Янтарне скло - Сторінка 82

— Усе довге життя? Не просто декілька років?

— Ні, не просто, — відповів ангел.

— А чи обов'язково зачиняти всі вікна? — спитав Віл. — Усі до одного?

— Спробуй зрозуміти це, — промовила Ксафанія. — Пил — це не стала величина, і не можна сказати, що його кількість завжди залишається незмінною. Розумні істоти створюють Пил, думаючи та відчуваючи, досягаючи мудрості та передаючи її іншим. І якщо ви допомагаєте людям свого світу робити це, допомагаєте їм пізнавати себе та довкілля, навчаєте їх бути добрими, а не жорстокими, терплячими, а не метушливими, бадьорими, а не похмурими, і понад усе тримати розум відкритим, вільним та допитливим — лише тоді Пил відроджуватиметься в кількості, достатній, аби надолужити втрачене внаслідок створення одного вікна. Отже, одне вікно таки можна залишити відчиненим.

Віл тремтів від збудження, весь його розум вже полинув до однієї-єдиної, не існуючої поки що точки всесвіту: вікна між його та Ліриним світами. Це буде їхня таємниця, вони зможуть проходити крізь нього коли завгодно та деякий час жити у світі іншого, і тоді їхні деймони відновлюватимуть своє здоров'я. Вони зможуть разом вирости,а може, колись у майбутньому в них з'являться діти, котрі стануть громадянами обох цих світів, про це ніхто, крім них, не знатиме. Вони зможуть звести воєдино всі знання двох світів, зможуть повсюди чинити добро…

Однак Ліра похитала головою.

— Ні, — сказала вона голосом, що сочився болем. — Віле, ми не можемо так учинити…

І хлопець відразу зрозумів, що вона хоче сказати, і так само стражденним тоном промовив:

— Не можемо, тому що мертві…

— Ми повинні залишити вікно для них! У нас просто немає іншого вибору!

— Так, бо інакше…

— А ще ми повинні створювати достатньо Пилу, щоб можна було залишити те вікно відчиненим…

Ліра тремтіла, уткнувшись у плече Віла й почуваючись у його обіймах маленькою дівчинкою.

— А якщо ми проживемо своє життя як слід, якщо ми робитимемо те, що повинні робити, тоді нам буде що розповісти гарпіям, — спало хлопцеві на думку. — І ще ми мусимо розповісти про гарпій усім людям.

— Так, повідомити їм, що вони мають розповідати правдиві історії, — погодилася Ліра, — правдиві історії в обмін на те, що гарпії проводитимуть їх до виходу в цей світ. Вони повинні знати, що коли вони прожили все життя, але їм нема чого розповісти гарпіям, то вони ніколи не зможуть залишити світ мертвих. Ми обов'язково розкажемо про це людям, Віле.

— Щоправда, поодинці…

— Так, — погодилася дівчина, — поодинці.

І коли Віл почув від неї це слово, він відчув, як із якогось глибокого місця всередині його єства піднімається височенна хвиля гніву та відчаю — наче його розум бувокеаном, що його стривожило якесь піддонне трясіння. Все життя він був самотнім, і тепер знову залишиться таким, а ця нескінченно чудова благодать, що зійшла на нього, мусить майже миттєво зникнути. Йому здалося, що хвиля в його душі почала зростати, поширилася на все небо та затьмарила його, а потім її гребінь затремтів і поринув униз, несучи за собою всю вагу океану та насуваючись на скутий морозом кам'яний берег, на якому він стояв. І тоді хлопець затрусився, почав хапати ротом повітря та застогнав від муки, якої він ще ніколи не зазнавав у своєму житті, й відчув, що те саме відбувається і з Лірою, котра застигла в його обіймах. Але коли хвиля вичерпала свою силу та відкотилася, вогкі скелі залишилися стояти на своєму місці: з долею не можна сперечатися, і ні його, ні Лірин відчай не зрушив стрімчаки на жоден сантиметр.

Віл не знав, скільки часу в його душі вирувала лють, але зрештою вона втамувалася, і після струсу океан став спокійнішим. Води й досі були бурхливими, і не виключено,що вони мали залишитися такими назавжди, проте цунамі вже минулися.

Діти повернулися до Ксафанїї та побачили, що вона все розуміє і так само сповнена суму, як вони. Однак вона бачила далі, ніж вони, і в її обличчі світилася тиха надія.

Віл проковтнув клубок у горлі:

— Гаразд, я покажу вам, як зачиняти вікна. Але перед цим я мушу прорізати ще одне та створити ще одну примару. Я нічого не знав про них, інакше я виявляв би більшу обачність.

— Ми подбаємо про примар, — промовила Ксафанія.

Віл узяв ніж і став обличчям до моря. На його подив, руки в нього зовсім не тремтіли. Він прорізав вікно до свого рідного світу, і перед їхніми очима постав великий завод чи хімічний комбінат — будівлі та резервуари-сховища були поєднані складною мережею труб, на кожному куті палало світло, а в повітря здіймалися тонкі хмарки пари.

— Дивно, що ангели не вміють зачиняти вікна, — зауважив Віл.

— Твій ніж є витвором людських рук.

— Я так розумію, ви збираєтесь зачинити всі проходи, крім одного, — казав Віл. — Того, що веде зі світу мертвих.

— Так, даю тобі слово. Проте є одна умова, і, гадаю, ви її знаєте.

— Знаємо. А чи багато існує вікон?

— Тисячі. Головне — це та жахлива прірва, що її створила бомба, та величезний прохід, прокладений лордом Ізраелем із його рідного світу. Їх обидва треба буде зачинити, і ми це зробимо. Але існують і численні менші вікна іншого походження, деякі з них розташовані глибоко під землею, деякі — високо в повітрі.

— Баруг і Балтамос казали мені, що вони використовують ці проходи, щоб подорожувати між світами. Тож ангели більше не зможуть цього робити? Ви будете обмежені рамками одного світу так само, як ми?

— Ні, в нас є інші способи переходити зі світу до світу.

— А нам можна буде навчитися користуватися цими способами?

— Так. Ви можете навчитися цього так само, як навчився Вілів батько. Цей спосіб заснований на здатності, котру ви, люди, називаєте уявою. Але слід пам'ятати, що це не вигадування, а різновид бачення.

— Тож це буде не справжня подорож, а лише удавання… — промовила Ліра.

— Ні, —відповіла Ксафанія, — зовсім ні. Удавати легко, натомість переміщатися так набагато складніше, проте це дуже близько до справжньої подорожі.

— Мабуть, це як читати алетіометр? — поцікавився Віл. — Щоб навчитися цього, треба буде вчитися все життя?

— Для цього справді доведеться багато працювати. Ви що, вважали, що досить буде клацнути пальцями, й ви опинитесь де завгодно? Все те, що корисне, варте зусиль. Але увас є друг, що вже навчився дечого, і він міг би вам допомогти.

Віл і гадки не мав, хто це може бути, і в нього не було настрою питати.

— Зрозуміло, — зітхнувши, промовив він. — А ми ще коли-небудь вас побачимо? Чи зустрічатимемо ми ангелів після того, як повернемося до своїх світів?

— Навіть не знаю, — відповіла Ксафанія. — Проте не варто витрачати все життя на очікування.

— А ще, я гадаю, треба буде зламати ніж, — сказав Віл.

— Так.

Розмовляючи, вони час від часу кидали погляд на вікно, що висіло перед ними. На заводі палали вогні, і було зрозуміло, що він працює на повну потужність: гуділи машини, змішувалися хімікати, люди виробляли продукцію та заробляли собі на життя. Таким уже був рідний світ Віла.

— Що ж, дивіться, як я це робитиму, — промовив хлопець.

Він показав ангелові — як це колись показав йому самому Джакомо Парадізі, — як намацувати крайки вікна кінчиками пальців та защипувати їх. Потрохи вікно та завод за ним зникли.

— А чи обов'язково зачиняти проходи, що були створені не магічним ножем? — спитав Віл. — Я впевнений, Пил витікає лише крізь вікна, прорізані ножем. Усі інші, мабуть, існують уже тисячі років, однак Пил і досі існує.

— Ми все одно зачинимо їх, — відповів ангел, — тому що коли ви знатимете, що вони існують, ви витратите все своє життя на їх пошуки, інакше кажучи, змарнуєте відведений вам час. У ваших світах на вас чекають інші справи, набагато важливіші й корисніші. Відтепер подорожей між світами не буде.

— А які справи ви маєте на увазі? — спитав Віл, але сам же відразу продовжив: — Ні, я тут подумав, не треба мені цього казати. Я сам вирішу, що робити. Якщо ви скажете мені, що я маю бути воїном, цілителем, дослідником чи кимсь іще, я завжди пам'ятатиму про це, і коли я займатимуся справою, котра мені не подобається, то робитиму це лише тому, що в мене буцімто не буде вибору, а якщо я цього не робитиму, то відчуватиму провину. Хай там чим я займатимуся, я оберу це сам, без сторонньої допомоги.

— Тоді ти вже зробив перший крок до справжньої мудрості, — зауважила Ксафанія.

— Там, у морі, якесь світло, — помітила Ліра.

— Це корабель, що везе твоїх друзів, він відвезе вас додому. Вони прибудуть завтра.

Слово "завтра" чомусь ударило Ліру, наче батіг. Вона й не знала, що їй не схочеться бачити Фардера Корама, Джона Фаа та Серафіну Пеккала.

— Мені час летіти далі, — сказав ангел. — Я дізналася все, що хотіла.

Ксафанія одного за одним обійняла дітей майже невагомими прохолодними руками та поцілувала їх у чоло. Потім вона, нагнувшись, поцілувала деймонів, і ті перетворилися на птахів і разом із нею злетіли в повітря. За декілька секунд ангел зник у вишині.

Відразу після цього Ліра розчаровано зітхнула.

— Що таке? — поцікавився Віл.

— Я так і не спитала її про батька й матір, і тепер я не можу запитати алетіометр… Цікаво, чи я колись дізнаюся, що з ними?

Дівчина повільно опустилася на пісок, і Віл сів поруч із нею.

— О Віле, — вигукнула вона, — що ми можемо зробити? Я хочу завжди жити поруч із тобою, хочу цілувати тебе, засинати біля тебе та прокидатися пліч-о-пліч із тобою кожен день свого життя, до самої смерті! Мені не потрібні спогади, самі спогади…

— Так, спогади — це не те, що нам треба, — відповів хлопець. — Мені потрібні твоє реальне волосся та губи, твої руки й очі… Я не знав, що можу так кохати когось. О Ліро, я хотів би, щоб ця ніч ніколи не скінчилася! Якби тільки ми могли залишитися тут, світ припинив би обертатися, а все на світі поринуло б у сон…

— Усе, крім нас двох! Ми з тобою могли б завжди жити тут та кохати одне одного!

— Я й так завжди кохатиму тебе, хай там що з нами станеться. Я кохатиму тебе до смерті й після неї, а після того, як пройду крізь країну мертвих, я всіма своїми атомами шукатиму тебе, й коли відшукаю…

— Я теж шукатиму тебе, Віле, кожну мить вічності. А коли ми зустрінемося, то зіллємося так щільно, що ніхто й ніщо вже не відірве нас одне від одного. Ми сполучимося кожним атомом тебе й кожним атомом мене… Ми житимемо у птахах і бабках, соснах і хмарах, у тих крихітних порошинах, що плавають у сонячних променях… І коли наші атоми використовуватимуть, аби створити нове життя, вони не зможуть узяти одного з нас і змушені будуть брати обох — по одному атому тебе та мене, мене та тебе… Ми завжди будемо разом!

Вони лежали на спинах пліч-о-пліч і дивилися в небо.

— Ти пам'ятаєш, — прошепотіла Ліра, — як ти зайшов у те кафе в Ситагазі та як здивувався, вперше побачивши деймона?

— Я не міг зрозуміти, що він собою являє.