Янтарне скло - Сторінка 14

За мить її оточила хмара якоїсь мошкари, поруч також кружляло декілька колібрі й жовтий метелик із розмахом крил у її долоню. Земля рясніла різноманітними повзучими істотами, і це змушувало Мері почуватися незатишно, а в повітрі стояло невпинне гудіння, дзижчання та шкрябання.

Вона пройшлася по гайку з таким відчуттям, ніби потрапила до собору: тут витав характерний спокій, а все довкола ніби тягнулося догори й було просякнуте благоговінням.

Аби дійти до цього місця, Мері знадобилося більше часу, ніж вона гадала. Вже наближувався полудень, адже промені світла, що проникали сюди крізь крону, були майже вертикальними. Мері сонно подумала, чому ті травоїдні тварини не шукають в тіні притулку — бодай упродовж найспекотніших годин дня.

Незабаром вона дістала відповідь.

Було надто жарко, щоб рухатися далі, й Мері прилягла відпочити між коренями одного з велетенських дерев, опустила голову на рюкзак і поринула у дрімоту.

Десь двадцять хвилин вона лежала із заплющеними очима, коли раптом, вириваючи її з напівсну, неподалік від неї пролунав якийсь гучний тріск, і земля під нею затрусилася.

За декілька секунд звук повторився. Стривожена, Мері різко сіла, спробувала прийти до тями та краєм ока помітила якийсь рух — по землі котився круглий предмет діаметром десь із метр. Нарешті він зупинився й завалився набік.

Тут згори впало ще одне жорно, цього разу дещо ближче від неї. Мері побачила, як воно врізалося у величезний, схожий на опору моста корінь і покотилося геть.

Думки про те, що одна з цих штуковин могла впасти на неї, було досить, щоб вона схопила рюкзак та побігла геть із лісочка. Що це було? Може, насіння дерев?

Поглядаючи вгору, Мері знову пробралася в тінь і наблизилася до одного з цих жорен. Поставивши його на ребро, вона покотила його на відкритий простір і поклала на траву, щоб ретельно оглянути.

Предмет був майже досконало круглим, а його ширина дорівнювала ширині долоні. У його центрі виднівся отвір — мабуть, тут він прикріплявся до дерева. Він був не дужеважким, але надзвичайно твердим, його покривали якісь волокна, укладені колом — можна було провести рукою в один бік, але не в інший. Мері провела по поверхні лезом ножа, але там не залишилося жодного сліду.

Тут їй здалося, наче її пальці стали гладкішими. Вона понюхала їх і відчула, що, крім запаху пилу, від них походить якийсь слабкий аромат. Знову подивившись на величезну "насінну коробочку", вона побачила, що в центрі колесо трохи поблискує, а торкнувшись цього місця, відчула, що воно слизьке: це виділялася якась олія.

Мері поклала жорно на землю та подумала, яким шляхом ішла еволюція цього світу.

Якщо її здогади про всесвіт були слушними й той дійсно, як на те вказувала квантова теорія, являв собою скупчення множинних світів, то деякі з них відкололися від її власного набагато раніше, ніж інші. І в цьому світі напрям еволюції, безперечно, сприяв поширенню величезних дерев і тварин зі скелетом у вигляді ромба.

Жінці почала відкриватися вузькість її наукового світогляду. Вона не знає ні ботаніки, ні зоології, ні геології — тобто є неосвіченою, мов дитина.

Але тут Мері почула низьке, схоже на віддалений грім рокотання. Напрямок, із якого він доносився, було важко визначити, проте за кілька секунд жінка побачила хмаркупилу, що рухалася по одній із кам'яних доріг — до гаю, біля якого вона стояла, а отже, і до неї. До тієї хмари ще було не менше милі, але пересувалася вона досить швидко, і Мері раптом відчула тривогу.

Вона знову кинулася до дерев. Побачивши щілину між двома величезними коренями, вона залізла туди та, мов із-за бруствера, почала з-за кореня спостерігати за хмарою пилу, яка неухильно наближалася.

Від того, що відкрилося очам Мері, все перед її очима закрутилося. Спочатку це було схоже на банду рокерів на мотоциклах, потім їй спало на думку, що це можуть бути тварини на колесах. Але ж це було неможливо — жодна тварина не може мати коліс! Тож залишалося тільки не повірити власним очам.

Створінь було десь із десяток. Вони були приблизно одного розміру з тими травоїдними, котрих вона бачила вранці, але худорлявіші за них, крім того, сірого кольору. Уних були рогаті голови та невеличкі хоботи, і їхні кінцівки також були розташовані немов по вершинах ромба, але передні та задні ноги якимось чином перетворилися вході еволюції на колеса.

"Але коліс не існує у природі", — повторював голос у неї в голові. Цього просто не може бути — для цього потрібна вісь із цілком віддільною від неї втулкою, що обертається, а природа просто не могла створити чогось подібного!

Проте коли тварини, наблизившись до неї на відстань десь із п'ятдесят метрів, зупинилися й коли вляглася здійнята ними курява, Мері разом усе зрозуміла й навіть не стримала сміху — така буря емоцій охопила її.

Ці колеса були насінними коробочками, котрі вона бачила. Ідеально круглі, легкі та тверді — кращої конструкції годі було й бажати. Створіння просували в отвір усередині коліс задню та передню ноги та використовували бокові кінцівки, щоб відштовхуватися від землі та рухатися вперед. Милуючись їхньою винахідливістю, вона не забувала і про обережність — їхні роги виглядали страшенно гострими, і навіть із такої відстані вона бачила в їхніх поглядах розум і цікавість.

І вони шукали її!

Одна із тварин показала на колесо, відкочене жінкою від лісочка, зійшла з дороги та поїхала до нього. Наблизившись, вона хоботом поставила його сторчма та покотила до своїх товаришів.

Вони стовпилися навколо колеса і почали обережно торкатися його своїми дужими гнучкими хоботами, і Мері відчула, що сприймає те цвіркання, клацання та гукання, котре вона чула, як вирази несхвалення. Вона втрутилася у природний перебіг подій у цьому світі, і це було помилкою.

І тоді вона подумала: "Я прийшла сюди з певною метою, хоча вона мені досі незрозуміла. Тож слід бути хоробрішою та виявляти ініціативу".

Отже, вона підвелася та закричала:

— Гей! Я тут! Я подивилася на ваше колесо. Вибачте мені за це, будь ласка, і не завдавайте мені шкоди.

Голови створінь разом повернулися до неї, їхні хоботи піднялися, вуха настовбурчилися, а очі запалали цікавістю.

Мері вийшла зі свого укриття між коренями та стала перед ними. Підвівши руки вгору, вона тієї ж миті подумала, що цей жест може нічого не означати для істот, у яких немає рук. Утім це все, що вона могла зробити. Піднявши рюкзак, вона пройшла по траві та ступила на дорогу.

Нарешті вона опинилася на відстані п'яти кроків від створінь, і можна було скористатися нагодою краще їх роздивитися, але її увагу привернуло щось живе та свідоме в їхніх поглядах — мабуть, це був розум. Ці істоти відрізнялися від тих травоїдних тварин приблизно так само, як людина відрізнялася від корови!

Мері вказала пальцем на себе та промовила:

— Мері!

Найближча до неї істота простягла вперед хобот. Мері ще трохи наблизилася, і хобот торкнувся її грудей у тому місці, на яке вона вказала, та почула, як у горлянці істоти пролунав її власний голос: "Меррі".

— Хто ви? — спитала жінка, і створіння відповіло:

— Ктови?

Залишалося тільки відповісти:

— Я людина.

— Ялу дина, — промовило створіння, а потім відбулося дещо ще дивовижніше: істоти розсміялися.

Їхні очі зіщулилися, хоботи заколихалися, голови затрусилися, а те, що донеслося з їхніх горлянок, було, без сумніву, проявом веселощів. Мері не втрималася та засміялася разом із ними.

Тоді до неї наблизилося інше створіння та торкнулося хоботом її руки. Мері простягла і другу руку та відчула на ній м'який, допитливий, трохи колючий дотик.

— А, — промовила вона, — ви нюхаєте олію з тих коліс…

— Тихколіс, — повторило створіння.

— Якщо ви здатні повторювати те, що я кажу, то колись ми зможемо спілкуватися. Але коли? Мері! — сказала вона, знову вказавши на себе.

Нічого не відбулося — вони просто спостерігали за нею. Вона спробувала ще раз:

— Мері!

Найближча до неї істота торкнулася своїх грудей хоботом та заговорила. Чи це були два склади, чи три? Створіння ще раз промовило ту саму послідовність звуків, і цього разу Мері спробувала повторити їх за ним:

— Мулефа.

Інші створіння почали її голосом повторювати "Мулефа", сміятися й навіть, здавалося, передражнювали того, за ким вона повторила ці звуки. "Мулефа!" — знов і знову повторювали вони, ніби це був удалий жарт.

— Що ж, коли ви смієтесь, то, може, ви мене не з'їсте, — сказала Мері. Здавалося, із цієї миті між нею та її новими знайомими виникла певна невимушеність і дружелюбність, і вона вже не нервувалася.

Створіння також розслабилися: вочевидь, вони не просто блукали степом, а робили якісь справи. Мері побачила, що на спині в одного з них лежить сідло чи мішок, а два інші поклали туди колесо та, зробивши хоботами декілька вигадливих спритних рухів, прив'язали його мотузками. Коли вони стояли, то підтримували рівновагу за допомогою бокових ніг, а рухаючись, повертали їх, одночасно крутячи задньою та передньою кінцівками. Їхні рухи були вельми граціозними, але в них відчувалася й сила.

Одна з істот підкотилася до краю дороги, підвела хобот а голосно засурмила. Травоїдні, що стадом паслися неподалік, відразу підвели голови та побігли до неї. Наблизившись, вони зупинилися на краю дороги та терпляче почекали, доки істота на колесах повільно проїхала між ними, перерахувавши їх та оглянувши кожну.

Потім Мері побачила, як "пастух" схилився біля одного із травоїдних та хоботом почав доїти його, після чого наблизився до жінки й делікатно наблизив хобот до її рота. Спочатку вона відсахнулася, але в очах істоти було таке сподівання, що вона зробила крок уперед та відкрила рота. Істота видавила туди трохи солодкого молока, подивилася, як Мері проковтнула його, і знов почала годувати її. Її дії були такими люб'язними та розумними, що Мері під впливом імпульсу охопила руками голову створіння та поцілувала його, вдихнувши запах гарячої запиленої шкіри та відчувши тверді кістки під нею й дужі мускули хобота.

Тоді пастух тихо засурмив, і травоїдні пішли геть. "Мулефа" почали готуватися до від'їзду. Мері відчувала радість від того, що вони привітно прийняли її, і сумно відтого, що вони від'їдають. Але їхні дії ще раз здивували її.

Одне із створінь опустилося, ставши на коліна, та хоботом показало їй на свою спину.