Ярмарок Суєти - Сторінка 113

Любі мої братове, побожно спинімося перед тими священними дверима! Я уявляю собі як їх охороняють служники з розпеченими срібними тризубцями і прохромлюють ними тих, хто не має права туди заходити. Кажуть, що чесний газетяр, який сидить унизу в передпокої й записує прізвища великих людей, допущених до бенкету, за короткий час помирає, бо не може довго витримувати сліпучого блиску вельможного панства. Той блиск спалює його, як поява Юпітера в осяй­них шатах спалила бідолашну, нерозумну Семелу — легко­важну, як метелик, істоту, що занапастила себе, насмілив­шись покинути своє природне середовище. Багатьом тайбернцям і белгрейвцям варто було б замислитися над цим міфом — над історією Семели, а може, й над історією Бекі.

Ох, любі мої леді! Спитайте у велебного містера Кадийлі чи Белгрейвія — не мідь дзвінка, а Тайберн — не кимвал гудючий! Усе це суєта. Навіть вони минуться.

Настане день (слава богу, що вже після нас!), коли сади Гайд-парку будуть не відоміші за славнозвісні сади на околицях-Вавілона, а Белгрейв-сквер занепаде й спорожніє, як Бейкер-стріт чи Тадмор.

А чи ви знаєте, любі леді, що на Бейкер-стріт стоїть бу­динок славетного Пітта? Чого б тільки не віддали ваші ба­бусі за те, щоб здобути запрошення на обід до леді Естер у тому занепалому тепер будинку! Я обідав там, moi, qui vous parle ./ Я, що розмовляю з вами (франц.)/ Я наповнив залу привидами великих небіж­чиків.

Коли ми, люди теперішньої доби, сиділи й скромно попивали червоне вино, з'явилися тіні тих, що відійшли в інший світ, і зайняли свої місця навколо похмурого сто­лу. Стерновий, що витримав не одну бурю, пив великими келихами примарний портвейн; тінь Дандаса не випуска­ла з рук привиду келиха з недопитим вином; Едінгтон, на­хилившись над столом і посміхаючись замогильною по­смішкою, не пас задніх, коли невидима пляшка ходила по колу; Скотт з-під кущуватих брів дивився на уявну осугу в уявному вині; Вілберфорс зводив очі до стелі і, мабуть, не міг збагнути, як його келих досягає рота повним і опу­скається на стіл порожнім,— зводив очі до тієї самої стелі, яка була над нами щойно вчора і на яку дивилися всі сла­ветні люди недавнього минулого. Тепер у тому будинку здають кімнати. Так, леді Естер мешкала колись на Бей­кер-стріт і спочиває непробудним сном у пустелі. Еотеп бачив її там — не вдома, а в тому іншому її відлюдному пристановищі.

Усе це, звичайно, суєта, але хто з вас не визнає, що в невеликих дозах вона приємна? Хотів би я знати, хто з роз­важних людей відмовився б від яловичої печені тому, що вона скороминуща? Це також суєта, але дай боже кожно­му з моїх читачів, хоч би їх було й п'ятсот тисяч, ціле своє життя споживати на обід добру пайку цієї страви. Прошу, сідайте, джентльмени, і їжте на здоров'ячко: ось вам жир­ненька, ось вам пісна, ось підлива, чи, може, хочете хрі­ну — беріть, не соромтеся. Налийте ще чарочку винця, го­лубе Джоне, покладіть собі ще один ласий шматочок! Так, втішаймося досхочу всім суєтним і будьмо вдячні за ньо­го! І дивімось прихильним оком на великосвітські розваги Бекі, бо вони, як і всі радощі смертних, скороминущі.

Наслідком візиту Бекі до лорда Стайна було те, що його ясновельможність князь Петроварадинський скористався пагодою відновити знайомство з полковником Кроулі, коли вони другого дня зустрілися в клубі, і вклонився місіс Кроулі під час прогулянки в Гайд-парку, шанобливо ски­нувши капелюха. Бекі та її чоловік негайно ж отримали запрошення на один з вечорів у тісному колі друзів князя в Левант-гаусі, де мешкав тоді його ясновельможність, поки шляхетний власник будинку тимчасово перебував за межами Англії. Вона співала після обіду невеличкому гуртку вибраних гостей. На тому вечорі був присутній і маркіз Стайн, який по-батьківському стежив за успіхами своєї учениці.

У Левант-гаусі Бекі зустріла одного з найблискучіших джентльменів і найбільших дипломатів, яких будь-коли давала світові Європа,— герцога де ля Жаботьера, тоді посла найхристияннішого короля, а згодом його ж міні­стра. Признаюся, що серце моє сповнюється гордощами, коли я пишу ці славетні імена: подумати тільки, в якому блискучому товаристві буває моя дорога Бекі! Вона стала бажаною гостею французького посольства: жоден вечір не вважався там вдалим, коли на ньому не було чарівної мадам Родон Кроулі.

Обох аташе посольства, мосьє де Трюфіньї (з роду Перігорів) і Шампіньяка, скорили чари прекрасної полков­ниці, і обидва, за звичаєм своєї нації (бо хто коли бачив француза, що, повернувшись з Англії, не залишив би там з півдесятка зруйнованих подружжів і не привіз у своєму гаманці стільки ж знівечених сердець?),— обидва вони, кажу, хвалилися, що були au mieux / В найкращих стосунках (франц./ ) з вродливою мадам Родон.

Але навряд чи то була правда. Шампіньяк страшенно полюбляв карти й цілі вечори просиджував з полковником за гральним столом, а щодо Трюфіньї, то всі добре знали, як він боїться з'явитися в "Мандрівниках", бо заборгував там служникам, і коли б той достойний молодик не мав дармового столу в посольстві, на нього б чекала голодна смерть. Тому, кажу, навряд чи Бекі вшановувала особли­вою увагою котрогось із цих джентльменів. Вони були в неї на побігеньках, купували їй рукавички й квітки, зала­зили в борги за ложі в опері та робили безліч інших по­слуг. По-англійському вони розмовляли з чарівною про­стотою, і Бекі, на втіху собі й лордові Ставну, передраж­нювала того чи того просто в вічі й поважно хвалила їхні успіхи в англійській мові, чим неабияк розважала свого уїдливого заступника. Трюфіньї, щоб піддобритися до повірниці Бекі, нашої знайомої Брігс, подарував їй шаль і попросив передати листа, якого простодушна, стара панна і вручила при всіх тій, кому він був адресова­ний; той твір смішив кожного, хто його читав. Читав його лорд Стайн, читали всі, крім чесного Родона, якому не обов'язково було знати все, що відбувалося в мейфейрському будиночку.

Бекі невдовзі почала там приймати не тільки "найкра­щих чужоземців" (фраза з нашого благородного, чарівно­го світського жаргону), але й багатьох найкращих пред­ставників англійського суспільства. Я маю на увазі не найдоброчесніших, і навіть не найнедоброчесніших, не най­розумніших, чи найдурніших, не найбагатших чи найродовитіших, а просто "найкращих",— одне слово, людей, про яких не може бути поганої думки, таких, як вельможна леді Фіц-Вілліс, свята жінка, патронеса Олмека, вельможна леді Нудотлі, вельможна леді Грізель Макбет (у дівоцтві Дж.

Глаурі, дочка старого Грея Глаурі) та інші. Коли графиня Фіц-Вілліс (її милість належить до родини з Кіігг-стріт,— дивись словник Дебрета й Берка) запрошує ко­гось до себе, він чи вона вже в безпеці. Про них уже не можна бути поганої думки. Не тому, що міледі Фіц-Вілліс краща за будь-кого іншого; навпаки, це зів'яла п'ятдесяти-семирічна особа, не вродлива, не багата й не цікава, але всі визнають, що вона належить до категорії "найкращих". А отже, й ті, хто в неї буває, теж "найкращі". І, мабуть, через давню неприязнь до леді Стайн (бо її милість, ще бувши юною Джорджіною Фредерікою, дочкою улюблен­ця принца Уельського графа Роміпунша, сама мріяла стати леді Стайн) ця велична, славетна проводирка світського товариства зводила визнати місіс Кроулі. Вона зробила перед нею вишуканий реверанс на тих зборах, де голову­вала, і не тільки заохочувала свого сина сера Кітса (його милість отримав посаду з допомогою лорда Стайна) відві­дувати будинок місіс Кроулі, а й запросила її до себе і під час обіду перед усіма двічі дуже прихильно озвалася до неї. Того ж таки вечора про це вже знав весь Лондон. Люди, що зневажливо відгукувалися про місіс Кроулі, за­мовкли. Дотепний Уенгем, адвокат і права рука лорда Стайна, вихваляв її скрізь, де бував; багато хто з тих, що досі вагалися, негайно стали її шанувальниками; непоказ­ний Том Тодд, що раніше радив лордові Саутдауну не ходити до жінки з такою сумнівною репутацією, тепер дома­гався, щоб його відрекомендували їй. Одне слово, її при­йняли в коло "найкращих" людей. Ох, любі мої читачі й братове, не кваптеся заздрити сердешній Бекі; кажуть, що така слава недовговічна. Весь час доходять чутки, що навіть у найвибраніших колах люди не щасливіші за вбо­гих волоцюг, яким немає туди стежки, і Бекі, яка про­никла в саме серце світського товариства і бачила на власні очі великого Георга IV, визнала потім, що й там теж була суєта.

Нам доводиться стисло розповідати про цей відтинок її кар'єри. Так само, як я не можу описувати франкмасон­ських таємниць, хоч здогадуюся, що то нісенітниці, так і невтаємничена людина не може змальовувати великий світ, тому краще хай тримає свою думку про себе, хоч би яка вона була.

В наступні роки Бекі часто згадувала про ту пору сво­го життя, коли вона оберталася серед найвишуканіших кіл лондонського великого світу. Успіхи окрилювали її, але потім набридли. Спершу для неї не було більшої вті­хи, як придумувати й роздобувати (останнє, до речі, було нелегкою справою і вимагало неабиякої винахідливості, бо місіс Кроулі мала дуже обмежені засоби) — роздобу­вати, кажу я, найелегантніші сукні й оздоби, їздити на обіди у вибраному колі, де її гостинно зустрічали великі вельможі, а з розкішних обідів поспішати на вишукані ве­чори, куди приходили ті самі люди, з якими вона обідала, яких вона бачила вчора ввечері і бачитиме завтра,— моло­ді, бездоганно вбрані чоловіки з гарно зав'язаними крават­ками, у виглянсуваних, блискучих чоботях і білих рукавич­ках; старші, солідні товстуни з мідними ґудзиками, величні, чемні й нудні; молоді дами, русяві, несміливі, всі, як одна, в рожевому; поважні матусі, вичепурені, пишні, вро­чисті, всі в діамантах. Вони розмовляли по-англійському, а не кепською французькою мовою, як розмовляють у ро­манах.

Вони говорили про своїх ближніх, про їхню вдачу та їхні родинні справи точнісінько так, як Джонси гово­рять про Смітів. Колишні знайомі Бекі ненавиділи її і заздрили їй, а бідолашна жінка позіхала в душі з нудьги.

Хотіла б я покласти край усьому цьому,— казала вона сама до себе.— Краще б я була дружиною свяще­ника й навчала дітей у недільній школі, ніж отак жити, як я живу. Або жінкою якогось сержанта, їздила б у військо­вому фургоні, або...