Ярмарок Суєти - Сторінка 110

Він не любив тепер обідати зі Стайном. Замо­лоду вони навперейми ганялися за розвагами, і Голодвірс завжди вигравав ті перегони. Але Стайн виявився міцні­шим і врешті вийшов переможцем. Тепер маркіз став уде­сятеро могутніший за того молодого лорда Гонта, яким він був вісімдесят п'ятого року, а Голодвірс уже вийшов з гри — старий, подоланий, зламаний банкрут. Він забор­гував Стайнові надто багато грошей, тому не мав вели­кого бажання часто зустрічатися з давнім приятелем. А маркіз, коли йому кортіло розважитися, глузливо питав леді Ґонт, чому батько не приходить до неї.

Його не було в нас уже чотири місяці,— не раз ка­зав-лорд Стайн.— Я завжди знаю зі своєї чекової книж­ки, коли в мене був у гостях Голодвірс. Як це зручно, любі мої: я банкір тестя_ одного свого сина, а тесть дру­гого сина — мій банкір.

Про інших славетних осіб, з якими Бекі зустрілася під час першого виходу у великий світ, немає потреби багато розповідати в нашій історії. Там був його світлість князь Петроварадинський з дружиною — туго підперезаний вельможа з широкими солдатськими грудьми, на яких пишно сяяли всі його ордени, і з червоною стрічкою Золотого руна на шиї. Князь володів незчисленними ота­рами овець.

Гляньте на його обличчя! Мені здається, що й він сам веде свій рід від барана,— пошепки сказала Бекі лор­дові Стайну.

І справді, обличчя в його світлості було довгобразе, ве­личне, біле, а стрічка на шиї робила його ще більше схо­жим на писок барана, поважного ватажка отари.

Був там і містер Джон Поль Джефферсон Джонс, корес­пондент нью-йоркського "Демагога", що номінально раху­вався службовцем американського посольства; щоб дого­дити товариству, він під час паузи в розмові за столом за­питав леді Стайн, чи подобається його любому приятелеві Джорджу Ґонту Бразілія. Мовляв, вони з Джорджем дуже товаришували в Неаполі і разом підіймалися на Везувій. Містер Джонс склав про цей обід повний, докладний звіт, який потім з'явився друком у "Демагогові". Він перера­хував прізвища й титули всіх гостей, додаючи коротенькі біографії найважливіших з них. Він дуже красномовно описав зовнішній вигляд дам, начиння на столі, ріст і лів­реї служників, перелічив страви і вина, які подавали на стіл, згадав різьблення на буфеті й облічив імовірну вар­тість столового срібла. Такий обід, за його підрахунками, мав обійтися не менше як п'ятнадцять або й вісімнадцять доларів на особу. Відтоді і аж до останнього часу він за­своїв собі звичку направляти до теперішнього маркіза Стайна своїх протеже з рекомендаційними листами, посилаючись на дружні стосунки, які він підтримував з покійним лордом. Містер Джонс дуже обурювався, що якийсь мізерний молодий аристократик граф Саутдаун став йому на дорозі, коли всі гості рушили до столу.

"Тіль­ки-но я виступив уперед, щоб запропонувати руку дуже приємній, дотепній світській дамі, блискучій, незрівнян­ній місіс Родон Кроулі,— писав він,— як той юний патри­цій вліз між нас і захопив мою Єлену, навіть не вибачив­шись. Мені довелося замикати похід разом з полковни­ком, чоловіком тієї дами, високим, червонощоким вояком, що відзначився під Ватерлоо, де йому пощастило дужче, ніж декому з його колег у червоних мундирах під Новим Орлеаном".

Опинившись у цьому вишуканому товаристві, полковник так збентежився й почервонів, як шістнадцятирічний хло­пець, потрапивши в компанію шкільних приятельок своєї сестри. Ми вже згадували, що наш чесний Родон у своєму житті рідко мав нагоду бувати в жіночому товаристві. З чоловіками в клубі чи в офіцерській їдальні він почу­вав себе вільно і міг їздити верхи, битись об заклад, ку­рити чи грати в більярд нарівні з найспритнішими серед них. Свого часу він зустрічавсь і з жінками, але відтоді минуло двадцять років, і ті жінки походили з такої суспільної верстви, як дами, що з ними у відомій комедії приятелював Марло-молодший, поки його не збентежила присутність міс Гардкасл.

Тепер такі часи, що боїшся навіть словом згадати про те особливе товариство, в якому щодня бувають тисячі наших юнаків на Ярмарку Суєти і яке вечорами заповнює казино й танцювальні зали; всі знають, що воно існує, так само як коляски в Гайд-парку чи сент-джеймська парафія, але найгидливіша, якщо й не найморальніша частина суспільства вирішила його не по­мічати. Одне слово, хоч полковникові Кроулі було вже сорок п'ять років, він за свій вік не мав нагоди зустріти й п'яти порядних жінок, якщо не рахувати його зразко­вої дружини. Крім неї та ласкавої невістки леді Джейн, яка своєю лагідністю прихилила й призвичаїла до себе шановного полковника, він боявся всіх жінок, і під час цього першого обіду в Гонт-гаусі від нього ніхто не почув жодного слова, крім зауваження, що надворі тепло. Щиро казати, Ребека залюбки лишила б його вдома, та пристой­ність вимагала, щоб чоловік був біля неї і захищав цю не­сміливу, тремтячу істоту під час її першої появи у велико­світському товаристві.

Доли Ребека зайшла, лорд Стайн рушив їй назустріч, узяв її за руку, шанобливо привітався й відрекомендував її леді Стайн та своїм невісткам. Вельможні дами велично кивнули головою, а найстарша навіть подала гості руку, але холодну й безживну, як камінь.

Бекі, проте, потиснула ту руку скромно, вдячно і, при­сідаючи в реверансі, гідному найкращого танцюриста, так би мовити, постелилася до ніг, шановній господині, сказавши, що його милість лорд Стайн був приятелем та опікуном її батька і вона змалку навчилася шанувати ро­дину Стайнів. Справді, лорд Стайн колись купив кілька картин у небіжчика ІІІарпа, і вдячна сирітка не могла забути такої ласки.

Потім Ребеку відрекомендували леді Голодвірс, якій дружина полковника теж уклонилася дуже шанобливо. Вельможна дама відповіла їй з суворою гідністю.

Я мала честь познайомитися з вашою милістю у Брюсселі десять років тому,— якнайсолодшим голосом мо­вила Ребека.— Мені пощастило зустрітися з вами на бен­кеті в герцогині Річмонд напередодні битви під Ватерлоо. І я пам'ятаю, як ваша милість і леді Бланні, ваша дочка, сиділи в кареті на подвір'ї готелю, чекаючи на коней. Сподіваюсь, ваші діаманти вціліли?-Ті, хто стояв ближче, перезирнулися. На славетні кош­товності леді Голодвірс був накладений скандальний арешт, про що Бекі, звичайно, нічого не знала. Родон Кроулі відійшов з лордом Саутдауном до вікна, і за мить той почав нестримно реготати, бо Родон розповів йому, як леді Голодвірс не могла роздобути коней і "їй-бо, сіла перед місіс Кроулі. "Цієї жінки мені, мабуть, нема чого боятися",— подумала Бекі. І справді, леді Го­лодвірс злякано й сердито перезирнулася з дочкою, віді­йшла до столика й почала пильно роздивлятися якісь гравюри.

Коли з'явився володар з Дунаю і всі перейшли на фран­цузьку мову, графиня Голодвірс і молодші леді, на свій жаль, переконалися, що місіс Кроулі не тільки багато краще за них розмовляє нею, а й має кращу вимову. Був­ши в 1816—1817 роках з армією у Франції, Бекі зустрі­чалася з іншими угорськими вельможами й тепер почала з великим зацікавленням розпитувати про своїх друзів. Чужоземні гості подумали, що вона якась велика аристо­кратка, і князь з княгинею все допитувалися лорда Стай-на та маркізи, коли ті вели їх до столу, хто та petite dame, яка так чудово розмовляє по-французькому.

Нарешті гості, поділившись на пари в такому порядку, як його описав американський дипломат, рушили до зали, де все було приготоване до бенкету; а оскільки я обіцяв, що читач буде ним задоволений, то хай він сам замовляє собі все, що тільки йому підкаже його уява.

Та ось дами залишилися самі, і Бекі збагнула, що зараз почнеться війна. Справді, наша маленька приятелька опинилася в такому становищі, що належним чином оцінила попередження лорда Стайна — берегтися жінок, які в су­спільстві стоять вище за неї. Кажуть, що найдужче нена­видять ірландців самі ірландці; так само найбільші тирани жінок — самі жінки. Коли Бекі, опинившись на самоті з дамами, рушила до каміна, де вони розташувалися, вель­можні леді відійшли звідти й посідали біля столу з гравю­рами. Коли ж Бекі подалася за ними, вони знов одна по одній вернулись до каміна. Бекі спробувала озватися до малого Джорджа Ґонта (на людях вона просто обожню­вала дітей), але мати відразу покликала його. Кінець кін­цем самозванку почали нехтувати так жорстоко, що навіть леді Стайн пожаліла її і підійшла поговорити з бідолашною, відкинутою жінкою.

Лорд Стайн казав мені,— почала її милість, і її бліді щоки спалахнули рум'янцем,— що ви, місіс Кроулі, чу­дово граєте й співаєте. Зробіть таку ласку, заспівайте мені.

Я зроблю все, що може дати втіху лордові Стайну або вам,— відповіла Ребека, щиро вдячна, і, сівши до фор­тепіано, почала співати.

Вона заспівала кілька духовних пісень Моцарта, які давно колись дуже любила леді Стайн, так ніжно і з та­ким почуттям, що господиня, спершу нерішуче схилив­шись на фортепіано, врешті сіла коло неї і слухала, аж поки з очей у неї закапали сльози. Щоправда, вороже настроєні дами перешіптувалися й голосно розмовляли в другому кінці вітальні, та леді Стайн не чула того гамору. Вона знов була дитиною, знов після сорокарічних блукань у пустелі опинилася в садку рідного монастиря. Це були ті самі мелодії, що злітали з церковного органа, і органі­сти", її найулюбленіша вихователька, розучувала їх з нею в ті далекі щасливі дні. Знов вона була дівчиною, і на мить знов повернулася коротка пора її щастя. Міледі аж здригнулася, коли рипучі двері розчахнулися навстіж і до вітальні, голосно сміючись, зайшов лорд Стайн з весе­лою чоловічою компанією.

Лорд відразу збагнув, що сталося за його відсутності, і вперше за довгий час відчув вдячність до своєї дружини. Він підійшов до неї, заговорив, звернувся до неї на ім'я, і її бліді щоки знов спалахнули рум'янцем.

Моя дружина каже, що ви співаєте, як ангел,— сказав він Бекі.

Ангели бувають двох видів, і, кажуть, обидва вони ча­рівні — кожен по-своєму.

Хоч як цей вечір починався для Бекі, кінець його став для неї великим тріумфом.

Ще ніколи вона не була в та­кому натхненні і співала так гарно, що всі чоловіки ото­чили фортепіано. Жінки, її вороги, залишилися самі. А мі­стер Поль Джефферсон Джонс, бажаючи сподобатись леді Гонт; підійшов до її милості й похвалив спів її чарівної приятельки.

Розділ L-ЩО РОЗПОВІДАЄ ПРО ОДНУ БУДЕННУ ПОДІЮ

Музі, яка опікується нашою смішною історією, хоч би там хто вона була, доведеться тепер кинути великосвітські високості, де вона досі ширяла, ласкаво спуститися на низенький дах Джона Седлі в Бромптоні й змалювати нам, що там робиться.