Янтарне скло - Сторінка 18

Оскільки ведмеді залежали від льоду та тварин, що живуть у холодній воді, вони зрозуміли, що коли залишаться там, де прожили все життя, то невдовзі в них почнеться великий голод. Обміркувавши становище, вони вирішили, що їм слід робити: мігрувати до країв, де снігу та криги вдосталь, а саме до найвищих гір, туди, де вершини сягають неба. Щоб досягти тих гір, треба було пройти половину світу, але ж там лежать вічні глибокі сніги! Із морських ведмедів вони стануть гірськими — і залишатимуться там доти, доки усе у світі не стабілізується.

— Тож ви ні з ким не воюєте? — спитав Віл.

— Наші давні вороги зникли разом із тюленями та моржами. Якщо ж ми зустрінемо нових, то… Вміння битися ми ще не втратили.

— Я чув, що наближається велика війна, і взяти в ній участь доведеться всім без винятку. На чиєму боці ви битиметеся в такому разі?

— На тому, що вигідний для ведмедів. А як інакше? Але я дбатиму не лише про свій народ — мою повагу здобули також декілька людей. По-перше, це чоловік, що літав у повітряній кулі, але він уже мертвий. По-друге, це відьма Серафіна Пеккала. По-третє — дівчинка на ім'я Ліра Красномовна. Отже, в першу чергу я робитиму те, що буде корисним для ведмедів, а потім — те, що дає користь дівчинці чи відьмі або допоможе мені помститися за мого мертвого товариша Лі Скоресбі. Ось чому я допоможу тобі врятувати Ліру Красномовну від тієї мерзенної жінки на прізвище Кольтер.

Йорик розповів Вілові, як він із декількома підданими приплив до гирла річки та за золото найняв судно й команду. Ведмеді вирішили скористатися таненням арктичноїкриги і піднятися річкою якомога далі до осердя Азії — адже річка брала початок на північних схилах того великого гірського масиву, котрий вони шукали. До того ж десь там тримали Ліру — тож досі обставини були сприятливими.

Дні спливали за днями, а вони все пливли великою річкою.

Віл майже весь час дрімав на палубі, відпочивав, набираючи сили — адже кожна клітина його тіла була геть виснажена. Поступово місцевість почала змінюватися. Широкий степ поступився місцем спочатку низьким трав'янистим пагорбам, потім невисоким горам. Час від часу їм доводилося пропливати крізь кам'яні тіснини та повз пороги,але пароплав все одно невпинно просувався на південь.

Хлопець із чемності розмовляв і з капітаном, і з матросами корабля, проте йому бракувало тієї легкості, з якою заводила нові знайомства Ліра, тому вигадати нові теми для розмови йому було досить важко. Хай там як, але ці люди майже не цікавили його. Для них ця подорож була лише роботою, і коли вони виконають те, за що їм платили гроші, то просто вирушать назад, навіть не озирнувшись. Окрім того, золото золотом, однак ведмеді їм не подобалися. Віл був для них іноземцем, а позаяк він платив за своє харчування, їм було байдуже, чим він займається. До того ж його деймон був незвичайним і радше нагадував деймонів відьом: іноді він був поруч, а іноді зникав невідомо куди. Подібно до багатьох інших моряків, матроси корабля були марновірними й тому були раді триматися подалі від хлопця.

Балтамос також поводився тихо. Іноді його горе ставало для нього нестерпним, і він залишав корабель та деякий час літав між хмарами, шукаючи ті промені світла та смаки повітря, падаючі зірки та повітряні ями, котрі могли нагадати йому про все те, що він пережив разом із Баругом. Коли він починав говорити — а це відбувалося лише вночі, у маленькій каюті, де спав Віл, — то лише повідомляв хлопцеві, скільки вони вже пропливли та скільки залишилося до печери в долині райдуг. Мабуть, він вважав, що Віл не має до нього співчуття, хоч якби він шукав цього, то отримав би досить. Ангел ставав дедалі сухішим і розмовляв лаконічніше, хоча вже не перетинав межу між сухістю та сарказмом — принаймні, він дотримував свого слова.

Щодо Йорика, він став майже одержимим через ніж. Він годинами тримав його в лапах, випробовував на різноманітних матеріалах його крайки, згинав лезо, дивився на відблиски світла на ньому, торкався його язиком, нюхав його й навіть слухав звуки, що виникали, коли поверхні ножа торкався вітер. Віл не боявся ні за ніж — ведмідь, без сумніву, був у цій сфері фахівцем найвищого ґатунку, ні за самого Йорика, бо той вправлявся з ножем надзвичайно обережно.

Нарешті Йорик звернувся до хлопця з такими словами:

— Цей другий крайок, він може робити речі, про які ти нічого мені не казав. Ти розповіси мені, що він собою являє і на що спроможний?

— Наразі не можу, — відповів Віл, — адже корабель рухається. Щойно ми зупинимося, я все тобі покажу.

— Коли я дивлюся на ніж, мені спадає на думку щось не дуже зрозуміле, — промовив ведмідь. — Це найдивовижніша річ із тих, що мені доводилося бачити.

Із цими словами він повернув зброю хлопцеві, при цьому в глибині його чорних очей застиг якийсь дивовижний вираз.

Колір води в річці змінився. Віл побачив, що тут також були землетруси, — селища на берегах стояли по дахи у воді, а сотні безпритульних людей намагалися з катерів і човнів урятувати залишки свого майна. Судячи з усього, рівень ґрунту після поштовхів дещо понизився — річка стала ширшою й повільнішою, і шкіперу було важко триматися фарватеру. Повітря тут було теплішим, а сонце стояло вище в небі, тож ведмедям було досить важко залишатися на борті: деякі з них пливли поруч із пароплавом, охолоджуючи свої великі тіла.

Але зрештою річка знову стала вужчою та глибшою, а попереду по курсу з'явилися гори великого центральноазійського нагір'я. Одного дня Віл побачив біля горизонту білу смужку. Коли вони підпливли ближче, стало зрозуміло, що то був великий мур із гір, розділений на окремі піки, хребти та проходи між ними. Гори були такими високими, що здавалося, ніби вони десь близько — на відстані декількох миль, — але минали дні, а корабель все плив і плив. Лише коли подорожани досягли підніжжя хребта, Віл усвідомив, якими височенними вони були насправді.

Більшість ведмедів ще ніколи не бачили гір — якщо не враховувати стрімчаків острова Свольбард, — і тепер, дивлячись на величезний мур, що здіймався до самого неба, вони шанобливо мовчали.

— На що ми там полюватимемо, Йорику Бернісон? — спитав один із ведмедів. — Хіба в горах є тюлені? Чим ми годуватимемося?

— Тут є сніг і крига, — відповів король, — тож ми почуватимемося добре. До того ж тут удосталь диких тварин. На деякий час наше життя зміниться, але ми виживемо, і коли все стане на свої місця, коли Арктика знову покриється льодом, ми зможемо повернутися на свої рідні землі. Якби ми залишилися там, то голодували б. Тож будьте готові до новизни та дивин.

Зрештою річка стала вузькою та обміліла. Шкіпер завів корабель до долини, котра за звичайних обставин була б укрита килимом із трави та гірських квітів, а річка тутзвивалася б серед кам'янистих розсипів. Наразі ж долина стала озером, і шкіпер стверджував, що пливти далі неможливо, адже кіль там неодмінно торкатиметься дна — і це навіть попри нечуваний досі паводок.

Отже, вони наблизилися до скелі, схожої на природний причал, і там розвантажилися.

— Де ми зараз? — звернувся Віл до капітана — той трохи знав англійську.

Чоловік відшукав затерту стару мапу та мундштуком своєї люльки вказав на точку на ній:

— Ця долина, ми тут. Далі ви самі.

— Дякую вам, — сказав Віл і подумав, чи не слід запропонувати капітанові гроші за проїзд, але той уже відвернувся.

За декілька хвилин усі три десятки ведмедів разом із обладунками опинилися на вузькому березі. Капітан вигукнув команду, і пароплав почав незграбно розвертатися, вийшов на середину потоку та дав гудок, котрий луною відгукнувся від стін долини.

Віл сів на валун і заглибився в мапу. Якщо він не помилявся, долина, де тримали Ліру, була розташована десь на південному сході, і найліпший шлях до неї пролягав через перевал під назвою Сунь-Чен.

— Ведмеді, запам'ятайте це місце, — звернувся Йорик Бернісон до своїх підданих. — Коли настане час повертатися, ми зберемося тут. Тепер ідіть своїми шляхами — полюйте, годуйтеся, живіть… Не беріть участі у війнах, ми прийшли сюди не для цього. Якщо нам загрожуватиме війна, я покличу вас.

Здебільшого ведмеді жили осібно та збиралися разом лише під час війни чи інших важливих подій. Тепер, коли вони вже бачили вічні сніги, їм не терпілося розійтися тапочати поодинці досліджувати свої нові володіння.

— Ходімо, Віле, — сказав Йорик Бернісон. — Нам треба шукати Ліру.

Віл узяв свій рюкзак, і вони вирушили.

Спочатку йти було легко. Сонце було пекучим, але сосни та рододендрони приймали на себе більшу частину тепла, і повітря було свіжим і прозорим. Земля була кам'янистою, проте камені були встелені мохом й опалою хвоєю, а схили, на які піднімалися Віл із Йориком, були не надто крутими. Віл відчував, що йому дуже подобається така подорож: дні, котрі він провів на кораблі у вимушеному відпочинку, зміцнили його сили. Коли він зустрів Йорика в містечку, його сили вже кінчалися — він цього не знав, але це відразу побачив Йорик.

Щойно вони залишилися самі, Віл показав ведмедю, як діє другий край леза. Він відкрив прохід до світу, де парували та стікали краплями джунглі — крізь віконце відразу почав виходити важкий аромат, і розріджене гірське повітря запахло тропіками. Йорик уважно спостерігав за хлопцем, потім торкнувся лапою краю вікна, понюхав його та пройшов до іншого світу, щоб роззирнутися у спекотному вогкому повітрі. Крики мавп та птахів, квакання жаб, дзижчання комах та нескінченне крапання з рослин здалися дуже гучними навіть Вілові, котрий не переходив до нового світу.

Потім Йорик повернувся та подивився, як Віл зачиняє вікно. Ще раз попросивши у хлопця ніж, він почав роздивлятися срібне лезо, так наблизивши його до ока, аж Віл навіть злякався, що ведмідь ушкодить собі зіницю. За декілька хвилин Йорик мовчки повернув ніж і лише трохи пізніше промовив:

— Я мав рацію: коли в тебе є такий ніж, я не можу з тобою битися.

Вони вирушили далі. Дорогою вони майже не розмовляли, і це задовольняло обох. Йорик впіймав газель і з'їв більшу її частину, залишивши Вілові найніжнішу частину туші. За кілька годин вони підійшли до селища, й поки Йорик чекав у лісі, Віл обміняв одну зі своїх золотих монет на грубий хліб і сушені овочі, а також чоботи зі шкіри яка та жилет із овчини — ночі тут були вельми прохолодними.

Йому також удалося розпитати місцевих мешканців про долину райдуг.