Янтарне скло - Сторінка 80

— Я маю на увазі, ти знаєш, яким буде їхній вибір?

— Ні, але якщо Ліра повернеться до свого рідного світу, я до останнього її подиху вважатиму себе її сестрою. А що робитимеш ти?

— Я… — промовила жінка й замовкла, зрозумівши, що досі не замислювалась над цим питанням. — Гадаю, я повинна повернутися до свого світу. Хоча мені буде шкода залишати це місце: я знайшла тут щастя. Гадаю, це був найщасливіший час у моєму житті.

— Що ж, коли ти таки повернешся до свого світу, в іншомy світі в тебе буде сестра, — сказала Серафіна. — Ми ще побачимося за день чи два, коли прийде корабель, і матимемо змогу поговорити на шляху назад. А потім ми назавжди, розлучимося. Обійми мене, сестро.

Мері так і зробила, а потім Серафіна Пеккала скочила на гілку сосни, пролетіла над очеретом і солончаком та зрештою зникла десь над морем.

Коли розмова між Мері та Серафіною вже закінчувалася, зa декілька миль від них на тіло отця Гомеса натрапила велика синя ящірка. Віл і Ліра йшли до селища іншою дорогою та не бачили тіла, тож ніким не потривожений священик лежав там, де його залишив Балтамос. Ці добрі, нешкідливі тварини виконували в цьому світі роль санітарів-сміттярів — згідно із заведеним порядком вони мали дбати про всі мертві тіла, котрі знаходили.

Ящірка відтягнула тіло священика до свого гнізда і влаштувала бенкет для своїх дитинчат. А гвинтівка так і залишилась іржавіти там, де її випустив із рук отець Гомес.

37

Дюни

Наступного дня Віл із Лірою знову пішли удвох у савану. Вони мало розмовляли, рухалися повільно, та й узагалі весь час відчували легке запаморочення чи туман у голові, неспроможність зосередитися хоч на чому.

Весь день вони провели серед широких пагорбів, а час полуденної спеки — у своєму гаю сріблястих дерев. Вони розмовляли, купалися, їли, цілувалися, лежали у щасливому екстазі, бурмочучи слова, звучання яких було таким само нечітким, як і зміст, і відчували, що тануть від любові.

Із наближенням темряви вони повернулися до селища, повечеряли разом із Мері та Аталлю, а потім вирішили прогулятися до моря — вечір був дуже спекотний, і вони сподівалися, що з води віятиме прохолодний вітерець. Берег річки привів їх на широкий пляж, залитий яскравим місяцем, пісок був ще вологим від припливу, що тільки відступав.

Діти лягли на м'який пісок біля підніжжя дюни й тоді почули перший пташиний крик.

Вони разом повернули голови: голос цього птаха був зовсім несхожий на голоси тварин зі світів, у яких вони побували. Звідкись згори долетіла м'яка трель, і за мить їй відповів інший голос. Прийшовши у захват, Віл і Ліра скочили на ноги та спробували роздивитися співаків, але спромоглися побачити лише два темні силуети, що пролетіли низько над землею, а потім поринули у височінь, весь цей час виспівуючи нескінченні варіації своєї схожої на звук дзвоника пісні.

А потім по повітрю забили крила, і за декілька метрів від їхніх ніг, на мить зметнувши фонтанчик піску, приземлився перший птах.

— Пантелеймоне! — промовила Ліра.

Деймон мав форму голуба, проте його пір'я було темним, й колір важко визначався у світлі місяця. Другий птах і досі кружляв над головами дітей та співав, але потім він таки вирішив знизитися та приєднатися до них: це також був голуб, однак білий і з коричневим чубчиком.

І тоді Віл дізнався, що це таке — побачити свого деймона. Коли птах злетів на пісок, хлопець відчув, як його Серце спочатку згорнулося, а потім розгорнулося. Це почуття було незабутнім, і навіть через шістдесят років, будучи вже дідом, він усе одно яскраво пам'ятатиме деякі свої відчуття: Лірині пальці, що під золотаво-сріблястими деревами кладуть до його рота червоний плід; її теплі губи, що притискуються до його губ; нестерпний біль, який охопив усе його єство, коли на порозі світу мертвих у нього із грудей несподівано вирвали його деймона, та солодке торжество їхнього возз'єднання на залитих сяйвом місяця дюнах.

Ліра вже збиралася підійти до птахів, коли Пантелеймон заговорив:

— Ліро, минулої ночі до нас приходила Серафіна Пеккала. Вона нам багато що повідомила, а потім полетіла назустріч циганам, котрі пливуть сюди. Завтра чи післязавтра тут будуть Фардер Корам, Владар Фаа та інші…

— О Пантелеймоне, я почуваю, що ти нещасливий — у чому річ? Що сталося? — стривожено промовила дівчина.

Деймон обернувся на білосніжного горностая та слизнув до неї по піску. Другий деймон також змінив форму та став кішкою — Віл цієї миті відчув, як щось трохи стиснуло йому серце.

Перед тим, як наблизитися до нього, кішка сказала:

— Відьма дала мені ім'я. Досі в ньому не було потреби, але тепер мене звати Кіржава. Проте ми мусимо дещо вам сказати…

— Так, слухайте нас уважно, — промовив Пантелеймон, — і спробуйте зрозуміти.

Ретельно добираючи слова, деймони почали переказувати дітям усе те, що їм повідомила Серафіна Пеккала. Спершу вони відкрили Вілу з Лірою, що ті, самі того не бажаючи, стали схожі на відьом у тому, що відокремилися від своїх деймонів, залишившись із ними одним цілим.

— Але це ще не все, — промовила Кіржава.

Пантелеймон підхопив:

— О Ліро, пробач нам, однак ми повинні повідомити вам те, про що дізналися.

Ліра відчула збентеження: коли це Пантелеймон вибачався перед нею? Вона подивилася на Віла й побачила подив на його обличчі.

— Ну ж бо, кажіть, не бійтеся, — підбадьорив деймонін хлопець.

— Це стосується Пилу, — сказала кішка, і Віл подумав, яка все-таки дивна річ відбувається наразі: частина його єства повідомляє йому щось таке, чого він не знає. — Весь Пил стікав у ту прірву, котру ви бачили. Щось зупинило його, але…

— Віле, це було те золотаве світло! — вигукнула Ліра. — Пам'ятаєш, світло текло у прірву та зникало там… То це насправді був Пил?

— Так. Однак витік Пилу все одно триває, і це дуже погано, — повів далі Пантелеймон. — Він повинен залишатися тут весь, інакше все, що є у світі доброго, втратить силу та вимре.

— Але куди він витікає? — спитала Ліра. Обидва деймони подивилися на Віла та його ніж.

— Кожного разу, коли ми робимо прохід… — почала Кіржава, і хлопця знову на мить кинуло у дрож; він подумав: "Вона — це я, а я — це вона". Тим часом кішка продовжувала:

— Щоразу, коли хто-небудь — чи то ми, чи то вчені з тієї Гільдії — відчиняв вікно між світами, ніж врізався в порожнечу, що розташована зовні. Така сама порожнеча лежить і на дні прірви. Ми цього не знали — та й ніхто не знав, бо вістря ножа було надто тонким, аби можна було це побачити. Проте він створював діри, досить великі, щоб крізь них міг витікати Пил. Коли прохід відразу зачиняли, витік був нетривалим, але наразі існують тисячі незачинених вікон. Тож Пил безперервно залишає населені світи та зникає в порожнечі.

У головах Віла й Ліри почало потроху вимальовуватися розуміння. Вони опиралися йому, відштовхували його під себе, але воно було схоже на сіре ранкове світло, що просочується в небо та гасить зірки: воно оминало всі бар'єри, котрі діти ставили перед ним, і пронизувало всі запони, якими вони від нього відгороджувалися.

— Кожен прохід… — прошепотіла Ліра.

— Кожен прохід… — луною повторив Віл. — Ми повинні їх усі зачинити?

— Усі до єдиного, — відповів Пантелеймон пошепки, як Ліра.

— О, ні! — вигукнула дівчина. — Це неможливо…

— Тож ми повинні будемо покинути свій світ і залишився в Ліриному, — сказала Кіржава, — або ж Пантелеймон із Лірою — залишити свій і жити в нашому. У нас просто немає іншого виходу.

І тоді тихе нічне небо в них над головами розірвало протяжне виття, набагато страшніше навіть за той совиний крик Пантелеймона, котрий налякав усіх маленьких тварин довкола гаю колісних дерев. Деймони були шоковані цим проявом відчаю, і Віл зрозумів, що вони не знають решти правди, не знають того, про що дізналися Ліра й він. І Ліра трусилася від люті й горя, поводячи стиснутими кулаками та повертаючи в усі боки залите сльозами обличчя З таким виглядом, наче вона шукала відповідь. Хлопець підійшов до неї та взяв її за плечі, відчувши, як тремтить її напружене тіло.

— Ліро, послухай мене, — промовив він. — Що сказав Мій батько?

— О, ти знаєш! — плачучи вигукнула вона. — Ти сам усе чув!

Здавалося, дівчина зараз помре від горя. Вона кинулася-в обійми Віла, повисла на ньому, вп'явшись нігтями в його плечі та притиснувшись обличчям до його шиї, й тихо повторювала:

— Ні… ні… ні…

— Послухай мене, — знову сказав Віл. — Спробуймо згадати його слова достеменно. Має існувати якийсь спосіб обійти все це!

Він ніжно розімкнув її обійми та посадив її на пісок. Наляканий Пантелеймон відразу скочив дівчині на коліна, а деймон-кішка нерішуче наблизився до Віла. Досі вони ще не торкалися одне одного, але хлопець простяг руку, й кішка обережно торкнулася вусами його пальців та, повагавшись секунду, всілася йому на коліно.

— Він сказав… — схлипуючи, почала Ліра, — він сказав, що люди, якщо не бажають серйозно захворіти, можуть перебувати в інших світах лише короткий термін. А ми вже давно подорожуємо між світами, чи не так? Якщо не враховувати того, що ми змушені були зробити, коли йшли до світу мертвих, ми й досі почуваємося добре, так?

— Ми все одно подорожуємо відносно недовго, — відповів Віл. — Мій батько був відсутній у своєму світі — моєму світі — десять років. Коли я відшукав його, він вже майже вмирав. Десять років — це найбільше, що може витримати людина в нерідному світі.

— Проте як щодо лорда Боріеля, тобто сера Чарльза? Він виглядав цілком здоровим, чи не так?

— Так, але згадай: він міг коли завгодно повернутися до свого світу та відновити здоров'я. Зрештою, ти вперше побачила його саме у своєму світі. Мабуть, він відшукавякесь таємне вікно, про яке ніхто, крім нього, не знав.

— Віле, ми могли б робити те саме!

— Могли б, але…

— Усі вікна мають бути зачинені, — промовив Пантелеймон. — Усі без винятку.

— Та звідки ти знаєш?! — спалахнула Ліра.

— Нам це сказав один ангел, — відповіла Кіржава. — Ми зустріли ангела, і вона повідомила нам це, а також багато чого іншого. Це правда, Ліро.

— Вона? — недовірливо вигукнула дівчина.

— Це був ангел-жінка, — сказала Кіржава.

— Ніколи не чула про таких. Може, вона брехала. Тим часом Віл обмірковував іншу можливість.

— Припустімо, всі вікна будуть зачинені, — промовив він, — і ми робитимемо вікно лише тоді, коли в цьому виникатиме потреба, швидко проходитимемо крізь нього та відразу зачинятимемо його знову.