Янтарне скло - Сторінка 15

Інші також підбадьорювали її, тож сумнівів бути не могло: вони пропонували їй поїхати з ними.

Одна з істот узяла її рюкзак та прикріпила його до сідла іншої, і Мері ніяково здерлася на спину того, хто стояв на колінах, думаючи при цьому, куди їй спустити ноги — спереду істоти чи позаду? І за що вона триматиметься? Але не встигла вона дійти якогось рішення, як створіння підвелося і група разом із Мері вирушила дорогою вперед.

8

Горілка

Балтамос відчув смерть Баруга тієї самої миті, коли вона сталося. Він заволав і кинувся в нічне повітря над тундрою, молотячи крилами та виплакуючи своє горе хмарам. Лише через деякий час він заспокоївся й повернувся до Віла, котрий вже давно прокинувся та сидів із ножем у руках, вдивляючись у вологу прохолодну темряву. Вони знов були в Ліриному світі.

— Що сталося? — спитав Віл, коли тремтячий ангел з'явився поруч із ним. — Нам щось загрожує? Стань за мою спину…

— Баруг мертвий, — заголосив Балтамос, — мій любий Баруг мертвий!

— Що?! Де це сталося?

Але цього Балтамос не міг сказати: він лише знав, що половина його серця вмерла. Йому не сиділося на місці — він знову злетів і ніби почав прочісувати небо в пошукахБаруга, закликаючи його та плачучи, а коли напад горя став минати, він злетів до Віла та почав умовляти його сховатися й не привертати нічиєї уваги, обіцяючи йому невпинно за ним стежити. Проте потім тута знову починала стискувати його у своїх обіймах, і він розпластався на землі, згадуючи всі ті незліченні випадки, коли Баруг виявляв доброту та хоробрість. Тут він закричав, що таку великодушну істоту нізащо не можна було вбивати, та знову кинувся в небо й почав кидатися з боку в бік, збожеволівши від свого невтішного горя, — він проклинав повітря, хмари, зорі…

Нарешті Віл сказав:

— Балтамосе, іди сюди.

Ангел беззаперечно послухався. У колючому холодному сутінку тундри хлопець сказав йому, кутаючись у плащ:

— Ти повинен заспокоїтися. Ти добре знаєш, що десь тут можуть бути істоти, які нападуть, почувши найменший шум. Якщо ти будеш поруч, я зможу захистити тебе ножем, але коли на тебе накинуться в повітрі, я нічим не допоможу тобі. А якщо ти також загинеш, мені настане кінець. Балтамосе, лише ти можеш провести мене до Ліри. Будь ласка, не забувай про це. Баруг був сильним — будь сильним теж. Стань для мене таким, як він.

Спочатку Балтамос мовчав, але потім промовив:

— Так. Так, звичайно, я мушу заспокоїтися. Можеш спати, Віле, — я вартуватиму, я не підведу тебе.

Вілові залишалося тільки довіритися ангелу. Минув деякий час, і він знову заснув.

Коли він прокинувся, мокрий від роси та промерзлий до кісток, ангел стояв поруч. Сонце саме сходило, й очерет та болотні квіти набули золотого відтінку.

Не встиг Віл ворухнутися, як Балтамос заговорив:

— Я вирішив, що мушу робити. Я залишатимуся з тобою день і ніч, робитиму це охоче та з радістю — заради Баруга. Якщо зможу, я приведу тебе до Ліри, а потім відведу до лорда Ізраеля. Я прожив тисячі років, і якщо мене не вб'ють, то проживу ще тисячі, але я ніколи не зустрічав і не зустріну нікого, хто змусив би мене так охоче творити добро та виявляти доброту, як це робив Барут. Я безліч разів зазнавав невдачі, але кожного разу його доброта спокутувала мої помилки. Тепер, коли його немає, я мушу спробувати зробити це самотужки. Мабуть, час від часу я зазнаватиму фіаско, але все одно не облишу свої спроби.

— То Баруг пишатиметься тобою, — тремтячи, промовив Віл.

— Може, мені полетіти вперед та подивитися, де ми?

— Гаразд, — відповів Віл. — Злети якомога вище та дізнайся, що там попереду. Здається, ми витратимо вічність на те, щоб перейти ці драговини.

Балтамос злетів у повітря. Він не розповів Вілу всього, що непокоїло його, бо не хотів хвилювати хлопця, але він знав, що намісник Господа ангел Метатрон, від котрого вони ледь встигли втекти, дуже добре запам'ятав Вілове обличчя. І не лише обличчя: тепер він знає про хлопця все, що можуть бачити ангели, включаючи ті його частини, про які сам він і гадки не мав — скажімо, аспект його природи, котру Ліра назвала б його деймоном. Відтепер від Метатрона завжди походила смертельна загроза, і Балтамос знав, що мусить сказати це хлопцеві — але не зараз. Зробити це зараз було б надто важко.

Вирішивши, що коли він швидко пройдеться, то зігріється краще, ніж якщо збиратиме дрова та чекатиме, доки розгориться багаття, Віл просто закинув за плечі рюкзак, загорнувся у плащ і вирушив на південь. Туди вів брудний та поритий глибокими коліями й вибоїнами шлях, отже, люди іноді пересувались у цьому напрямку, але в кожен бікдо самого горизонту тягнулася заболочена рівнина, тож йому навіть не було видно, чи просувається він уперед.

Дещо пізніше, коли сонце вище піднялося над горизонтом, поруч із ним почувся голос Балтамоса:

— Десь за половину дня шляху від нас є велика річка та містечко із пристанню для човнів. Я піднявся досить високо, щоб побачити, що річка ще довго тектиме дійсно на південь. Якби можна було здобути десь гроші, щоб сплатити за човен, то ми могли б рухатися набагато швидше.

— Чудово! — вигукнув Віл. — А ця дорога веде в те містечко?

— Вона проходить через селище з церквою, фермами та фруктовими садами, а потім веде до міста.

— Цікаво, якою мовою там розмовляють? Сподіваюся, вони не затримають мене, якщо я не зможу порозумітися з ними.

— Як твій деймон, — відповів Балтамос, — я перекладатиму те, що вони скажуть. Я знаю чимало людських мов, і мова, яку вживають у цій країні, напевно належить до їх числа.

Віл продовжив шлях. Просто йти було вельми нудно, але принаймні він рухався, і кожен крок наближав його до Ліри.

Селище виявилося дуже непривабливим місцем: це була купка дерев'яних хатинок із загородками, в яких утримували північних оленів. Коли вони наблизилися, звідусіль загавкали собаки. Дим, що виходив із жерстяних димарів, висів низько над дерев'яними дахами. Ґрунт під ногами хлопця був слизьким і в'язким, і було видно, тут нещодавно сталася велика повінь: стіни були до половини заляпані грязюкою, до того ж повсюди валялися уламки дерева та листи рифленого заліза, показуючи, де стояли знесені водою веранди та прибудови.

Але не це було найдивовижнішою особливістю селища. Спочатку хлопцеві здалося, що він утратив рівновагу, й він навіть двічі спіткнувся: всі будинки стояли не вертикально, а були дещо нахилені в один бік. Маківка церкви була покрита великими тріщинами — може, тут стався землетрус?

Собаки захлиналися від люті, але чомусь не наважувалися наблизитися. Балтамос набув вигляду великої білосніжної лайки з чорними очима, рясним смухом і хвостом-бубликом, і тепер він гарчав так люто, що справжні собаки трималися на відстані. Вони були худими та брудними, а ті нечисленні олені, котрих вони побачили, виглядали в'ялими та були вкриті якимись струпами.

У центрі селища Віл зупинився, гадаючи, куди піти далі, і поки він так стояв, попереду з'явилися двоє чи троє чоловіків та застигли на місці, розглядаючи його. Це були перші люди, яких він побачив у Ліриному світі. На них були важкі одежини з повсті, заляпані брудом чоботи та хутрові капелюхи, і виглядали вони аж ніяк не приязно.

Білий собака став горобцем та злетів Вілові на плече. Це нікого не здивувало: в селян також були деймони, причому в двох із них — собаки. Балтамос прошепотів йому у вухо:

— Не зупиняйся. Не дивись їм в очі, не відривай погляду від землі. Так ти виявиш повагу до них.

Віл пішов далі. Життя навчило його вміння не викликати в людей підозри, і коли він наблизився до чоловіків, вони вже втратили до нього інтерес. Але потім відчинилися двері найбільшого будинку в селищі, і чийсь голос щось гучно викрикнув.

Балтамос тихо сказав:

— Це піп, тобто священик. Ти повинен будеш виявити ввічливість, розмовляючи з ним. Повернися та вклонися.

Віл так і зробив. Священик був величезним чоловіком із сивою бородою, на ньому була біла ряса, а на його плечі сидів деймон-ворона. Його допитливі очі пробігли по обличчю та тілу хлопця, нічого не оминаючи своєю увагою. Потім він зробив рукою знак, щоб Віл підійшов до нього.

Хлопець наблизився до порога та знов уклонився.

Священик щось сказав, і Балтамос пробурмотів хлопцеві у вухо:

— Він питає, звідки ти. Скажи що-небудь.

— Я розмовляю англійською, — чітко та повільно промовив Віл. — Я не знаю інших мов.

— А, англійська! — радісно вигукнув священик. — Любий юначе! Ласкаво просимо до нашого вже не перпендикулярного до землі селища Холодноє! Як тебе звати й куди лежить твій шлях?

— Звати мене Віл, а йду я на південь. Я загубив своїх рідних і хочу відшукати їх.

— Тоді ти мусиш увійти до мого дому та трохи перепочити, — сказав піп і, поклавши важку руку хлопцеві на плечі, потягнув його до дверей.

Деймон-ворона виказував жвавий інтерес до Балтамоса. Але ангел відреагував на це належним чином: обернувся на мишу та прошмигнув під сорочку Віла, ніби засоромившись.

Священик провів хлопця до вітальні, в якій стояв тютюновий дим, а на тумбочці тихо парував чавунний самовар.

— Скажи ще раз, як тебе звати? — спитав чоловік.

— Віл Пері. Але я не знаю, як звертатися до вас.

— Отець Семен, — відповів піп, погладжуючи хлопцеві руку та ведучи його до крісла. — Я священик Святої Церкви. У нас заведено звертатися до поважних людей по батькові, а мого батька звали Борис, тож називай мене Семен Борисович. Як звати твого батька?

— Джон Пері.

— Джон — це Іван. Тож, ти Віл Іванович, а я — отець Семен Борисович. Звідки й куди ти йдеш, Віле Івановичу?

— Я загубився, — відповів Віл. — Я разом зі своєю родиною подорожував на південь. Мій батько був військовим, він поїхав у експедицію досліджувати Арктику, але потім щось сталося, і він зник. Я йду на південь, бо знаю, куди ми збиралися поїхати потім.

Священик сплеснув руками та перепитав:

— Військовий? Дослідник із Англії? Біля Холодного вже декілька століть не з'являлися такі цікаві люди, але настали бурхливі часи, і хто зна, може, він завтра з'явиться тут? Тобі ми також раді, Віле Івановичу. Ти повинен переночувати тут, ми побалакаємо та покуштуємо місцевих страв. Лідіє Олександрівно! — вигукнув він.

До кімнати мовчки увійшла літня жінка. Піп щось сказав їй російською, вона взяла склянку та налила в неї гарячого чаю з самовара.