Навколо нас не припинявся жвавий рух, вершники спішувались, їх зустрічали шанобливими вітаннями й церемонними поклонами, здіймалася весела метушня, буяли барви, гучнішав гомін, і все це, слід сказати, справляло досить приємне враження.

Розділ II

ДВІР КОРОЛЯ АРТУРА

При першій же нагоді я потихеньку відійшов убік, торкнувся рукава якогось літнього чоловіка, вбраного скромніше, і приязно прошепотів:

— Будь ласка, друже, скажіть мені: ви лікуєтесь у цій божевільні чи прийшли відвідати когось?

Він тупо глянув на мене й сказав:

— Далебі, прекрасний сер, я чудуюсь…

— Гаразд, гаразд, — сказав я. — Мені все ясно: ви пацієнт.

Я відійшов, обмірковуючи халепу, в якій опинився, і водночас підшукуючи нормальну людину, яка б могла бодай що-небудь пояснити. Нарешті мені навернувся на очі, здавалося б, підходящий чоловік, і, зупинивши його, я прошепотів йому на вухо:

— Як мені побачити головного лікаря? Тільки на хвилиночку…

— Прошу, відринь.

— Як, як?

— Ну, відчепися, коли тобі це слово більше до вподоби.

Потім він пояснив, що служить тут помічником кухаря і зараз не має часу на балачки, хоч потім залюбки поговорить зі мною, бо йому страшенно кортить довідатися, де я дістав своє вбрання. Відходячи, він показав кудись пальцем і порадив побалакати з отим неробою, який однаково байдикує, а до того ж, здається, і сам хоче познайомитися зі мною. Я побачив щуплявого, стрункого хлопчика у червоних рейтузах, що надавали йому схожості з роздвоєною морквиною. Верхня його половина була убрана у щось із голубого шовку й тонких мережив, а на довгих білявих кучерях сиділа хвацько набакирена рожева атласна шапочка з пером. Обличчя його вказувало на лагідну вдачу, а хода свідчила про те, що він цілком задоволений собою. Картинка, а не хлопчик! Наблизившись, він усміхнувся, з неприхованою цікавістю оглянув мене з голови до п’ят і сказав, що його послано по мою особу й що він паж.

— Як ти вчишся на метранпажа, то краще називай себе метром, — порадив я.

Спересердя я сказав це досить ущипливо, але він не образився; по-моєму, він навіть не звернув уваги на мій тон. Ідучи поряд зі мною, він без угаву говорив і сміявся — весело, безтурботно, по-хлоп’ячому, — й за якусь хвилю ми були вже приятелі; він закидав мене питаннями про мене, про мій одяг, але відповідей не чекав, а торохтів далі, неначе відразу забуваючи про те, чим щойно цікавився. Аж раптом у цьому потоці слів я вловив, що він народився на початку п’ятсот тринадцятого року!

Мене обсипало холодом. Я зупинився і кволим голосом перепитав:

— Певно, я недочув. Повтори, повільніше й чіткіше. В якому році ти народився?

— В п’ятсот тринадцятому.

— В п’ятсот тринадцятому? Дивлячись на тебе, цього не скажеш. Слухай, хлопче, я тут чужинець, не маю ні друзів, ні знайомих. Не дури мене, скажи чесно: ти при здоровому розумі?

Хлопець відповів, що він при здоровому розумі.

— І всі ці люди теж сповна розуму?

Він ствердив, що вони теж сповна розуму.

— Отже, тут не психіатрична лікарня? Тобто не місце, де лікують хворих на голову?

Він відповів, що тут не психіатрична лікарня.

— Що ж, — сказав я, — в такому разі або я сам збожеволів, або сталося щось жахливе.