Янтарне скло - Сторінка 59

Вони юрбилися на схилі, надто нажахані, щоб рухатися далі. Вигляд провалля ніяк не вплинув лише на гарпій — вони кружляли над урвищем, оглядали його край, підбадьорювали духів, котрі ще не вийшли з тунелю.

Ліра обмацала алетіометр: здається, з ним було все гаразд. Опанувавши себе, вона озирнулася, побачила обличчя Роджера та промовила:

— Рушаймо далі! Ми всі живі, ніхто не постраждав, і тепер ми, принаймні, щось бачимо. У нас немає іншого шляху, окрім як обійти цю… — вона вказала рукою на безодню. — Тож нам слід іти далі. Присягаюся, ми з Вілом ітимемо вперед доти, доки в нас залишатиметься бодай крихітка сил. Отже, не варто лякатися, здаватися та відставати. Перекажи це іншим. Я не можу весь час озиратися, адже мені слід дивитися, куди я ступаю, тож вам залишається тільки довіритися нам та триматися за нами. Гаразд?

Маленький дух кивнув. У майже абсолютній тиші колона мертвих на чолі з двома дітьми та двома галівесп'янами вирушила по краю прірви. Скільки триватиме ця подорож, ані Віл, ані Ліра й гадки не мали, проте вони ні на хвилину не забували, наскільки небезпечним є їхнє становище. Темрява внизу була такою непроглядною, що, здавалося, вона тягне за собою зір, і коли діти ненароком заглядали туди, їх відразу охоплювало запаморочення. Тож вони по змозі не підводили очей, вглядаючись, куди поставити ногу наступного разу: чи на камінь, чи на виступ скелі, чи, може, на отой укіс із гравію. Але безодня надила та спокутувала їх, і час від часу вони не втримувались і зазирали в неї, аби відчути, як горлянку стискує жахлива нудота, а перед очима все починає плисти.

Час від часу ватажки колони озиралися, щоб побачити, що второваним ними шляхом рухається нескінченна шерега мертвих: матері притискували до грудей своїх немовлят,повільно шкутильгали літні батьки, маленькі діти трималися за сорочки та спідниці тих, хто йшов попереду, діти одного з Роджером віку, як правило, трималися стійко і пересувалися спритно… І всі духи йшли слідом за Вілом і Лірою назустріч, як вони сподівалися, безкрайому небу.

Але деяких дедалі більше охоплювали сумніви. Час від часу Віл із Лірою відчували, як їхніх сердець та нутрощів наче торкнулися холодні руки, та чули злісний шепіт:

"Де цей верхній світ? Скільки ще до нього?"

"Ми боїмося!"

"Нам не слід було йти сюди — принаймні, у світі мертвих у нас було трохи світла та хоч якась компанія, а тут набагато гірше!"

"Даремно ви прийшли до нашої країни! Вам слід було залишитися у своєму світі та почекати, доки ви не вмрете! Навіщо ви прийшли та непокоїте нас?"

"За яким правом ви нас кудись ведете? Ви ж лише діти! Хто наділив вас відповідними повноваженнями?"

Віл хотів було повернутися та докорити духам, однак Ліра Стиснула йому руку й сказала:

— Не треба, вони й так налякані та засмучені.

Але тут заговорила леді Салмакія. Її чіткий спокійний голос далеко рознісся в довколишній порожнечі:

— Друзі, сміливіше! Тримайтеся разом і не зупиняйтеся! Шлях наш важкий, але Ліра його знайде. Бадьоріше! Потерпіть, і ми виведемо вас звідси, не бійтеся!

Почувши це, Ліра сама відчула, як її сили відновилися — насправді цього й хотіла леді. Тож процесія знову вирушила в дорогу.

— Віле, — за декілька хвилин промовила Ліра, — ти чуєш шум вітру?

— Так, чую, — відповів хлопець, — але я не відчуваю його. А ще я можу сказати тобі дещо про цю діру під нами. Вона чимось схожа на вікна, що я їх прорізаю, в неї також € крайки. Ці крайки є особливими: одного разу відчувши їх, ти вже ні з чим їх не сплутаєш. Так от, я знаю, що там, де скеля обривається в темряву, розташований саме такийкрай. Але там, унизу, не просто ще один світ, схожий на всі інші, — він вирізняється. Мені це не подобається, і я хотів би зачинити цей прохід.

— Ти й сам зачиняв не всі вікна, котрі створював.

— Так, бо іноді в мене не було можливості це зробити. Проте я знаю, що їх завжди слід зачиняти — якщо цього не робити, станеться щось погане. А таке велике… — хлопець, не повертаючи голови, вказав рукою на провалину. — Щось тут не так, і я знаю, що має трапитися якась жахлива річ.

Неподалік від них відбувалася ще одна бесіда: шевальє Тіаліс тихо розмовляв із духами Лі Скоресбі та Джона Пері.

— Джоне, я правильно тебе зрозумів? — промовив Лі. — Ти кажеш, що нам не слід виходити до верхнього світу? Та кожна частинка мене аж тремтить, прагнучи знову приєднатися до решти живого всесвіту!

— Я відчуваю те саме, — відповів батько Віла. — Але я гадаю, що якби ті з нас, котрі в житті часто билися, погодилися почекати, ми могли б узяти участь у битві на боці лорда Ізраеля. І якщо ми оберемо для цього слушну мить, наш удар може стати вирішальним.

— Але ж ви духи! — не спромігся стримати свого скепсису Тіаліс. — Як ви можете битися?

— Ми неспроможні зашкодити живим істотам, це так. Однак армія Ізраеля битиметься також із іншими створіннями.

— Ти маєш на увазі тих примар? — здогадався Лі.

— Саме так. Вони нападають на деймонів, так? А наших деймонів уже не існує. Лі, я гадаю, нам варто спробувати.

— Що ж, друже, я з тобою.

Дух Джона Пері звернувся до шевальє:

— Пане, я розмовляв із духами людей вашої раси й дещо знаю про вас. Чи доживете ви до тієї миті, коли ми знову побачимо світ? А якщо ні, то чи приєднаєтесь ви до нас, уже як Дух?

— Так, наше життя коротке порівняно із вашим — мені залишилося тільки декілька днів, а леді Салмакії, мабуть, трохи більше, — відповів шевальє Тіаліс. — Але завдяки діям цих дітей наше вигнання у вигляді духів уже не буде довічним. Я пишаюся тим, що допоміг їм.

Вони рушили далі. А жахлива прірва все зяяла поруч із ними, і Ліра думала: "Досить зробити один хибний крок, наступити на хиткий камінь чи послизнутися, й безодня підхопить тебе у свої обійми. Ти летітимеш доти, доки не вмреш від голоду, але найгірше те, що й після цього твій бідолашний дух довічно падатиме цією бездонною прірвою, знаючи, що ніхто йому не допоможе та не подасть рятівної руки…"

Це було б набагато гірше, ніж той сірий мовчазний світ, котрий вони залишили!

Від цієї думки зі свідомістю дівчинки сталося щось дивовижне: вона відчула запаморочення та похитнулася. Віл був попереду неї, надто далеко, щоб можна було схопитися за нього, проте поруч був Роджер, і на мить у серці дівчинки спалахнув проблиск надії, навіть упевненості, що все буде гаразд. Таке колись уже траплялося: вони йшлипо даху Коладжу Джордана, і вона так само подивилася вниз та відчула Запаморочення, але хлопець підхопив її…

Вона гордовито подивилася на Роджера — все залишилося як раніше, він поруч, і вона не буде хапатися за камені, наче комаха…

Але тут хлопчик прошепотів:

— Ліро, обережніше! Пам'ятай, що ти, на відміну від нас, жива…

Тут події наче уповільнилися, однак Ліра вже нічого не могла вдіяти: з-під її ніг вислизнув камінь, і вона безпомічно слизнула вниз. Першої миті вона відчула роздратування, потім їй стало смішно: яка дурість! Набуваючи швидкості, дівчинка разом із каменями покотилася вниз, до краю прірви, і всередині неї залишився тільки смертний жах: вона впаде! її вже нічого не зупинить, надто пізно…

Її тіло стиснулося. Вона не бачила, що духи кинулися вслід за нею, намагаючись підхопити її — дівчинка пролітала крізь них, наче камінь крізь туман. Вона не чула, що Віл вигукує її ім'я — так голосно, що вся прірва здригається. Усе її єство стало вихором ревучого страху, і навіть духи не витримали цього видовища: вони прикрили очіта хором заволали.

Віл, прикутий страхом до землі, дивився, як Ліра котиться далі й далі. Він знав, що нічого не може зробити, та знав, що не повинен відводити очей. Він не чув свого відчайдушного крику так само, як не чула його Ліра. Залишилося дві секунди… секунда… Й ось вона вже на краю, однак не зупиняється, а падає далі…

Але тут із темряви злетіло створіння без імені, з жіночим обличчям і пташиними крилами — те саме, чиї пазурі не так давно розкраяли дівчинці голову, і ті самі пазурі стиснулися навколо талії дівчинки. Вони разом пролетіли вниз ще деяку Відстань, бо додаткова вага була завеликою навіть для дужих крил гарпії, проте вони все били й били по повітрю, а пазурі все стискували свою ношу, і нарешті падіння вповільнилося та обернулося на піднімання. Дуже повільно й важко гарпія витягнула дівчинку з ущелини та опустила її, майже непритомну від пережитого шоку, у простягнуті руки Віла.

Хлопець схопив її та міцно притиснув до грудей, відчуваючи на своїх ребрах шалене калатання її серця. Вони на мить відчули себе не просто хлопцем і дівчинкою, не просто Вілом і Лірою, а єдиними живими істотами в неосяжній безодні смерті. Вони застигли, притиснувшись одне до одного, а духи юрбилися довкола, шепочучи заспокійливі слова та славлячи гарпію. Найближче від усіх стояли батько Віла й Лі Скоресбі, котрим дуже хотілося також обняти Ліру. Тіаліс і Салмакія тим часом розмовляли з гарпією — нахваляли її, називали рятівницею їх усіх, захоплювалися її добротою…

Тільки-но Ліра змогла рухатися, вона простягнула тремтячі руки до гарпії, охопила її шию та почала цілувати її скам'яніле обличчя. Говорити дівчинка була просто нездатна — падіння витрусило з неї всі слова, всю самовпевненість, усю пиху.

Декілька хвилин усі лежали нерухомо, але щойно жах почав минати, вони вирушили далі. Віл своєю здоровою рукою міцно стискував Лірине зап'ястя та обережно йшов попереду, перевіряючи кожен камінь перед тим, як перенести на нього вагу свого тіла. Це настільки вповільнило їхній рух та так стомлювало, що дітям здавалося, що вони ось-ось помруть від виснаження. Проте зупинитися та відпочити вони не могли: як можна відпочивати поруч із цією жахливою прірвою.

Десь за годину цих мук хлопець звернувся до Ліри:

— Подивись он туди. Здається, вихід там…

Дійсно-бо, схил ставав положистим, і можна було навіть трохи піднятися вгору, подалі від краю. А попереду щось показалося, чи не западина у суцільній стіні скель? Може, це і є вихід?

Ліра подивилася у сяючі силою очі Віла та посміхнулася.

Вони полізли далі, з кожним кроком віддаляючись від безодні. Ґрунт тим часом ставав дедалі твердішим, а каменям вже можна було довіряти, не боячись, що вони вирвуться в тебе з-під ноги й потягнуть за собою.

— Гадаю, ми відійшли вже досить далеко, — за декілька хвилин промовив Віл.