Янтарне скло - Сторінка 28

Він не міг набагато віддалятися від Ліри, але рухався так само швидко, як бабки галівесп'ян, і був забарвлений навіть яскравіше від них. Ліра підвела руку, і деймон усівся на неї. Його довгі прозорі крила вібрували.

— Як ти гадаєш, чи безпечно для нас буде спати в їх присутності?

— Гадаю, безпечно. Вони безжальні, але це люди честі. Діти повернулися до каменя, і Віл сказав галівесп'янам:

— Я збираюся поспати. Ми вирушимо вранці.

Шевальє кивнув, і Віл відразу підігнув коліна й за мить заснув.

Ліра сіла поруч із ним, взявши на коліна кота-Пантелеймона, і той відразу згорнувся у теплий клубок. Дівчинка подумала: "Як пощастило Вілові, що я не сплю та можу пильнувати!" Хлопець був дійсно безстрашним, і вона захоплювалася ним, але він зовсім не вмів брехати та шахраювати, а їй усе це давалося так само легко, як дихання. Коливона подумала про це, то відчула у грудях тепло та радість — вона робила все це для Віла, а не для себе.

Дівчинка збиралася знову звернутися до алетіометра, однак, на її великий подив, вона відчувала таку слабкість, наче весь цей час не спала. Тож вона лягла на землю поруч із Вілом, заплющила очі, сказала собі, що від того, що вона трохи подрімає, нічого поганого не станеться, і швидко заснула.

14

Дивини техніки

Віл із Лірою проспали всю ніч і прокинулися лише тоді, коли у віки їм ударили сонячні промені. Прокинулися вони майже одночасно та з однією думкою, але коли озирнулися, то побачили, що шевальє Тіаліс спокійно спостерігає за ними.

— Сили Консисторського Суду відступили, — повідомив він. — Пані Кольтер опинилася в руках царя Огунве, і невдовзі вона буде у фортеці лорда Ізраеля.

— Звідки ви це знаєте? — підводячись, поцікавився Віл. — Ви проходили крізь вікно?

— Ні. Ми спілкуємося за допомогою магнітного резонатора. Я передав зміст нашої бесіди, — звернувся він до Ліри, — своєму начальнику лордові Роуку, і він погодився з тим, що ми із вами маємо відшукати ведмедя, аби після цього відразу піти до лорда Ізраеля. Отже, ми з вами союзники, і ми по змозі допомагатимемо вам.

— Добре, — сказав Віл. — Тоді, може, поснідаємо разом?

— Дякую за запрошення, — відповіла леді Салмакія.

Віл дістав залишок своїх сушених персиків і черству скибу чорного хліба. Це було все, що в нього залишилося, але він поділив продукти на всіх — хоча галівесп'яни, звичайно, взяли небагато.

— Щодо води, то, здається, у цьому світі її немає, принаймні поблизу, — сказав Віл. — Доведеться почекати з питвом, поки можна буде пройти крізь вікно.

— Тоді зробімо це якомога швидше, — промовила Ліра.

Утім спершу вона звернулася до алетіометра. На відміну від попередньої ночі, тепер вона бачила символи дуже чітко, але після сну її пальці були повільними й негнучкими. Вона спитала, чи залишилася у долині якась небезпека. Алетіометр повідомив, що всі солдати пішли геть, а селяни повернулися додому, тож вони приготувалися до переходу в долину.

Прямо у сліпучому повітрі пустелі висіло вікно, крізь яке було видно затінений кущ, і це виглядало дуже незвичайно: наче малюнок рясного зеленого листя, що висить невідомо на чому. Галівесп'янам захотілося роздивитися вікно, особливо їх здивувало те, що ззаду його зовсім не видно було, і воно ніби починало існувати, лише коли глянути на нього спереду.

— Щойно ми пройдемо, я змушений буду його зачинити, — сказав Віл.

Ліра спробувала защипнути краї вікна, але її пальці не відчували їх. Не вдалося це й галівесп'янам, хоча, здавалося б, своїми тонкими пальцями вони мали зробити це досить легко. Тільки Віл точно відчував, де знаходяться крайки, і коли вони пройшли, він швидко та щільно зачинив прохід.

— А до скількох світів ти можеш увійти за допомогою ножа? — поцікавився Тіаліс.

— До всіх без винятку, — відповів Віл. — Але як полічити їх?

Він закинув рюкзак на плечі та пішов лісовою стежкою. Бабки насолоджувалися свіжим вологим повітрям, мов голки, пурхаючи між променями сонячного світла. Вітер був набагато слабшим, ніж уночі, тож гілки ворушилися менше, довкола було спокійно. Тим більшим був шок дітей, коли вони помітили перекручений корпус гіроптера, що зависна дереві. Тіло пілота-африканця висіло на ременях безпеки, наполовину висунувшись із розбитої кабіни. Трохи далі вони побачили обгорілі уламки цепеліна — вугільно-чорні шматки/тканини, почорнілі розпірки та труби, бите скло, а також трупи: три згорілих до попелу скручених людських тіла. Ці солдати не знайшли спокою навіть у смерті: у них був такий вигляд, наче вони щомиті можуть підскочити та кинутися в бій.

І якби вони були єдиними жертвами нічної сутички! На скелі та серед дерев, що росли біля печери, діти побачили ще декілька тіл й уламків. Пригнічені побаченим, вони мовчки йшли полем кривавого бою, шпигуни ж на своїх бабках спокійно облетіли місцевість — вочевидь, вони були звичнішими до крові, тож вони просто звертали увагу нате, як проходив бій і яка сторона зазнала більших утрат.

Досягши вершини долини — того місця, де дерева рідішали й починалися райдужні водоспади, — подорожани зупинилися, щоб напитися крижаної води.

— Сподіваюся, з Амою все гаразд, — промовив Віл. — Ми б ніколи не витягли тебе з печери, якби вона не розбудила тебе. Вона спеціально ходила до святого, щоб попросити в нього зілля.

— З нею все гаразд, — відповіла Ліра. — Вчора я питала про неї в алетіометра. Щоправда, вона вважає, що ми дияволи, і боїться нас. Мабуть, вона шкодує, що взяла участь у всіх цих подіях, але з нею все гаразд.

Вони наповнили Вілову фляжку водою та пішли через плато до хребта, до якого, як указав алетіометр, пішов Йорик. І почався тривалий, важкий перехід. Віл переніс цей день досить легко, проте для Ліри він став суцільною мукою — поки вона спала, її м'язи ослабли та розм'якли. Але вона вирішила, що краще дасть відірвати собі язика, ніж зізнається в тому, як погано почувається, тож вона трималася за Вілом, шкутильгаючи, закусивши губу та тремтячи, але не скаржачись. Лише коли вони сіли обідати, вона дозволила собі розплакатися, й то лише після того, як Віл кудись пішов.

— Відпочинь, — сказала їй леді Салмакія. — У слабкості немає сорому.

— Але я не хочу підводити Віла! Я не хочу, щоб він думав, що я слабка та затримую його.

— Це буде останнє, що спаде йому на думку.

— Звідки вам знати? — грубо відповіла Ліра. — Ви знаєте його анітрохи не краще, ніж мене.

— Зате я вмію відрізняти ввічливість від нечемності, — незворушно промовила маленька жінка. — Роби, що я тобі кажу, ти маєш відпочити. Збережи свої сили для походу.

Лірі хотілося заперечити, але на сонці блискучі шпори леді Салмакії було видно дуже добре, тож вона промовчала.

Її товариш саме відчиняв футляр, у якому, як уже знала Ліра, він зберігав магнітний резонатор, і цікавість у неї переважила образу: вона стала спостерігати за діями шевальє. Прилад виглядав як короткий олівець із тьмяного сіро-чорного каменю, що знаходився на дерев'яній підставці, і Тіаліс почав водити по торцю циліндра маленьким смичком, схожим на той, котрим користуються скрипалі, при цьому він натискував пальцями на різноманітні ділянки поверхні циліндра. Ці ділянки ніяк не були позначені, тому здавалося, що він торкається їх хаотично, але з зосередженості його обличчя та швидкості й упевненості рухів дівчинка здогадалася, що цей процес був не менш складним, ніж читання алетіометра.

За декілька хвилин шевальє відклав смичок, надів на голову навушники розміром із Лірин ніготь та щільно огорнув два кінці дроту довкола штепселів на торцях циліндра. Судячи з усього, рухаючи штепселі та змінюючи напругу на дроті, що поєднував їх, Тіаліс приймав відповідь на своє повідомлення.

— Як ця штука працює? — спитала Ліра, коли шевальє закінчив.

Тіаліс глянув на неї, ніби оцінюючи, чи справжнім є її інтерес, і, помовчавши, відповів:

— Ваші науковці, ті, яких ви називаєте богословами-практиками, знають про таку річ, як квантове з'єднання. Воно означає, що дві частинки можуть існувати лише тоді, коли їхні властивості є спільними, тобто хай там що станеться з однією, те саме тієї ж миті відбувається і з другою — незалежно від того, яка відстань їх роз'єднує. Такот, у нашому світі вміють на квантовому рівні зв'язувати всі частинки брили магнітної руди, а потім розділяти її на дві частини так, щоб вони резонували одна з одною. Двійник цього резонатора знаходиться у лорда Роука, нашого начальника. Коли я граю на своїй смичком, друга точно відтворює звук, і саме в такий спосіб ми зв'язуємося з ним.

Промовивши це, Тіаліс відклав усе своє обладнання, щось сказав леді Салмакії, і маленькі люди відійшли від Ліри та тихо заговорили між собою. Пантелеймон відразу став совою і повернув свої великі вуха в їхньому напрямку.

За декілька хвилин повернувся Віл, і вони пішли далі, цього разу рухаючись повільніше. Коли день добігав кінця, дорога стала крутішою, і стало добре видно вічні сніги. На початку кам'янистої долинки подорожани зробили ще одну зупинку — навіть Вілові було зрозуміло, що Діра ось-ось упаде. Вона помітно шкутильгала, а її обличчя стало сірим.

— Покажи мені свої ноги, — сказав дівчинці Віл. — Якщо на них з'явилися пухирі, треба обробити їх маззю.

Ступні дійсно були покриті величезними пухирями, і поки Віл втирав у шкіру мазь із моху-кров'янки, Ліра сиділа, заплющивши очі та стиснувши зуби.

Тим часом шевальє знову налаштував свій передавач. Завершивши сеанс зв'язку, він проголосив:

— Я повідомив лордові Роуку наші координати, і він вислав гіроптер, котрий забере нас відразу після того, як ви поговорите зі своїм другом.

Віл кивнув, Ліра ж не відреагувала ніяк. Полежавши ще деякий час, вона натягла шкарпетки та черевики, і вони знову вирушили в дорогу.

Минула ще одна година, і долина майже вся покрилася тінню. Віл уже почав обмірковувати, де вони зупиняться на ніч, коли Ліра радісно вигукнула:

— Йорику! Йорику!

Вона побачила його раніше від Віла. Король ведмедів усе ще був на значній відстані від них, а його біла шуба була малопомітною на снігу, проте коли голос дівчинки луною відбився від скель, він підвів голову, понюхав повітря та відразу кинувся вниз по схилу назустріч дітям.

Наче не побачивши Віла, він дозволив Лірі охопити його шию та заритися обличчям у густий смух.