Янтарне скло - Сторінка 37

Сміх мулефа був таким невимушеним і веселим, що Мері звичайно приєднувалася до них, але цього разу залишилася серйозною. Вона спитала:

— Звідки ви знаєте це так достеменно? Хіба у вас є історики?

— О, так, — відповіла Аталь. — Коли прийшов сарф, у нас з'явилася пам'ять, і ми наче прокинулися. До того ми нічого не знали.

— А що сталося, коли у вас з'явився сарф?

— Ми навчилися користуватися колесами. Одного дня заліф без імені побачила колеса та почала із ними гратися, і сталося так, що вона…

— Вона?

— Так, вона. До того в мулефа не було імен. Вона побачила, як крізь отвір у колесі прослизнув змій і сказав…

— Змії тут уміють говорити?

— Та ні! Це лише мовний зворот. Історія стверджує, що той змій сказав: "Що ти знаєш? Що ти пам'ятаєш? Що ти бачиш попереду?". І вона тричі відповіла йому: "Нічого". Тож змій сказав: "Просунь ногу крізь отвір у тій штуці, з якою я грався, і станеш ти мудрою". Тож вона просунула ногу крізь отвір, і в її плоть увійшла олія. І вона побачиласвіт краще, ніж до того, і перша річ, котру вона побачила, був сарф. Це відчуття було таким дивним і приємним, що вона схотіла поділитися ним із усім своїм народом. Отже, вона та її чоловік першими взяли колеса та усвідомили, ким вони є — тобто що вони мулефа, а не травоїдні. Вони дали одне одному імена — це вони вигадали слово "мулефа". Потім вони дали назву колісному дереву, а також усім іншим створінням і рослинам.

— Вони відрізнялися від інших, — промовила Мері.

— Саме так. Їхні діти також стали іншими, адже коли впало ще декілька коліс, вони показали своїм дітям, як використовувати їх. А потім діти достатньо підросли й самі стали створювати сарф, коли ж вони досягли необхідного зросту, щоб стати на колеса, сарф повернувся до них із олією та залишився з ними. Отже, вони побачили, що їм слід саджати більше колісних дерев, бо лише так можна було отримати олію. Проте колеса були такими твердими, що дуже рідко проростали. І тоді перші мулефа побачили, що вони мають робити, щоб допомогти деревам — вони мусили їздити на колесах і в такий спосіб ламати їх, тож відтоді мулефа та колісні дерева завжди існували разом.

Мері спершу зрозуміла приблизно чверть зі сказаного Аталлю, але вона почалаґставити додаткові запитання та зрештою збагнула все. Поступово її володіння мовою мулефа поліпшувалося, утім, що більше вона дізнавалася, то складніше їй ставало: кожне нове відкриття тягло за собою десяток нових запитань, і на всі слід було дістати відповіді.

Проте найбільше вона розпитувала про сарф, адже це поняття було найважливішим. Саме так вона й дійшла думки про дзеркало.

На цю думку її підштовхнуло порівняння сарфу з виблисками на поверхні води. Віддзеркалене світло, як і сяяння моря, було поляризоване, тож не виключено, що коли тіньові частинки поводилися, як хвилі світла, то їх також можна було поділити на групи з неоднаковим зарядом.

— Я не бачу сарф, як ви, — промовила Мері, — але хотіла б зробити з рослинного лаку дзеркало. Гадаю, це допоможе мені побачити сарф.

Аталь була захоплена цією думкою, і вони дістали з води сітку та почали збирати все потрібне Мері. Ніби на знак удачі, сіть принесла три рибинки.

Рослинний лак робили з соку дерева, набагато меншого від колісного. Мулефа вирощували ці дерева спеціально для того, щоб збирати лак. Кип'ятячи сік та розчиняючи його у спирті, котрий вони виробляли з випареного фруктового соку, мулефа одержували речовину, за консистенцією схожу на молоко, а за кольором — на янтар, і використовували її як лак. Вони накладали на поверхню близько двадцяти шарів цього лаку, послідовно досягаючи їх ствердіння за допомогою вогкої ганчірки, і так отримували тверду, блискучу поверхню. Потім вони, як правило, за допомогою різноманітних окисів робили її непрозорою, але іноді залишали такою, якою вона була, і саме це зацікавилоМері: прозорий лак кольору янтарю мав ту саму цікаву властивість, що й ісландський шпат, а саме розщеплював промені світла надвоє, тож коли дивитися крізь нього, все двоїлося.

Мері не зовсім чітко уявляла собі, що вона хоче зробити, лише знала, що коли досить тривалий час займатиметься цією річчю, то зрештою їй усе стане зрозумілим. Вона згадала, як процитувала Лірі вірш поета Кітса і як дівчинка відразу зрозуміла, що коли вона читала алетіометр, таким був стан її розуму — і саме такого стану Мері збиралася досягти.

Тож вона почала з того, що знайшла більш-менш плоский шматок дерева, схожого на сосну, та почала терти його поверхню шматком піщаника (метал тут не годився). Нарешті поверхня дерева стала достатньо гладкою. Саме цим методом користувалися мулефа, і якщо докласти досить зусиль і часу, він давав непогані результати.

Тоді жінка ретельно пояснила мулефа, що хоче зробити та, здобувши дозвіл, разом із Аталлю відвідала гай лакових дерев. Мулефа охоче дали їй дозвіл, але вони були надто зайняті, щоб піти разом із нею. Разом із Аталлю Мері зібрала і смолистий сік, і почався тривалий процес кип'ятіння, розчинення та знову кип'ятіння. Нарешті лак був готовий до використання.

Наносячи лак, мулефа використовували як тампон м'які волокна однієї місцевої рослини. Коли місцевий ремісник розповів Мері, що їй слід робити, вона почала шар за шаром неспішно наносити лак на дерево. Шари були такими тонкими, що вона майже не помічала ефекту від своїх дій, але все одно дотримувалася вказівок, і поступово шар лаку почав набувати товщини. До того часу, коли лак у неї скінчився, вона нанесла й висушила понад сорок шарів — вона збилася з рахунку, — але зрештою отримала поверхню завтовшки принаймні п'ять міліметрів.

Коли підсохнув останній шар, настала черга полірування: Мері цілий день ніжно терла поверхню м'якими круговими рухами, й увечері її руки горіли, а в голові пульсував біль, крім того, вона відчувала, що вже не здатна на фізичну працю.

Тієї ночі вона спала як убита.

Наступного ранку мулефа поїхали працювати в лісочок із дерев, які вони називали вузликовими — треба було перевірити, що пагони ростуть як слід, та зробити все потрібне для того, щоб лозини набули потрібної форми. Вони попросили Мері поїхати з ними — тонкими пальцями вона виконувала роботу такого ґатунку набагато вправніше, ніж мулефа своїми хоботами.

Лише після того, як усе було зроблено та вони повернулися до поселення, Мері почала свій експеримент — або, радше, гру, адже вона не мала чіткого уявлення про те, що робитиме.

Спочатку вона спробувала використовувати шар лаку просто як дзеркало, але через брак посрібленої підкладки їй було видно лише нечітке роздвоєне зображення на тліповерхні дерева.

Тоді їй спало на думку, що насправді потрібен лак без дерев'яної основи, проте, усвідомивши, що доведеться робити ще один лист, вона відчула, що її руки занили, до того, як можна зробити плоский лист без гладкої підкладки?

Але ж можна просто відрізати шар лаку від дерева! На це також пішов би деякий час, але в Мері принаймні був швейцарський ніж. Вона почала працювати, крайком леза дуже обережно відщеплюючи лак від дерева й намагаючись в жодному разі не пошкрябати лакову поверхню. Зрештою вона видалила більшу частину дерева, залишивши тільки тонкий шар із трісок, що намертво прилипли до твердого лаку.

Мері подумала, що станеться, якщо вона розмочить все це у воді. Чи розм'якне вогкий лак? Вона спитала ремісника і майстер відповів, що лак залишатиметься твердим, хоч що з ним не роби. Але потім він запропонував їй декілька годин потримати лак у рідині, що стояла в нього в кам'яній посудині — за його словами, цей розчин швидко роз'їдає дерево. Рідина була дуже схожа на якусь кислоту й мала відповідний запах.

Майстер сказав, що така обробка пошкодить поверхню даку лише незначною мірою, й Мері легко зможе все відновити. Його дуже заінтригували дії жінки, тож він допоміг їй обережно нанести кислоту на дерево, розповівши при цьому, що вони отримують цю рідину, перетираючи, розчиняючи та випаровуючи мінерал, котрий знайшли на березі ще незнайомого Мері неглибокого озерця. Поступово дерево розм'якшилося та відійшло, й Мері отримала чисту пластинку прозорого коричнево-жовтого лаку розміром приблизно зі сторінку невеликої книжки.

Вона відполірувала зворотну частину так само ретельно, як зовнішню, й одержала пластинку з поверхнями, не менш гладкими, ніж у найкращого дзеркала.

А коли вона зазирнула туди…

Нічого особливого вона, здається, не побачила. Лак був ідеально прозорим, але крізь нього все двоїлося — праве зображення було розташоване вельми близько до лівого, проте відхилялося від нього вгору десь на п'ятнадцять градусів.

Мері подумала, що станеться, коли подивитися на світ крізь два шари лаку, розташувавши їх один за одним.

Тож вона знову взяла швейцарський ніж і спробувала провести по пластинці лінію, за якою можна було б розділити її навпіл. Це завдання виявилося досить складним, але, витративши ще декілька годин та постійно заточуючи ніж об гладкий камінь, вона провела по поверхні рису, досить глибоку, аби не боятися, що пластинка розтріскається. Тоді Мері зворотним стосовно риски боком поклала пластинку на тонку палицю та натиснула на її краї — так, як це робили в її світі склярі зі склом. Усе вийшло добре: тепер у неї було дві пластинки.

Вона склала їх разом та подивилася крізь них. Колір янтарю став насиченішим і подібно до фотографічного фільтра підкреслював деякі кольори та приховував інші, надаючи місцевості дещо іншого вигляду. Як не дивно, але двоїстість зображення кудись поділася, і все знову стало одиночним. Ніяких ознак Тіней не було видно.

Мері відокремила дві пластинки та, віддаляючи їх одну від одної, дивилася, як усе змінюється. Коли два скла розділяла відстань десь 20 сантиметрів, сталося щось дивовижне: янтарне розфарбування зникло, і все начебто набуло своїх звичайних кольорів, але яскравіших і жвавіших.

Тут підійшла Аталь і поцікавилася, що Мері робить.

— Тепер ти бачиш сарф? — спитала вона.

— Ні, але бачу інші речі, — відповіла Мері та спробувала продемонструвати це Аталі.

Та виявила інтерес, але це була швидше ввічливість — того почуття відкриття, що надихнуло енергією Мері, вона явно не відчувала. Нарешті заліфу набридло дивитися крізь шматочки лаку, й вона сіла на траву та почала оглядати свої колеса.