Янтарне скло - Сторінка 29

При тому Йорик ричав так низько, що його голос вібрацією віддавався у Вілових кістках. Але Лірі це явно подобалося — вона миттю забула про свої пухирі та втому.

— О Йорику любий, яка я рада знову побачити тебе! Я й гадки не мала, що знову тебе зустріну після Свольбарда та всього того, що зі мною сталося… Чи все гаразд у пана Скоресбі? Що там твоє королівство? Ти тут один?

Маленькі шпигуни кудись зникли — здавалося, що серед скель і снігу немає нікого, крім двох дітей і велетенського ведмедя. Ліра піднялася на спину свого друга з таким виглядом, ніби їй хотілося цього найбільше на світі, і Йорик урочисто повіз її до печери, котру він уподобав.

Віл занурився у свої думки і не слухав розмови дівчинки з ведмедем, але потім його привернув болісний крик дівчинки, і він почув, як вона розгублено забурмотіла:

— Пан Скоресбі? Я не вірю! Бідолаха… Ти впевнений у цьому, Йорику?

— Відьма сказала мені, що він розшукував чоловіка на ім'я Груман, — повідомив ведмідь.

Віл почав слухати уважніше, адже Баруг і Балтамос щось розповідали йому про це.

— Та що трапилося? Хто його вбив? — тремтячим голосом спитала Ліра.

— Він загинув у бою. Він стримував цілий загін московитів, аби дати Груману можливість відірватися від них. Я відшукав його тіло — це була героїчна смерть. Я обов'язково помщуся за нього.

Ліра гірко заплакала, а Віл навіть не знав, що сказати, адже цей не відомий йому чоловік загинув, щоб урятувати від солдат його батька. Однак і Ліра, й ведмідь знали йлюбили цього Лі Скоресбі, а він — ні.

За декілька хвилин Йорик повернув ліворуч і пішов до входу в печеру, котрий темною плямою виділявся на тлі снігу. Віл не знав, де наразі маленькі шпигуни, але розумів, що вони десь поблизу. Йому хотілося переговорити з Лірою, проте поки він не бачив галівесп'ян, це було б небезпечно, адже їхню розмову могли підслухати.

Хлопець поклав рюкзак біля входу та втомлено сів на землю. За його спиною ведмідь розпалював багаття, а Ліра, попри весь свій сум, зацікавлено за ним спостерігала. Йорик стиснув у лівій лапі якийсь камінь, судячи з усього, кремінь, і почав бити ним по такому самому каменю, що лежав на підлозі. Щоразу з-під його лапи вилітав рій іскор і прямував саме туди, куди спрямовував його ведмідь: на купу гілочок та сухої трави. Незабаром трава запалала, і Йорик почав класти на вогонь більші дровини. Печера освітилася.

Діти пересунулися ближче до багаття, адже повітря було дуже холодним. На них чекала ще одна радість: нога якоїсь тварини, мабуть, гірської кози. Звичайно, Йорик їв м'ясо сирим, але ногу він простромив гострою гілкою та поклав смажитися на вогонь перед дітьми.

— Чи легко полювати в цих горах, Йорику? — поцікавилася Ліра.

— Ні. Мій народ не зможе тут жити. Я помилився, проте інакше я не побачив би тебе. Які ваші плани?

Віл оглянув печеру. Вони сиділи біля самого багаття, і полум'я забарвлювало смух короля ведмедів у жовте й оранжеве. За весь цей час Віл так і не помітив галівесп'ян,однак нічого не вдієш: доводилося говорити про ніж.

— Королю Йорику, — розпочав він, — мій ніж зламався… Але тут він подивився на стіну за спиною ведмедя і замовк.

— Якщо ви слухаєте мене, — голосніше сказав він, — то виходьте й робіть це чесно. Не треба підслуховувати нашу розмову.

Ліра та Йорик Бернісон повернулися, щоб подивитися, до кого він звернувся. Із затінку на світло вийшла маленька людина — звичайно, це був шевальє Тіаліс. Йорик заричав.

— Ви не спитали у Йорика Бернісона дозволу увійти до його печери, — промовив Віл. — А він король! Де ж ваша повага? Ви лише звичайнісінькі шпигуни!

Ліра посміхнулася та схвально глянула на хлопця. На обличчі Віла застиг суворий, презирливий вираз. Шевальє насупився та гнівно глянув на них.

— Ми поводилися з вами щиро, — промовив він, — а ви були нечесними, брехали нам!

Віл підвівся. Лірі спало на думку, що його деймон мав би бути тигром, і від тієї люті, яку випромінювала удавана тварина, їй захотілося стати маленькою та забитися кудись.

— Якщо ми й обдурювали вас, це було необхідно, — сказав хлопець. — Чи погодилися б ви прийти сюди, якби знали, що ніж зламаний? Звичайно, ні. Ви б застосували свою отруту, щоб приспати нас, і тоді викликали б допомогу та відвезли нас до лорда Ізраеля. Тож, Тіалісе, ми змушені були обманути вас, і вам доведеться примиритися з цим.

— Хто це такий? — спитав Йорик Бернісон.

— Він таємний агент лорда Ізраеля, — відповів Віл. — Вчора вони з товаришкою допомогли нам утекти, але якщо вони на нашому боці, їм не слід ховатися та підслуховувати нас. А коли вони це роблять, як вони тоді можуть дорікати за нечесність?

Погляд галівесп'янина палав такою люттю, що, здавалося, він ось-ось кинеться навіть на Йорика, не кажучи вже про неозброєного Віла. Але Тіаліс не мав рації і добре церозумів, тож він лише вклонився та вибачився.

— Моя пошана, ваша величносте, — звернувся він до Йорика, котрий у відповідь видав ричання.

Ліра звернула увагу на те, що коли шевальє дивився на Віла, його очі випромінювали ненависть, на неї саму він дивився зневажливо, а на Йорика — з холодною, настороженою повагою. Усі емоції відбивалися на його обличчі дуже чітко, наче він не приховував їх, а навпаки, виставляв напоказ. Поруч із ним із затінку з'явилася леді Салмакія та, цілковито ігноруючи дітей, зробила реверанс ведмедеві.

— Пробачте нам, — звернулася вона до Йорика. — Звички ховатися дуже важко позбутися, а мій супутник шевальє Тіаліс і я, леді Салмакія, так довго перебували серед ворогів, що не виявили до вас належної ввічливості лише через цю звичку. Ми супроводжуємо хлопця й дівчинку, бо маємо завдання доставити їх у фортецю лорда Ізраеля. Іншої мети в нас немає, і ми, певна річ, не маємо жодних намірів завдати вам шкоди, королю Йорику Бернісон.

Навіть якщо Йорик і здивувався, як такі маленькі істоти можуть завдати йому шкоди, він того не виказав — і не лише через те, що його емоції взагалі було важко прочитати, а й тому, що він також дотримувався певного етикету, а леді Салмакія розмовляла з ним досить шанобливо.

— Будь ласка, сідайте біля багаття, — запропонував він. — Якщо ви зголодніли, їжі тут вистачить на всіх. Віле, ти почав щось говорити про ніж.

— Я гадав, що цього не може статися, проте він зламався, — промовив хлопець. — Але алетіометр повідомив Лірі, що ти можеш полагодити його. Я збирався спитати це ввічливіше, але від цього нічого не зміниться: чи можеш ти його полагодити, Йорику?

— Покажи мені його.

Віл витрусив із піхов усі уламки та акуратно поклав на кам'яну підлогу печери, розташувавши їх саме так, як вони розміщалися, коли були частинами цілого ножа. Ліра взяла з багаття палаючу гілку та підняла її над головою, а Йорик нахилився над уламками й почав один за одним оглядати їх, обережно беручи довжелезними пазурами та вертячи перед очима. Віла надзвичайно вразило те, як майстерно ведмідь орудував цими величезними чорними гаками.

Йорик випростувався.

— Так, — лаконічно відповів він на запитання хлопця. Знаючи ведмедя, Ліра втрутилася в розмову:

— А чи візьмешся ти за цю справу, Йорику? Ти не повіриш, наскільки це важливо — якщо його не полагодити, ми пропали, і не лише ми…

— Мені не подобається цей ніж, — сказав Йорик. — Мене лякають його можливості: я ніколи не бачив такої небезпечної речі. Найдосконаліші бойові машини є дитячими іграшками у порівнянні з цим ножем. Якби його не існувало, весь світ багато виграв би.

— Але з його допомогою… — почав Віл. Йорик перервав його:

— Із його допомогою ти можеш зробити незвичайні речі, але ти не знаєш, що робить цей ніж сам по собі. Твої наміри можуть бути добрими, проте в цього ножа є свої власні наміри.

— Як це? — запитав Віл.

— Наміри інструмента — це те, що він робить. Молот наміряється бити, лещата — міцно тримати, важіль — піднімати. Саме для цього їх створюють. Але іноді інструмент може мати інші застосування, про які ти не знаєш. Іноді, роблячи те, що наміряєшся робити сам, ти, навіть не знаючи про це, чиниш те, що має намір учинити ніж. Ти бачиш найгостріший край цього ножа?

— Ні, — відповів Віл: лезо було таким гострим і тонким, що око навіть не бачило, де воно закінчується.

— То як ти можеш знати, що достеменно він робить?

— Я цього не знаю. Але я все одно мушу користуватися ним, адже з його допомогою я роблю добрі речі. Якби я нічого ним не робив, то це було б рівнозначно великому злу.

Ліра уважно слухала розмову і, побачивши, що Йорик усе одно не квапиться лагодити ножа, втрутилася:

— Йорику, ти добре знаєш, наскільки поганими були ті люди з Больвангара. Якщо ми не переможемо, вони чинитимуть те, що робили, довічно. Крім того, якщо ми не користуватимемося ножем, вони самі можуть заволодіти ним. Коли я познайомилася з тобою, ми про нього не знали, та й узагалі ніхто не знав, але тепер ми просто зобов'язані користуватися ним — не робити цього було б фатальною для всіх нас помилкою. Це все одно, що віддати ніж ворогам та сказати: "Робіть, що робили! Ми вам аж ніяк не заважаємо". Гаразд, ми не знаємо, що саме робить цей ніж, однак я можу спитати алетіометр, чи не так? І тоді ми про все дізнаємося. Замість того, щоб боятися та вишукувати здогадки, ми могли б просто підійти до питання виважено.

Вілу не хотілося наводити причину, дуже важливу для нього особисто: якщо ніж не буде полагоджено, він не зможе повернутися додому та побачити матір, а вона не знатиме, що сталося з її сином, і вважатиме, що він кинув її так само, як і чоловік. Відповідальність за зникнення їх обох лежала саме на ножі, і Віл знав, що мусить скористатися ним, аби повернутися, бо інакше він ніколи собі не пробачить.

Йорик Бернісон довго мовчав, вдивляючись у темряву за порогом печери. Потім повільно підвівся на задні лапи, підійшов до виходу, зупинився та подивився на зірки. Деякі з них світили й над його рідною північчю, але деякі були йому незнайомі.

За його спиною Ліра перевернула м'ясо, що смажилося на вогні, а Віл оглядав свої рани. Тіаліс і Салмакія мовчки сиділи на своєму місці біля багаття.

Нарешті Йорик повернувся до них.

— Гаразд, я полагоджу ніж, але за однієї умови, — промовив він. — Хоча, можливо, я припускаюся помилки. Мій народ не має ні богів, ні духів чи деймонів.