Янтарне скло - Сторінка 19

Балтамос набув вигляду крука, і між ним та іншим круком — деймоном селянина, з яким розмовляв Віл, — відразу встановилося взаєморозуміння, тож селянин дав хлопцю чіткі та корисні вказівки щодо шляху до долини.

За його словами, туди було три дні шляху — не так уже й багато.

Але до долини райдуг прямували не лише вони.

Загін, посланий лордом Ізраелем — ескадрилья гіроптерів та цепелін із запасами палива — за деякий час до того досяг проходу між світами, розташованого в небі над Свольбардом. Шлях був дуже довгим, однак літальні апарати пересувалися майже без зупинок, хіба що для того, щоб заправитися. Командир загону, цар однієї з африканських країн Огунве, двічі на день зв'язувався з базальтовою фортецею: на борту його гіроптера були магнітний резонатор і зв'язківець-галівесп'янин, і він дізнавався проостанні новини майже так само швидко, як сам лорд Ізраель.

Новини були невтішними. Маленька шпигунка леді Салмакія була присутня на нараді, на якій дві могутні руки Церкви, Консисторський Суд Благочестя та Товариство Дій Святого Духа, погодилися забути про свої суперечки та поділитися знанням. На Товариство працював алетіометрист, досвідченіший і спритніший за Фра Павела, і завдякийому Консисторський Суд тепер достеменно знав, де перебуває Ліра, та навіть більше: йому було відомо, що лорд Ізраель вислав їй на порятунок загін. Не гаючи часу, Суд віддав наказ відрядити загін цепелінів та батальйон швейцарської гвардії, і тепер вони готувалися до зльоту неподалік від Женевського озера.

Отже, кожна зі сторін знала, що друга також наближається до печери в горах. Усім було також зрозуміло, що той, хто досягне печери першим, матиме значну перевагу над суперником. Але це ще не все: гіроптери лорда Ізраеля мали швидкість, набагато вищу в порівнянні з цепелінами Консисторського Суду, проте вони мали подолати значно більший шлях, і їхня швидкість була обмежена швидкістю цепеліна, що ніс паливо.

Слід було також узяти до уваги й те, що той, хто захопить Ліру, змушений буде після цього битися з другою стороною. Отже, завдання Консисторського Суду було простішим: його загонові не потрібно було дбати про безпеку дівчинки, адже він вилетів, аби просто вбити її.

Цепелін, на борту якого вилетів голова Консисторського Суду, ніс також інших пасажирів, про яких голові було невідомо. Шевальє Тіаліс одержав по своєму магнітному резонатору повідомлення з наказом йому та леді Салмакії проникнути на цепелін. У повідомленні також було сказано, що коли цепелін досягне долини, галівесп'яни мають залишити його борт та самотужки пробиратися до печери, в якій тримали Ліру, щоб по змозі захищати її до прибуття загону царя Огунве. У наказі зазначалося, що безпека дівчинки зумовлена міркуванням найвищої пріоритетності.

Завдання проникнути на цепелін було для розвідників вельми небезпечним, і не тільки тому, що їм слід було пронести з собою магнітний резонатор. Галівесп'яни також мали взяти з собою дві личинки комах та свою їжу. Коли личинки дорослішали, вони ставали дещо схожими на бабок, але таких бабок ніколи не бачили ні у Віловому, ні в Ліриному світі. По-перше, вони були набагато більшими. Галівесп'яни дуже ретельно виводили цих комах, і кожен клан мав породу, що суттєво відрізнялася від усіх інших. Клан Тіаліса розводив дужих червоно-жовтих смугастих бабок із ненаситним апетитом, а в леді Салмакії мала з'явитися тонка, швидка комаха із сірувато-блакитним тілом,яке могло світитися в темряві.

Кожний із шпигунів мав у розпорядженні певну кількість таких личинок, і, годуючи їх певною, чітко визначеною кількістю масла та меду, можна було як утримувати їх у стані анабіозу, так і швидко зробити з них дорослих комах. Тіаліс і леді Салмакія мали десь тридцять годин — багато що залежало від напрямку вітру — вигодувати личинок: на той час, коли цепелін досягне долини, комахи вже мали бути напоготові.

Шевальє та його колега відшукали потаємний куточок за перегородкою та, поки судно заправляли та завантажували, влаштувалися там якомога зручніше й безпечніше. Потім заревіли двигуни, і конструкція вся затрусилася: техніки відв'язали канати, і вісім цепелінів злетіли в нічне повітря.

Галівесп'яни напевно сприйняли б таке порівняння як смертельну образу, але їм пощастило сховатися принаймні не гірше, ніж пацюкам. Зі свого укриття вони чули майжевсе, що говорили на борту, і щогодини виходили на зв'язок із лордом Роуком, котрий перебував на борту гіроптера царя Огунве.

Але про одну річ вони не могли нічого почути, навіть перебуваючи на борту цепеліна — адже голова Суду ні з ким не обговорював справу отця Гомеса, вбивці, котрий уже отримав відпущення гріхів, які він мав учинити в разі, якщо місія Консисторського Суду провалиться. Отець Гомес перебував деінде, і за ним зовсім ніхто не стежив.

10

Колеса

Сад довкола занедбаного казино, як і раніше, був порожнім.

— Так, — сказала рудоволоса дівчинка, — ми з Паоло бачили її. Це було декілька днів тому.

— А ви пам'ятаєте, як вона виглядала? — спитав отець Гомес.

— Їй було жарко, — заявив хлопчик. — Її обличчя було мокрим від поту, ось так.

— Як ви гадаєте, скільки їй років?

Дівчинка замислилася.

— Здається, чотирнадцять або п'ятнадцять, — нарешті сказала вона. — Ми не бачили її зблизька. Я навіть не здивувалася б, якби мені сказали, що їй тридцять. Але їй дійсно було жарко, і вона несла з собою великий рюкзак — набагато більший від вашого, ось такий — показала вона.

Її молодший брат, скосивши очі на отця Гомеса, щось прошепотів їй.

— Так, — нетерпляче кинула Анжела, — я знаю! Вона зовсім не боялася примар, — звернулася дівчинка до отця Гомеса. — Вона просто ходила містом, анітрохи не переймаючись ними. Я ніколи не бачила, щоб дорослі так поводилися. Вона навіть виглядала так, ніби зовсім не знала про них. Так само, як ти, — додала дівчинка, з викликом подивившись отцю Гомесу в очі.

— Я багато чого не знаю, — м'яко промовив той. Хлопчик смикнув сестру за рукав і знову щось зашепотів їй.

— Паоло каже, — сказала вона священику, — що, на його думку, ти збираєшся повернути ніж.

Отець Гомес відчув, як по його спині пробігли мурашки. Він пам'ятав свідчення, що їх дав Фра Павел на засіданні Консисторського Суду: мабуть, ішлося про той самий ніж.

— Якщо зможу, то поверну, — промовив він. — Ніж зберігався тут, чи не так?

— У Башті Ангелів, — сказала дівчинка, вказавши на квадратну кам'яну вежу, що височіла над дахами будинків. На спекотному полуденному сонці повітря над містом тремтіло. — Хлопець, котрий украв його, вбив нашого брата Туліо. Його схопили примари, ось так. Якщо ти бажаєш убити цього хлопця, це буде добре. Дівчинка також заслуговує на смерть — вона ошуканка, анітрохи не краща від нього.

— Так тут і дівчинка була? — спитав священик, намагаючись не виказати своєї цікавості.

— Брудна брехуха, — сплюнула рудоволоса Анжела. — Ми ледь не вбили їх, але потім з'явилися якісь жінки, летючі жінки…

— Відьми, — підказав Паоло.

— Так, відьми, і ми були не в змозі битися з ними. Вони забрали їх, і хлопця, й дівчинку. Ми не знаємо, куди вони полетіли, але та жінка з'явилася пізніше. Ми гадали, що в неї, мабуть, є ніж чи щось інше, щоб відлякувати примар, отак. Либонь, у тебе теж є якась подібна річ, — дівчинка знову зухвало подивилася прямо в очі отцю Гомесу.

— У мене немає ножа, — відповів чоловік, — але я виконую священне завдання. Мабуть, це й охороняє мене від цих… примар..

— Так, — погодилася дівчинка, — можливо. Хай там як, жінка, потрібна тобі, пішла на південь, до гір. Ми не знаємо, куди саме. Але ти можеш спитати тутешніх мешканців — вони напевне запам'ятають її, адже вона зовсім не схожа на них. Відшукати її буде неважко.

— Дякую, Анжеліко, — сказав священик. — Благослови вас Господь, діти.

Він закинув свою торбу на плече, вийшов із саду та, задоволений, пішов гарячими мовчазними вулицями.

За три дні, проведених у компанії істот на колесах, Мері Мелоун дізналася про них набагато більше — так само, як вони про неї.

Того першого дня вони приблизно годину везли її базальтовою дорогою й нарешті привезли до поселення біля ріки. Подорож була незручною: вона не мала за що триматися, а спина створіння була жорсткою. Істоти рухалися зі швидкістю, що лякала Мері, але гуркіт коліс та тупіт їхніх копит по кам'яній дорозі якось підбадьорювали її та змушували забу"1 ти про дискомфорт.

Окрім того, за час подорожі вона, здається, краще зрозуміла психологію цих створінь. Як і у травоїдних, їхні скелети мали форму ромба — на кожній із вершин була кінцівка. Судячи з усього, колись давно у предків тутешніх тварин розвинулася така структура скелета, і виявилося, що вона непогано функціонує — так само, як у рідному світі Мері в повзучих істот мільйони років тому з'явився хребет.

Базальтове шосе йшло під гору, і поступово нахил зростав, тож створіння могли просто котитися вниз, не відштовхуючись від землі. Вони підігнули бокові кінцівки та їхали, нахиляючись із боку в бік. Поступово вони досягли такої швидкості, що Мері почала тремтіти, хоч і змушена була визнати, що її "кінь" віз її дуже й дуже майстерно. Якби їй було за що триматися, вона б напевно дістала від поїздки задоволення.

Біля підніжжя схилу завдовжки десь із милю височів гайок із великих дерев, неподалік плоскою трав'янистою рівниною петляла річка. Удалині Мері побачила щось схожена великий водний простір, але роздивлятися його в неї не було часу: створіння наближувалися до поселення на березі річки, і жінці не терпілося побачити його.

У поселенні було десь двадцять чи тридцять хатин, розташованих приблизно колом. Вони були зроблені з дерев'яних балок та обмазані чимось, дахи ж тут були очеретяними чи солом'яними — щоб побачити це, Мері довелося прикрити очі від сонця. Усі створіння на колесах працювали — деякі ремонтували дах, деякі закидали в річку невід, інші носили з лісу дрова.

Отже, в них була мова, був вогонь і було суспільство. Раптом Мері усвідомила, що в її голові щось ніби клацнуло — відтепер вона ставилася до цих істот не як до тварин, а як до людей. Вони, звичайно, не належали до людського роду, але в певному сенсі вони були людьми, та більше: тепер для Мері вже не було "їх" — залишилися тільки "ми".

Вони вже майже в'їхали до селища, і, побачивши дивну гостю, мешканці почали кликати одне одного поглянути на неї.