Янтарне скло - Сторінка 40

Просто слухатися ножа, кажеш?

— Прилад сказав лише це.

— То ми могли б вирушити прямо зараз. Щоправда, їжі залишилося обмаль. Маємо відшукати щось їстівне — хліб чи фрукти наприклад. Отже, спочатку я знайду світ, де можна дістати їжу, а потім почнемо пошуки світу мертвих.

— Гаразд, — погодилася Ліра, задоволена тим, що всі живі та здорові й вони знову вирушають у невідоме.

Діти повернулися до шпигунів, котрі насторожено сиділи біля ножа, надівши на плечі свої торби.

— Ми хотіли б знати, які у вас наміри, — промовила Салмакія.

— Гаразд. Поки що ми не збираємося йти до лорда Ізраеля, ми повинні спершу виконати ще одну справу.

— Може, скажете, яку саме? Адже ми все одно не в змозі перешкодити вам.

— Ні, не скажемо, — мовила Ліра, — бо ви відразу перекажете це своєму начальству. Вам доведеться піти з нами, Не знаючи, куди ми йдемо. Певна річ, ви можете відмовитися та повернутися до лорда Ізраеля.

— Не може бути й мови, — відрізав Тіаліс.

— Нам потрібна певна гарантія, — промовив Віл. — Ви шпигуни, тож нечесність — це ваша професійна риса. Ми повинні знати, що можемо довіряти вам. Минулої ночі ми були надто втомлені, щоб думати про це, але нічого не може перешкодити вам дочекатися, поки ми поснемо, паралізувати нас отрутою та викликати по цьому магнітному передавачу лорда Ізраеля. Ви могли б зробити це дуже легко, тож нам потрібна вагома запорука того, що ви не чинитимете так. Обіцянки буде замало.

Галівесп'яни аж затремтіли від люті — настільки не сподобалося їм зневажливе ставлення до їхньої честі. Нарешті опанувавши себе, Тіаліс сказав:

— Ми не погоджуємось на однобічні вимоги. Ви мусите дати нам щось натомість, а саме повідомити нам, у чому полягають ваші наміри — і тоді я передам вам магнітний резонатор. Ви повинні будете віддавати його мені щоразу, коли я схочу відіслати повідомлення, проте ви завжди знатимете, що відбувається, а ми не зможемо користуватися ним без вашої згоди. Це буде наша гарантія. А тепер скажіть нам, куди ви збираєтесь і навіщо.

Віл і Ліра обмінялися поглядами.

— Гаразд — промовила Ліра, — це буде чесно. Так от, ми збираємося відвідати світ мертвих. Ми не знаємо, де він розташований, але ніж відшукає його. Ось такими є нашінаміри.

Галівесп'яни недовірливо-збентежено дивилися на дітей. Нарешті Салмакія блимнула очима та сказала:

— У ваших словах немає сенсу. Люди просто вмирають, і ніякого світу мертвих не існує.

— Я гадав, що так воно і є, — мовив Віл, — але наразі я в цьому вже не впевнений. Принаймні, ми можемо з'ясувати це за допомогою ножа.

— Але навіщо це вам? Ліра кинула погляд на Віла, і той кивнув.

— Що ж, ми розповімо, — сказала дівчинка. — До того, як я познайомилася з Вілом, задовго до того, як я заснула, я привела одного свого друга в небезпечне місце, і його було вбито. Я вважала, що рятую його, але насправді все сталося навпаки. А поки я спала, мені наснилося, що я зустріла його, і якби я потрапила до того місця, де він опинився, то могла б виправити свою помилку, принаймні вибачитися. А Віл хоче відшукати там свого батька, котрий загинув, так і не поговоривши з ним. Бачите, лорд Ізраель навіть думати про це не схотів би — так само як пані Кольтер. Якби ми пішли до нього, то були б змушені робити те, чого хоче він, а на Роджера — мого вбитого друга — йому відверто начхати. Але ж мені він небайдужий! Мені та Вілу. Ось якими є наші плани.

— Дитино, — промовив Тіаліс, — коли ми вмираємо, все скінчується. Іншого життя немає. Ти вже бачила смерть, бачила мертві тіла та знаєш, що трапляється з деймоном, коли приходить смерть. Він просто зникає. Так яка ж частина людини залишається живою?

— Ми підемо та дізнаємося, — повторила Ліра. — А тепер, коли ми все вам сказали, я візьму ваш магнітний резонатор.

Вона простягла руку, і, щоб надати її вимозі переконливості, поруч із нею випрямився, повільно виляючи хвостом, леопард-Пантелеймон. Тіаліс скинув заплічну торбу та поклав її на долоню дівчинці. Резонатор виявився навдивовижу важким — звичайно, не для Ліри, але вона подумала, що шевальє повинен бути дуже сильним чоловіком, щобпіднімати таку вагу.

— А скільки часу, на вашу думку, триватиме ця експедиція? — поцікавився Тіаліс.

— Ми цього не знаємо, — сказала йому Ліра. — Ми взагалі знаємо про світ мертвих анітрохи не більше, ніж ви. Треба просто піти туди та дізнатися.

— Але спочатку, — втрутився Віл, — ми повинні роздобути десь води та їжі, яку можна буде взяти з собою. Тож я збираюся відшукати світ, де можна взяти все це, а потімми почнемо шукати прохід до світу мертвих.

Тіаліс і Салмакія піднялися на своїх бабок, але утримували їх на землі. Величезні комахи жадали польоту, проте їхні наїзники за допомогою збруї цілком підпорядкували ЇХ своїй волі. У світлі дня Ліра вперше побачила надзвичайно тонке шовкове повіддя, сріблясті стремена та крихітні сідла.

Віл дістав ніж, і його охопило майже непереборне бажання відчути вібрацію свого рідного світу: у нього й досі була кредитна картка, на яку можна було придбати їжу, івін навіть Міг зателефонувати пані Купер і спитати, як там мати…

Ніж у його руці заскреготав, наче цвях, що натрапив на камінь, і серце хлопця ледь не зупинилося, Якщо він знову зламає ніж, це буде кінець.

Почекавши ще декілька секунд, він зробив нову спробу. Але цього разу замість того, щоб намагатися не думати про матір, він сказав собі: "Так, мені відомо, що вона десь є, але поки я робитиму це, я спробую не дивитися на неї…"

І цього разу все пройшло як слід. Віл відшукав новий світ, прорізав вікно, і за декілька секунд усі вони вже стояли у дворі будівлі, схожої на заможну ферму північної країни на кшталт Голландії чи Данії. Вистелений камінням двір був чисто підметений, перед ними знаходилися відчинені двері стайні. Із туманного неба м'яко світилосонце, а в повітрі стояв запах паленого, а також якийсь неприємний сморід. Людей не було чути, хоча з конюшні долітало гучне дзижчання, таке жваве, що здавалося, нібитам працює якась машина.

Ліра зазирнула всередину й відразу відсахнулася, її обличчя пополотніло.

— Там чотири… — вона піднесла руку до горла, судорожно ковтнула та продовжила: — Четверо мертвих коней. І мільйони мух…

— Дивись, — підвів руку Віл, — або краще не дивись… Він показував на зарості малини, що оточували город.

В них виднілися людські ноги, одна взута, а друга боса.

Ліра не схотіла дивитися на все це, але Віл підійшов, аби подивитися, чи жива та людина. За хвилину він повернувся, збентежено хитаючи головою.

Галівесп'яни тим часом уже влітали в розчинені двері будинку.

Тіаліс вилетів надвір, наблизився до Віла та промовив:

— Всередині краще пахне.

Потім він знову перелетів через поріг, а Салмакія почала оглядати прибудови.

Віл пішов за шевальє та опинився у великій квадратній кухні. На старомодному комоді був розставлений білий порцеляновий посуд, посеред кухні височів старий сосновий стіл із порізаною ножами стільницею, а на печі стояв холодний чайник. До кухні примикала комора, з якої надходив духмяний аромат яблук. Віл зазирнув туди й побачив закладені яблуками полиці. У всьому будинку стояла гнітюча тиша.

Ліра ледь чутно спитала:

— Віле, чи це світ мертвих?

За мить до того у хлопця промайнула та сама думка, але він сказав:

— Та ні, хіба ти не бачиш? Послухай, ми повинні взяти все, що зможемо нести з собою. Тут є житній хліб, і це добре, бо він легкий. Я також бачив на кухні сир…

Коли вони набрали вдосталь припасів, Віл поклав у шухляду соснового стола золоту монету.

— А що вас дивує? — спитала Ліра, побачивши, як Тіаліс здивовано підвів брову. — Слід завжди платити зате, що береш.

Цієї миті крізь задні двері будинку сірувато-блакитним вихором залетіла Салмакія та приземлилася на стіл.

— Сюди йдуть люди, — промовила вона, — вони озброєні. За кілька хвилин вони будуть тут. А ще тут неподалік палає селище.

Стало чути, як по гравію б'ють важкі чоботи і брязкає метал. Грубий голос віддав якусь команду.

— То нам слід утікати, — сказав Віл.

Він почав водити по повітрю кінчиком ножа і відразу відчув, що щось суттєво змінилося. Лезо, здається, сковзало по дуже гладкій поверхні, схожій на дзеркало, але потім таки заглибилося, і хлопець зробив розріз. Однак повітря було непіддатливим, мов товстенна тканина, і коли Віл зазирнув у Вікно, він розгублено заблимав очима: світ, на який він дивився, був абсолютно таким самим, як той, у котрому вони Стояли.

— Що таке? — спитала Ліра.

Галівесп'яни зазирнули у проріз, але їх тримало на місці Щось більше, ніж просто здивованість. Так само, як повітря Опиралося ножу, щось у цьому вікні опиралося їхнім рухам. Віл змушений був проштовхнутися крізь якусь невидиму стіну та потягти за собою Ліру, а галівесп'яни неспроможні були зробити навіть цього. Тож вони посадили своїх бабок на руки дітям, але, навіть проносячи їх крізь бар'єр між світами, Віл і Ліра відчували, наче якась невидима рука штовхає їх назад. Комахи перелякалися невідомого і тривожно смикали прозорими крилами, а маленькі наїзники почали погладжувати їх по головах і шепотіти їм щось заспокійливе.

Але нарешті вони всі перейшли до нового світу, і Віл відшукав крайки невидимого вікна та зачинив його. Шум та голоси солдатів одразу вщухли.

— Віле! — тривожно промовила Ліра, і хлопець, повернувшись, побачив, що, крім них, у кухні є хтось ще.

Його серце стрибнуло донизу: перед ними стояв той чоловік, котрого він лише десять хвилин тому бачив лежачим у малині з перерізаним від вуха до вуха горлом.

Це був чоловік середнього віку, у своєму житті він явно проводив багато часу на повітрі. Але наразі він був чимось шокований — до нестями, до скам'яніння. Його очі були такими круглими, що повсюди довкола райдужної оболонки було видно білки, і він тремтячою рукою стискував край кухонного стола. Віл був радий побачити, що його горлянка ціла.

Чоловік розтулив рота, щоб щось сказати, але так нічого і не промовив — лише наставив пальця на Віла з Лірою. Ліра заговорила:

— Вибачте нам за те, що ми зайшли до вашого будинку, але ми змушені були втікати від якихось солдатів, що наближувалися. Пробачте, якщо ми налякали вас. Я Ліра, це Віл, а це наші друзі, шевальє Тіаліс і леді Салмакія. Чи не скажете ви нам, як вас звати й де ми знаходимося?

Здавалося, ці слова привели чоловіка до тями, і по його тілу пробігло тремтіння, наче він прокидався від сну.

— Я мертвий, — промовив він.